Журналисты сняли фильм о селах, затопленных при строительстве Кременчугского водохранилища.
Журналисты Захар Колисниченко и Андрей Чернега сняли документальный фильм о деревнях, которые затопили из-за строительства Кременчугской ГЭС. Лента имеет название «Перестройка». Так жители некоторых затопленных сел символично назвали свое переселение.
Об этом пишет на своих страницах Кременчугская Газета
В фильме вспоминают события 1954 года, когда Совет Министров СССР утвердил постановление о строительстве Кременчугской ГЭС на реке Днепр.
Снимали видео осенью, а документальные кинохроники оцифровывалось летом, говорят авторы.
Авторы фильма собрали свидетельства обычных людей, а не ученых. Одному из таких героев 99 лет, их истории исчезнут, если их не зафиксировать.
«Чтобы найти этих людей мы непосредственно ехали в села контактировали с их детьми», – рассказывает автор ленты Захар Колисниченко.
Авторы уже представили ленту в Тернополе и планируют показать ее в селах, где живут переселенцы с затопленной территории. Также фильм оставят в Черкасском краеведческом музее, ведь материалов на эту тему в музее почти нет. Лента создана при содействии программы «Студии живой истории».
Справка
25 марта 1954 года, Совет Министров СССР утвердил постановление о строительстве Кременчугской ГЭС на Днепре. В зоны подтопления, по разным данным, попали более 200 населенных пунктов. Более 130 тыс. жителей вынуждены переселяться выше воды. Некоторые из них переехали в другие области, города, села, а кое-кто строил новые села, собственноручно разрушая свои дома. Из-за строительства Кременчугской ГЭС на реке Днепр, в зоны подтопления попали более 200 населенных пунктов. Более 130 тысяч жителей вынуждены были покинуть свои дома.
Если Вы хотите видеть Ваши фотографии на сайте, свяжитесь с администрацией
Если Вы являетесь владельцем фотографий опубликованных на сайте и не желаете, чтобы они здесь публиковались - свяжитесь с администрацией.
Дуже вдячна за фільм.Дивилася і сльози текли …це все пережила родина моєі мами.Родина іі жила в Полтавській області с Галицькім у Сулинській затоці .Село було мальовниче і захоплююче своіми краєвидами.У моєі бабусі Ганни Гамаги було 5 дітей-дочка Маруся-1929р народження-це моя матуся,трійнята-Женя,Ніна та Андрій 1939року народження,та син Петро-1928року.Віками жили тут люди ,доки не почали будувати Кременчуцьку ГЕС.Сiм»я мого дідуся Гамаги Григорія Мусійовича переселилася в с Святилівку,інші переселенці хто куди… частина переселенців поіхала в Херсонську область в с Чорнобаівку.Там головна вулица в честь іх рідного села-Галицька.На місці села зараз острів Галицький.
Я хочу на ГАлицький острів потрапити,
туди де родина жила і наша хата,
а десь понад кручею ненька в селі
босоніх біжить по колючій стерні…
Я хочу стати на коліна
і цілувати землю цю святу,
жили тут Гамаги,моя родина,
прадід Мусій не випускав із рук косу…
Пережили вони війну і голод,
на ноги почали вставати,
та іх село затопило море,
електростанцію треба було будувати…
Людей переселяли в нікуди,
давали термін розібрати хати,
садки пиляли,нищили сади!
Моє село—його нема на карті!
На острів Галицький
потрапити хочу я ,
низенько вклонитися землі цій святій,
думки про мій рід не дають мені спокою,
я хочу туди,де могили дідів!
Хотіла б поклонитися землі дідів,
життя одне і того варте,
але немає луків і дворів
і вже нема села цього на карті!
Немає вже озер,лісів розкішних,
віками тут жили моі діди,
нема долини мальовничоі і Сули -річки,
а свідкам цих подій сняться низи…
Вже 10 літ нема на світі неньки
та згадую я сповідь про село…
Чолом йому я кланяюсь низенько,
пішло під воду…ніби й не було…
Л.Назаренко-
Михайлик.
М Кременчук Полтавська обл.
ё14.10.2021рік.
Не уявляю, як люди покидали свою батьківщину. Не дарма, кажуть, що у бабусь серце не витримувало… Ця історія зачепила і нашу родину. Моя бабуся теж була переселенкою. Хоч жили вони на низу в Черкасах під горою, але все одно їм наказали переселитися нагору, дали землю на теперішній Пастерівській. Бабуня була вдовою, помогти їй не було кому — так вийшло, що старші діти їй допомогти не могли, бо саме теж оженилися і будувалися, а тато мій — найменший з дітей — саме в армії був (тоді служили 3 роки). Спочатку звели бабусі, як казала вона, «врем’янку», де вона сама жила. Навколо були будови, але люди рідко хто там жив, ночували деінде. От вона ті грошенята на трьох дітей поділила — тітці, дядькові і собі з моїм татом взяла третю частину. Завезла на ті копійки будматеріалу вдень, а вночі у вікно постукали, показали кулака, щоб не виходила та й вивезли той матеріал увесь, вкрали, словом. Все життя вона грішила на тих перевізників, що удень те привозили, бо знали в темряві й куди їхати, й де брати. Але самій було страшно, тож відридала та й пішла позичатися. Так що, поки тато вернувся з армії, то будиночок вже був збудований. Тоді тато з мамою оженилися, а бабуся поставила умову, що буде на всіх їсти варити, господарство вести, лише щоб усі гроші з зарплат їй віддавати. Моя мама була молода, куховарка слаба, бо менша в родині, погодилася. І потім декілька років ходила у штопаних-перештопаних панчохах, доношувала старі речі, купувала одежу в дитячих магазинах, добре що мала була… Аж потім бабуня сказала, щоб більше їй зарплату не давали, призналася про ту крадіжку і що вона виплачувала борг. Мама дуже жаліла бабусю. Й бабуся прожила із нами до останнього подиху. А мій тато все життя марив «низом», де пройшло його дитинство, де він Дніпро перепливав на той берег і назад. І в 58 років він таки поміняв квартиру в будинку нагорі на квартиру «на низу» там, де приблизно стояв його батьківський дім. Перевіз речі, переночував, а в 5 ранку його серце зупинилося… Тепер тут, на низу, живемо ми…