Journalists made a film about the villages flooded during the construction of the Kremenchug reservoir.
Journalists Zakhar Kolisnichenko and Andrey Chernega shot a documentary about the villages that were flooded because of the construction of the Kremenchug hydroelectric station.
The tape has the name “Perestroika”. So, residents of some flooded villages symbolically named their resettlement. The Kremenchug Gazeta writes on its pages. The film recalls the events of 1954, when the USSR Council of Ministers approved a resolution on the construction of the Kremenchug hydroelectric station on the Dnieper River.
The authors of the film collected evidence of ordinary people, not scientists. One of such heroes is 99 years old, their stories will disappear if they are not fixed.
“To find these people we went directly to the villages to contact their children,” says the author of the tape Zakhar Kolisnichenko.
The authors have already presented the tape in Ternopil and are planning to show it in villages where immigrants from the flooded territory live. Also, the film will be left in the Cherkassy Museum of Local Lore, since there is almost no material on this subject in the museum. The tape was created with the assistance of the Living History Studios program.
Help
March 25, 1954, the USSR Council of Ministers approved the resolution on the construction of the Kremenchug hydroelectric station on the Dnieper. According to various sources, more than 200 settlements have fallen into the flooded areas. More than 130 thousand inhabitants are forced to move above the water. Some of them moved to other areas, cities, villages, and some built new villages, personally destroying their homes. Because of the construction of the Kremenchug hydroelectric station on the Dnieper River, more than 200 settlements have fallen into the flooded areas. More than 130 thousand inhabitants were forced to leave their homes.
If you are the owner of some photos published on the site and do not want them to be published here - contact the administration.
Дуже вдячна за фільм.Дивилася і сльози текли …це все пережила родина моєі мами.Родина іі жила в Полтавській області с Галицькім у Сулинській затоці .Село було мальовниче і захоплююче своіми краєвидами.У моєі бабусі Ганни Гамаги було 5 дітей-дочка Маруся-1929р народження-це моя матуся,трійнята-Женя,Ніна та Андрій 1939року народження,та син Петро-1928року.Віками жили тут люди ,доки не почали будувати Кременчуцьку ГЕС.Сiм”я мого дідуся Гамаги Григорія Мусійовича переселилася в с Святилівку,інші переселенці хто куди… частина переселенців поіхала в Херсонську область в с Чорнобаівку.Там головна вулица в честь іх рідного села-Галицька.На місці села зараз острів Галицький.
Я хочу на ГАлицький острів потрапити,
туди де родина жила і наша хата,
а десь понад кручею ненька в селі
босоніх біжить по колючій стерні…
Я хочу стати на коліна
і цілувати землю цю святу,
жили тут Гамаги,моя родина,
прадід Мусій не випускав із рук косу…
Пережили вони війну і голод,
на ноги почали вставати,
та іх село затопило море,
електростанцію треба було будувати…
Людей переселяли в нікуди,
давали термін розібрати хати,
садки пиляли,нищили сади!
Моє село–його нема на карті!
На острів Галицький
потрапити хочу я ,
низенько вклонитися землі цій святій,
думки про мій рід не дають мені спокою,
я хочу туди,де могили дідів!
Хотіла б поклонитися землі дідів,
життя одне і того варте,
але немає луків і дворів
і вже нема села цього на карті!
Немає вже озер,лісів розкішних,
віками тут жили моі діди,
нема долини мальовничоі і Сули -річки,
а свідкам цих подій сняться низи…
Вже 10 літ нема на світі неньки
та згадую я сповідь про село…
Чолом йому я кланяюсь низенько,
пішло під воду…ніби й не було…
Л.Назаренко-
Михайлик.
М Кременчук Полтавська обл.
ё14.10.2021рік.
Не уявляю, як люди покидали свою батьківщину. Не дарма, кажуть, що у бабусь серце не витримувало… Ця історія зачепила і нашу родину. Моя бабуся теж була переселенкою. Хоч жили вони на низу в Черкасах під горою, але все одно їм наказали переселитися нагору, дали землю на теперішній Пастерівській. Бабуня була вдовою, помогти їй не було кому – так вийшло, що старші діти їй допомогти не могли, бо саме теж оженилися і будувалися, а тато мій – найменший з дітей – саме в армії був (тоді служили 3 роки). Спочатку звели бабусі, як казала вона, “врем’янку”, де вона сама жила. Навколо були будови, але люди рідко хто там жив, ночували деінде. От вона ті грошенята на трьох дітей поділила – тітці, дядькові і собі з моїм татом взяла третю частину. Завезла на ті копійки будматеріалу вдень, а вночі у вікно постукали, показали кулака, щоб не виходила та й вивезли той матеріал увесь, вкрали, словом. Все життя вона грішила на тих перевізників, що удень те привозили, бо знали в темряві й куди їхати, й де брати. Але самій було страшно, тож відридала та й пішла позичатися. Так що, поки тато вернувся з армії, то будиночок вже був збудований. Тоді тато з мамою оженилися, а бабуся поставила умову, що буде на всіх їсти варити, господарство вести, лише щоб усі гроші з зарплат їй віддавати. Моя мама була молода, куховарка слаба, бо менша в родині, погодилася. І потім декілька років ходила у штопаних-перештопаних панчохах, доношувала старі речі, купувала одежу в дитячих магазинах, добре що мала була… Аж потім бабуня сказала, щоб більше їй зарплату не давали, призналася про ту крадіжку і що вона виплачувала борг. Мама дуже жаліла бабусю. Й бабуся прожила із нами до останнього подиху. А мій тато все життя марив “низом”, де пройшло його дитинство, де він Дніпро перепливав на той берег і назад. І в 58 років він таки поміняв квартиру в будинку нагорі на квартиру “на низу” там, де приблизно стояв його батьківський дім. Перевіз речі, переночував, а в 5 ранку його серце зупинилося… Тепер тут, на низу, живемо ми…