Автор: Петро Потапенко
На початок вересня частини 297-ї дивізії утримували Кременчук. Але для дивізії виникла загроза оточення, тому що гітлерівські війська вище і нижче за течією прорвали фронт та подолали річку Дніпро.
9 вересня 1941 року, у вівторок, 297 дивізія після 30-денної оборони залишила місто Кременчук.
Восени 41-го німці підняли ферму мосту, що впала, і встановили на місце. Бик-опора не був зруйнований, тільки «подушки» опори і верхня частина прямокутного каміння на одному з кутів бика були знесені у воду.
Навколо мосту гітлерівці влаштували заборонену зону, натягли в два ряди колючий дріт. У зоні не було ні дерев, ні навіть бур’янів. Підходи до мосту посилено охоронялися.
За час окупації Кременчука німці встигли збудувати дерев’яний міст через Дніпро руками полонених червоноармійців. У Кременчуці було кілька таборів для військовополонених, переважно у нагірній частині. А один табір знаходився у кварталі на розі вулиці Пролетарської (нині Небесної Сотні) та Української, на території Дзеркальної фабрики. Там стояли двоповерхові цегляні будинки, просторе подвір’я, на якому лежали упаковані стоси прямокутного скла для дзеркал. У цих приміщеннях утримувалися військовополонені – кілька тисяч. Саме вони й будували дерев’яний міст на Першому Занасипі.
До початку зими вони вирівняли будівельний майданчик (більшість цієї місцевості була піщана), зробили під’їзд до берега Дніпра, німці привезли багато лісів різних порід. Під кінець 1941 року полонені виготовляли деталі для мосту з дерева, забивали спеціальними пристроями – “бабами” – дубові палі у дно Дніпра (адже дуб у воді не гниє, а тільки міцніє, сокиру не врубати). На цих палях відлили з цементу бики-опори.
Коли все було підготовлено, почали будувати проїзну частину мосту взимку 1942 року. Тракторами та тягачами завозили по льоду готові деталі з дерева та металеві кріплення. Зима була дуже сильною, стояли 40-градусні морози, лід завтовшки до 1 метра, випало багато снігу. Багато полонених загинуло від морозу.
Ми, діти з нашого двору та багато дітей із Занасипа, ходили з мішками та санками до мосту збирати відходи дерева на паливо. Німецькі вартові нас не чіпали, адже ми підбирали все дерево до нитки, і німцям не треба було прибирати будівельне сміття. Але коли військовополонених гнали на роботу і з роботи, вартові кричали: “Кіндер, повік, вік!”, і ми бігли. Дорослих цивільних до мосту не допускали.
Тоді я звернув увагу, як робили настил підлоги мосту – паркетом у формі “ялинки”.
Навесні 1942 року фашисти відкрили рух по побудованому дерев’яному мосту. Цим мостом їздили в основному автомашини і іноді гужовий транспорт. Але повінь була така, що міст залило. Міст виявився занизьким.
Гітлерівці зробили позначку рівня повені на скелі біля річкового вокзалу “5 april 1942”, але це був квітневий рівень води, затопила підлогу дерев’яного мосту. А вже в травні рівень води в дніпрі піднявся настільки, що затопило весь міст, тільки перила виднілися.
Під час боїв за визволення Кременчука та відступу фашистів дерев’яний міст було зруйновано – спалено прогони надземної частини, підірвано надводні прогони. Важко з упевненістю стверджувати, хто зруйнував дерев’яний міст – чи німці, чи наші літаки.
Зараз від німецького мосту залишилися лише бики-опори, шість із кременчуцького боку та один із крюківського.
Доля колишнього дерев’яного мосту це також віхи історичної пам’яті, які нагадують нам про події війни у місті Кременчуці у 1941-1943 роках.
Після того, як вийшов з ладу дерев’яний міст, фашисти вище за залізничним мостом швидко навели другий понтонний міст (перший понтонний міст був наведений ще тоді, коли дерев’яний міст був цілий). Трьома мостами – залізничними та пантонними – більша частина військ вермахту встигла переправити бойову техніку на правий берег, а потім німці підірвали залізничний міст. Понтонні мости були розбиті нашими радянськими літаками, але вже пізно ворожі війська встигли перебратися на інший берег.
Під час відступу фашистські зондеркоманди підривали все підряд, від залізничного вокзалу до мосту. Закладали піроксилінові шашки через кожні кілька метрів колії (вони так поспішали, що навіть не встигали підпалювати всі закладені під колії вибухівки), підірвали залізничний місток, який перетинав прохід із вулиці Шевченка на Перший Занасип. Але знищити встигли не всі: тунель уцілів. В останній момент підірвали залізничний міст на правому березі: два прогони лежали у воді, третій начебто здибся. Інші вісім прольотів стояли рівно, як на шнурку. Усі десять биків уціліли.
Джерело: Книжка: «Кременчук. Три мости через Дніпро та їх частка 1872-1949 рр.» Петро Потапенко 2011 рiк