У 1864 році царський уряд розпочав реформу місцевого самоврядування, яка передбачала створення земських установ у губерніях та повітах. На них покладалося завдання дбати про здоров’я населення. Актуальність цього дослідження зумовлена, насамперед, потребою наукового осмислення ролі земств у розвитку медицини; Важливість вивчення механізму співіснування земств з урядовими установами в процесі задоволення місцевих потреб.
Мета названої статті полягає у вивченні питання становлення та розвитку земської медицини у Кременчуцькому повіті Полтавської губернії, починаючи з другої половини 60-х до середини 80-х років ХІХ століття.
Зазначена проблема досі залишається малодослідженою. Її торкалися у своїх працях місцеві краєзнавці Л. Євселевський та В. Федько [1]; [2]. Ключовою базою цієї публікації є постанови Кременчуцького повітового земства, матеріали періодичного друку, спогади лікарів, земська статистика.
До середини 60-х років ХІХ століття медичних послуг фактично не було в українському селі. Домінував природний відбір, виживали лише найміцніші люди. Б. Веселовський, характеризуючи положення дореформеної медицини, справедливо зазначав: «На весь повіт був лише один лікар-завідувач міської лікарні, який виконував медико-поліцейські функції і лише випадково, при проїзді через села, надавав медичну допомогу населенню. Лікарська допомога фактично була відсутня; населення задовольнялося лікуванням напівграмотних фельдшерів. »[3, c. 268].
У 1865 році розпочало свою діяльність Кременчуцьке повітове земство. Вже на другому його зборах заслухано проект організації медичної роботи в нашому краї. Він передбачав створення двох ділянок, у кожній з них мав бути один лікар та 10 фельдшерів та їхніх учнів. Планувалося відкриття у повіті двох аптек, бідним людям ліки надавалися безкоштовно.
На наступний 1867, у бюджеті земства за статтею «Медицина» передбачалися такі витрати: на утримання двох лікарів – 1200 руб.; квартирні їм – 200 руб.; утримання десяти старших фельдшерів – 1000 крб.; 10 молодшим – 750 руб.; квартирні 10 фельдшерів – 200 руб. Одноразові витрати планувалися такі: на облаштування аптек – 216 руб.; для придбання ліків – 250 крб.; на придбання речей для новоствореного закладу – 100 руб. Усього 3916 руб. [4, c. 511]. У наступні роки кошти на медицину із земського бюджету розподілялися так: 1870 р. – 58255 руб.; 1875р. – 61259 руб.; 1880 – 74747 руб.; 1885 – 117456 руб. [4, c. 512].
Аналіз наведених цифр показує, що витрати земства на охорону здоров’я постійно зростали. Приблизно половина їх йшла зміст медичного персоналу, насамперед лікарів, фельдшерів, акушерок. У 60-х роках через фактичну відсутність медичних установ фінансування медицини було убогім, до того ж його нерідко намагалися перекласти на плечі сільських товариств. Однак із середини 70-х років спостерігалася тенденція до збільшення коштів на охорону здоров’я.
Важливим напрямом у діяльності земських установ була боротьба із епідемічними захворюваннями. До найпоширеніших у нашому краї належали віспа, холера, дифтериту, тиф та ін. З введенням земств організація проведення щеплень проти віспи покладалася на органи місцевого самоврядування. У 1864 році вийшов наказ, щоб сільські товариства серед своїх членів або сторонніх осіб вибрали молодих людей, бажано за їхньою згодою, щоб безкоштовно навчати їх у місцевих лікарів робити сприщекування. Зазначені особи звільнялися від усіх податків і обов’язків, і навіть від солдатської служби. Утримували їх за рахунок місцевих сільських товариств.
У 1869 році на зборах Кременчуцького повітового земства прийнято рішення про умови введення щеплення проти віспи у нашому краї. Проте, попри вжиті заходи, 1873 року у повіті спостерігалися епідемічні спалахи натуральної віспи. З цього приводу скликано надзвичайні земські збори. На ньому прийнято рішення про віднесення витрат на припинення епідемічної епізоотичної хвороби на рахунок губернського земства [4, c. 600].
У 1884 році земські збори обговорили проблему оспощеплення. Голосні, виходячи з рекомендацій другого з’їзду земських лікарів Полтавської губернії, ухвалили рішення про реорганізацію антиепідеміологічних заходів. Вирішено відмовитися від системи громадських віспопривачів, яка практикувалася раніше, та передати ці обов’язки фельдшеру. Місцеву адміністрацію зобов’язували інформувати лікарів про новонароджених, а також подавати оголошення про дату, час та місце проведення щеплення. Було розроблено спеціальний кошторис з цієї проблеми. Вона передбачала: плату п’ятьом фельдшерам, які робили щеплення від віспи по 240 руб. щороку. Усього – 1500 руб.; на закупівлі лімфи та інструментів – 300 руб. і стільки ж на непередбачені витрати. Усього – 1800 руб. Від губернського земства збори просили надіслати та оплатити практику студентів-медиків по 75 руб. щомісяця кожному, утримання 10 помічникам по 20 руб. щомісяця і непередбачені витрати -350 крб. Всього1500 руб. [4, c. 602].
Іншими небезпечними епідемічними хворобами, з якими мали боротися органи місцевого самоврядування, був дифтерит, скарлатина, тиф. Доктор Ейгорн, який з 1871 по 1877 роки служив лікарем у Кременчуці та Кременчуцькому повіті, на медичному з’їзді надав цікаву інформацію про стан захворюваності у нашому краї. Наводжу найцікавіші уривки з його доповіді. «У жовтні 1871 року я став часто помічати випадки скарлатини. Наприкінці того ж року захворюваність стала частіше, так що мені доводилося бачити 1-2 свіжих випадків на тиждень, а 1872 року захворюваність набула грізного характеру. Хоча холерна епідемія лютувала в Кременчуцькому повіті влітку 1872 року (Червень, липень, серпень, вересень), поїдаючи собою всю турботу населення, змусивши останніх забути про скарлатину, проте епідемія скарлатини продовжувала поширюватися, так що в досягнувши першого максиму у жовтні 1873 року. У 1874 році епідемія скарлатини дещо зменшилася, але в березні того ж року вона знову прогресувала, досягнувши другого максиму у вересні. Восени 1875 року крик і плач стояв за жертвами дифтерії, він став загальним у Кременчуці» [5, c. 244-247]».
У 1879 року у нашому краї поширилася епідемія дифтериту. Губернське та повітове земства, урядові організації разом із суспільством Червоного Хреста вживали заходів щодо боротьби з нею. З цієї нагоди було скликано надзвичайні збори Кременчуцького повітового земства. На ньому зачитано лист-звернення міністра внутрішніх справ до полтавського губернатора щодо вжиття заходів з метою припинення масових захворювань. Кременчуцький комітет громадського здоров’я виступив із клопотанням перед повітовими голосними про тимчасове запрошення двох лікарів та 10 фельдшерів, а також про поділ повіту на чотири ділянки та відповідно збільшення витрат на медичну галузь. Полтавський губернатор запропонував Кременчуцькому повітовому земству для боротьби з епідемією створити мобільний санітарний загін, який складався з лікаря, фельдшерів та сестер милосердя. На його організацію передбачалося виділити кошти на загальну суму 5000 рублів. Вказана пропозиція обговорювалася на надзвичайних земських зборах 1880 року. Відповідь на ініціативу губернатора характеризує ставлення селян до медичного персоналу та його забобони. Наводжу її повністю мовою оригіналу: «З приводу пропозиції Полтавського губернатора у сформуванні рухомого санітарного загону, управа доповіли, що зважаючи на поганий стан земської медицини, сформування було б бажаним, тільки із заміною сестер милосердя, на яких народ дивиться як на чаклуна, тому піддає навіть частим образи, чоловічим персоналом [4, з. 610]».
Вище зазначалося, що з головних причин поширення епідемій служили антисанітарні умови, у яких проживало значної кількості селян, і навіть ігнорування ними елементарних правил безпеки. Санітарна рада виробила заходи боротьби з епідемією дифтериту, затверджених на земських зборах. Їхня реалізація лягала на плечі земських лікарів та фельдшерів. Отже, крайовий орган місцевого самоврядування зробив помітний внесок у боротьбу з епідемічними захворюваннями. Однак одними його зусиллями зазначену проблему не можна подолати, але все ж таки вони, безперечно, сприяли поліпшенню демографічної ситуації в нашому краї.
Аналізуючи діяльність Кременчуцького повітового земства у розвитку закладів охорони здоров’я за перші десятиліття, приходимо до висновку, що протягом зазначеного періоду воно діяло без чіткої системи. Земці намагалися заощадити на лікаря, замінити їх на фельдшера. Роз’їзна система разом із фельдшеризмом майже повсюдно становила першу стадію розвитку земської медицини. Він передався у спадок від дореформеної лікарської справи, коли неписьменні фельдшери надавали «медичну» допомогу селянам.
Єдиний позитив цього періоду полягав у тому, що у повіті працювали два лікарі та близько двох десятків фельдшерів, які надавали хоч і невелику, але допомогу населенню, окремі кошти виділяло земство на лікувальні засоби. Медичні послуги були безкоштовними.
ЛІТЕРАТУРА
- Євселєвський Л. І. О. Богаєвський – лікар. Громадський діяч/Л. І. Євселєвський, В. Т. Федько. – Кременчук: Кременчуцька міська друкарня, 1995. – 40 с.
- Євселєвський Л. І. Кременчуччині у ХІХ на поч. ХХ ст. Історичний нарис / Л. І. Євселєвський. – Кременчук, 1996. – 144 с.
- Веселівський Б. Історія земства: [4 т.]. Т.1. / Б. Веселовський. – СПб, 1909. – 729 с.
- Систематичний збірник постанов Кременчуцького (Полтавської губернії) повітових земських зборів 1865-1899 гг. / [уклад. О. М. Бондаренко]. – Кременчук: Тип. І. А. Диковського, 1900. – 871 с.
- Ейгорн С. Я. Причинний зв’язок між дифтеритом і скарлатиною / С. Я. Ейгорн // Промови і протоколи VI з’їзду російських природознавців та лікарів у Санкт-Петербургу з 20 по 30 грудня 1879 року. – СПб: Друкарня Імператорської Академії наук, 1880. – 456 с.
Автор: Крот Володимир Олександрович
Джерело: «Кременчуцький край у контексті історії України» 2013 рік