Журналісти зняли фільм про селах, затоплених при будівництві Кременчуцького водохраніліща.
Журналісти Захар Колісніченко і Андрій Чернега зняли документальний фільм про селах, які затопили через будівництво Кременчуцької ГЕС. Стрічка має назву «Перебудова». Так жителі деяких затоплених сіл символічно назвали своє переселеніе.
Об це пише на своїх сторінках Кременчуцька Газета
В фільмі згадують події 1954 року, коли Рада Міністрів СРСР затвердила постанову про будівництво Кременчуцької ГЕС на річці Днепр.Снімалі відео восени, а документальні кінохроніки оцифровувати влітку, кажуть автори Автори фільму зібрали свідчення звичайних людей, а не вчених. Одному з таких героїв 99 років, їх історії зникнуть, якщо їх не зафіксувати.
“Щоб знайти цих людей ми безпосередньо їхали в села контактували з їхніми дітьми”, – розповідає автор стрічки Захар Колісніченко.
Автори вже представили стрічку в Тернополі і планують показати її в селах, де живуть переселенці з затопленої території. Також фільм залишать в Черкаському краєзнавчому музеї, адже матеріалів на цю тему в музеї майже немає. Стрічку створено за сприяння програми «Студії живої історії» .
Справка
25 березня 1954 року народження, Рада Міністрів СРСР затвердила постанову про будівництво Кременчуцької ГЕС на Дніпрі. В зони підтоплення, за різними даними, потрапило більше 200 населених пунктів. Понад 130 тис. Жителів змушені переселятися вище води. Деякі з них переїхали в інші області, міста, села, а дехто будував нові села, власноруч руйнуючи свої будинки. Через будівництво Кременчуцької ГЕС на річці Дніпро, в зони підтоплення потрапили більше 200 населених пунктів. Понад 130 тисяч жителів змушені були залишити свої домівки.
Якщо Ви хочете бачити Ваші фотографії на сайті, звяжіться з адміністрацією
Якщо Ви є власником фотографій опублікованих на сайті і не бажаєте, щоб вони тут публікувалися - звяжіться з адміністрацією.
Дуже вдячна за фільм.Дивилася і сльози текли …це все пережила родина моєі мами.Родина іі жила в Полтавській області с Галицькім у Сулинській затоці .Село було мальовниче і захоплююче своіми краєвидами.У моєі бабусі Ганни Гамаги було 5 дітей-дочка Маруся-1929р народження-це моя матуся,трійнята-Женя,Ніна та Андрій 1939року народження,та син Петро-1928року.Віками жили тут люди ,доки не почали будувати Кременчуцьку ГЕС.Сiм”я мого дідуся Гамаги Григорія Мусійовича переселилася в с Святилівку,інші переселенці хто куди… частина переселенців поіхала в Херсонську область в с Чорнобаівку.Там головна вулица в честь іх рідного села-Галицька.На місці села зараз острів Галицький.
Я хочу на ГАлицький острів потрапити,
туди де родина жила і наша хата,
а десь понад кручею ненька в селі
босоніх біжить по колючій стерні…
Я хочу стати на коліна
і цілувати землю цю святу,
жили тут Гамаги,моя родина,
прадід Мусій не випускав із рук косу…
Пережили вони війну і голод,
на ноги почали вставати,
та іх село затопило море,
електростанцію треба було будувати…
Людей переселяли в нікуди,
давали термін розібрати хати,
садки пиляли,нищили сади!
Моє село–його нема на карті!
На острів Галицький
потрапити хочу я ,
низенько вклонитися землі цій святій,
думки про мій рід не дають мені спокою,
я хочу туди,де могили дідів!
Хотіла б поклонитися землі дідів,
життя одне і того варте,
але немає луків і дворів
і вже нема села цього на карті!
Немає вже озер,лісів розкішних,
віками тут жили моі діди,
нема долини мальовничоі і Сули -річки,
а свідкам цих подій сняться низи…
Вже 10 літ нема на світі неньки
та згадую я сповідь про село…
Чолом йому я кланяюсь низенько,
пішло під воду…ніби й не було…
Л.Назаренко-
Михайлик.
М Кременчук Полтавська обл.
ё14.10.2021рік.
Не уявляю, як люди покидали свою батьківщину. Не дарма, кажуть, що у бабусь серце не витримувало… Ця історія зачепила і нашу родину. Моя бабуся теж була переселенкою. Хоч жили вони на низу в Черкасах під горою, але все одно їм наказали переселитися нагору, дали землю на теперішній Пастерівській. Бабуня була вдовою, помогти їй не було кому – так вийшло, що старші діти їй допомогти не могли, бо саме теж оженилися і будувалися, а тато мій – найменший з дітей – саме в армії був (тоді служили 3 роки). Спочатку звели бабусі, як казала вона, “врем’янку”, де вона сама жила. Навколо були будови, але люди рідко хто там жив, ночували деінде. От вона ті грошенята на трьох дітей поділила – тітці, дядькові і собі з моїм татом взяла третю частину. Завезла на ті копійки будматеріалу вдень, а вночі у вікно постукали, показали кулака, щоб не виходила та й вивезли той матеріал увесь, вкрали, словом. Все життя вона грішила на тих перевізників, що удень те привозили, бо знали в темряві й куди їхати, й де брати. Але самій було страшно, тож відридала та й пішла позичатися. Так що, поки тато вернувся з армії, то будиночок вже був збудований. Тоді тато з мамою оженилися, а бабуся поставила умову, що буде на всіх їсти варити, господарство вести, лише щоб усі гроші з зарплат їй віддавати. Моя мама була молода, куховарка слаба, бо менша в родині, погодилася. І потім декілька років ходила у штопаних-перештопаних панчохах, доношувала старі речі, купувала одежу в дитячих магазинах, добре що мала була… Аж потім бабуня сказала, щоб більше їй зарплату не давали, призналася про ту крадіжку і що вона виплачувала борг. Мама дуже жаліла бабусю. Й бабуся прожила із нами до останнього подиху. А мій тато все життя марив “низом”, де пройшло його дитинство, де він Дніпро перепливав на той берег і назад. І в 58 років він таки поміняв квартиру в будинку нагорі на квартиру “на низу” там, де приблизно стояв його батьківський дім. Перевіз речі, переночував, а в 5 ранку його серце зупинилося… Тепер тут, на низу, живемо ми…