Дзигарівка в роки Великої Вітчизняної війни

Дом в Кременчуге 1941-1942 год - фото № 74

Літо 1941 року видалося теплим, сонячним, з щедрими рясними дощами. За таких умов у полях та на городах визрівав нечуваний врожай. Колоски на хлібних злаках були 4–гранні. Старі люди говорили, що давно не пам’ятають такого врожаю. Не можу пригадати, чи перед самою війною, чи невдовзі після її початку трапилася страшна грозова ніч, таку в народі звуть «горобиною»:

  • снопи блискавок стрімко падали в землю,
  • грім потрясав і небо і землю,
  • а з низьких чорних хмар на нашу Дзигарівку лилися справжні ріки води.

Вранці на леваді було дуже багато зелених маленьких кабачків, томатів, бадилля картоплі, змитих дощем з Деївської гори.
А недільний день 22 червня 1941 року був по-святковому сяючим, лагідним і привітним. Рано-вранці мої батьки пішли на базар у Кременчук (саме пішли, оскільки автобус з Крюкова на Кременчук ходив рідко, завжди був переповнений, до того ж часто ламався і взагалі не приходив, то ж дзигарівці, здебільшого, розраховували на свої ноги). Я з нетерпінням очікувала на їх повернення, оскільки мені пообіцяли купити черевики. Дефіцит на промислові товари перед війною був жорстокий. Все не купувалося, а діставалося у величезних чергах, то ж коли вдавалося зрідка щось купити, це було справжнім святом.

По обіді батьки повернулися, виконавши свою обіцянку – в руках батька були новенькі чорні черевички з застібками у вигляді червоних вишеньок. Не тямлячи себе від щастя (мені тоді було 16 років, я щойно закінчила на «відмінно» 9-й клас), я почала приміряти обнову. Аж тут по радіо (воно було проведене на Дзигарівку незадовго до війни) почався виступ Молотова. Він повідомив про початок війни. І відразу спохмурнів день.
Заплакала мама. За кілька хвилин до нас прибігли з родинами старший брат Михайло та дядько Микола (татків молодший брат), які жили поруч. Молоді чоловіки розуміли, що за день-другий вони будуть в армії, вже була оголошена мобілізація в усіх західних областях Радянського Союзу. За віком не підлягав призову лише мій батько, то ж саме його прохали приглянути за родинами і дітьми, які залишалися без чоловічої опіки.

За кілька днів після оголошення війни почалися бомбардування вагонного заводу. Перша бомба впала на Дзигарівку пізно ввечері. Вона не влучила в завод, а потрапила на город Івана Пономаренка, вирвавши там величезну яму. На щастя, ніхто з дзигарівчан не постраждав. Вибуховою хвилею пошкодило ноги моєму братові Михайлу, який повертався додому з другої зміни. Кілька днів по цьому він не міг зводитися на ноги.
Бомбардування ставали все частішими, а оскільки ми жили біля самого заводу, то перебування вдома ставало небезпечним. На сімейній раді вирішили перебратися поки що до маминого молодшого брата Степана Семеновича Таценюка, який мешкав у Кам’яних Потоках, на самій околиці, на Подолі. Туди ж перебралася мамина сестра тітка Ольга зі своїм чоловіком Петром Івановичем Слабком, а також далекі родичі моєї мами Леонтій Петрович і Феня Миколаївна. У дядька Степана був великий плодовий сад і величезний кам’яний погріб, у якому ми всі ховалися під час повітряних нальотів. У війну люди горнулися один до одного. Певно, саме тому до дядька Степана у погріб ховалися і його найближчі сусіди Красовські, в яких, до речі, був власний погріб не гірший дядькового. Василь Красовський – глава цієї багатодітної родини, здійснив справжній подвиг. Ризикуючи своїм життям, він щоночі переправляв човном з правого на лівий берег Дніпра вцілілих ополченців та червоноармійців, що відбилися від своїх частин, перевдягаючи їх у цивільний одяг та наділяючи харчами.

Феня Миколаївна, як, до речі, і її брат Олексій та його дружина Оксана Герасимови, говорила російською мовою і була дуже не стриманою на язик. Під час бомбардування вона пристрасно молилася, звертаючись переважно до Богоматері: «Матерь Божья, пресвятая Богородица, спаси и помилуй нас». А коли літаки віддалялися, вона починала лаяти і проклинати фашистів так само пристрасно. Боячись нічних нальотів ворожої авіації, вся наша компанія ночувала, здебільшого, саме в погребі. Дядько Петро був людиною дуже обережною, але, водночас, і допитливим. Він часто посеред ночі в білій сорочці виходив на широкий, порослий густим зеленим споришем, двір дядька Степана, пильно вдивляючись у зоряне небо, чи не видно ворожих літаків. І тоді тітка Феня з усією пристрастю накидалася на дядька Петра: «Злодей слепой, ты хочешь, чтобы нас всех поубивало? Что ты стоишь в белой рубашке, как маяк для врага?»

Час від часу ми навідувалися додому. Одного разу, це вже було десь на початку серпня, нас застав обстріл фугасними снарядами вагонного заводу. Це робили радянські частини, щоб не залишати завод ворогу. Осколок одного з снарядів упав біля колодязя, за яким ховалися ми з мамою. Я побачила, де він упав, і схопила, щоб показати мамі, і обпекла всю долоню, я не здогадувалася, що він дуже гарячий.

Ми все ще мешкали у дядька Степана. Забрали туди корову і кіз. Молоком мама щедро ділилася з усіма, хто був тоді поруч з нами. Це пам’ятала тітка Феня і одного разу, вже під час окупації в дуже сувору зиму 1941 – 1942 рр., принесла нам близько 10 кг великої гарної риби – судаки, щуки, миньки. Це був улов її чоловіка Леонтія Петровича. В ту зиму риба потерпала від задухи і багато крюків’ян робили ополонки, з яких риба сама вистрибувала на лід. А тітка Феня, пригадавши, що колись наша родина прийшла їм на допомогу, вирішила віддячити саме в такий спосіб. Коли здивована мама не знала, що й говорити, тітка Феня нагадала їй про літо 1941 року.

У липні на вагонному заводі почав формуватися один з полків дивізії народного ополчення. Мій брат Михайло Микитович Шалаєв, який завжди був активістом-комсомольцем і комуністом, вступив до неї. Разом з Мишею в ополчення побіг і його собака Мурек. Коли розпочалися бої на Деївській горі та Гострій Могилі, ми все ще жили в дядька Степана. Гул бою було чути дуже добре. Під час відступу до нас зайшов татків брат дядько Андрій Васильович Шалаєв, який був комуністом і ополченцем, і розповів нам про те, що трапилося. Ополченці зустрілися не з німецьким десантом, як їм говорили, а з передовими частинами німецької регулярної армії. Бійців дивізії народного ополчення не встигли обмундирувати, переважна частина їх воювали в домашньому одязі. Зброї не вистачало на всіх. Частину, що знаходилася поряд з дядьковою, обстріляли з міномета. Оскільки окопатися ополченці не встигли, лише пригнулися в хлібному полі, то всім їм знесло, наче зрізало, потилицю. Поряд живих нікого не було, німецькі танки понеслися до Дніпра, а дядько, не знаючи, що робити далі, зброї у нього не було, він мав здобути її в бою, але бою як такого не було, пішов додому. Він жив поблизу Крюківського гранкар’єру.

На другий день після боїв на Гострій Могилі хтось сказав, що нібито бачив нашого Мишу вбитого серед ополченців. Ще хтось казав, що бачив, як його пораненого везли до Дніпра. Взагалі в той час достовірної інформації не було. Навіть радянське радіо, де ще воно вціліло, повідомляло запізнілі зведення. Ворог наступав швидше, ніж встигало повідомляти радянське радіо. То ж широко розповсюджувалися чутки, здогадки. Згодом до цього долучилися гадання. Мама весь час плакала і я вирішила йти на місце боїв на Гостру Могилу шукати Мишу.

Вночі пройшов дощ, а зранку немилосердно палило сонце. По горі блукали такі ж, як і я, родичі ополченців, розшукуючи своїх рідних. Я впізнала серед загиблих свого однокласника Марата Нагайченка. На моїх очах його опустили в могилу і я з жахом побачила, як він розпався. Мишу я не знайшла.

Наступного дня, коли ми навідалися додому, почули з Мишиного двору протяжне виття. На ґанку сидів і вив вірний друг Миші – його собака Мурек. Як ми дізнаємося пізніше, в цей час Миша ще був живий, він зумів переплисти Дніпро і вступити до Червоної Армії.

Ще кілька діб після бою на Деївській горі ми провели в гостинній садибі дядька Степана, переважно в погребі. Одного разу двері раптово розчинилися і в яскравому прямокутнику дверного прорізу чорним силуетом постала фігура німецького солдата з закоченими рукавами, з тесаком у руці. Ми з Володею інстинктивно сховалися за батьковою спиною. Фашист ступив у погріб, зробив крок до батька і відкинув його одним ривком до протилежної стіни. Німець шукав червоноармійців, йому здалося, що за батьковою спиною хтось сховався. І в ту ж саму хвилину батько втратив свідомість. Ми всі кинулися до нього, винесли на подвір’я, але нічого не допомагало.

Тітка Оля сказала, щоб ми його не чіпали. Так пройшло кілька діб. Певно, був приступ інфаркта. Батько хворів серцем. Коли він прийшов до тями, то першими його словами були: «Де діти?» Йому здалося, що німець збирався вбити нас з Володею і його серце не витримало.

Батько під час І світової війни був у німецькому полоні у Франкфурті-на-Майні. Пам’ятав, як жорстоко поводилися німці з військовополоненими. Їх загнали у підвал, де була картопля. Голодні люди жадібно накинулися на неї. Після такої їжі у батька почався приступ апендициту. Вранці військовополонених вивели на двір, а батько не може встати, конвоїр вдарив чоботом у живіт, батько втратив свідомість і отямився вже у госпіталі, де йому зробили операцію. Розповідав, що поряд з госпіталем було кладовище, на яке він дивився і думав, що за кілька днів його тут закопають і ніхто ніколи не дізнається, де лежать його кістки. Але через кілька днів він отримав продовольчу посилку. Звідки і від кого, батько так і не дізнався до самої смерті. Швидше за все, це була посилка з якоїсь благодійної організації, або з Червоного Хреста. Завдяки їй батько одужав і після закінчення війни повернувся додому.

Німці захопили Крюків і почали наводити «новий порядок». Сидіти нам у дядька більше не було потреби, то ж ми повернулися додому. В цей час німецька адміністрація наказала працездатному населенню Крюкова з’явитися в колгосп у Садки, аби зібрати врожай. З нашої родини пішли батько і старша сестра Оксана. Збиралися і ми з Володею, але Оксана категорично заявила, що коли вже дітей (тобто нас з Володею) будуть посилати на роботу, то вона не піде, щоб не страмитися. То ж ми залишилися вдома, а батько з Оксаною ходили на сільськогосподарські роботи до пізньої осені, а Оксана майже до пів-зими ще ходила молотити хліб. За роботу німці справно платили натуроплату: солому, зерно, картоплю. Батькові пощастило: його записали помилково двічі і він отримав подвійну норму картоплі.

Найболючіший спомин перших окупаційних місяців – безкінечні колони військовополонених. Було таке враження, наче в полон потрапила вся країна.

Військовополонених гнали через Крюків кількома маршрутами:

  • на Кіровоград по вулиці Котлова;
  • на Онуфріївку через Дзигарівку новим брукованим шляхом, збудованим напередодні війни;
  • у південному напрямку через Раківку і Садки.

Всі мешканці Крюкова бігли до колон, пильно вдивляючись в обличчя військовополонених, боячись і сподіваючись, водночас, побачити в сірих рядах своїх рідних чи знайомих. Виснажені, часто поранені, у брудному одязі, з потертими чи розбитими вкрай ногами, допомагаючи один одному, вони похмуро йшли в безвість. Хотілося не лише їсти, але й пити. Коли одного разу колона дійшла до Дзигарівки, де обабіч шляху були болота, військовополоненим дозволили пити воду з болота. Вода була теплою, брудною, скаламученою, але все ж це була вода. І люди жадібно вгамовували спрагу, набираючи воду хто пілоткою, хто руками, а хто припавши до калюжі губами. За кілька миттєвостей військовополонені випили майже всю воду з найближчого болота.

Зовсім знесилених військовополонених добивали конвоїри. Пам’ятаю, одного забили біля нашого городу на леваді. У нього були до крові стерті ноги і він не міг більше йти. Ще одного тягли попід руки два товариші. Та ось він зовсім знесилився, впав і не зміг більше піднятися, не зважаючи на зусилля товаришів. Зупинятися було не можна. Він лежав обабіч колони і просив, ні до кого не звертаючись, аби написали мамі про його загибель, адреса знаходиться в кишені шинелі. Черговий наглядач байдуже навів автомат і добив нещасного. Сльози заливали очі, бо бачили все це. Аж ось останні з колони військовополонених зняли з убитого шинель, забравши її з собою, і з нею адресу невідомої жінки, яка, можливо, так ніколи і не дізналася про останні хвилини свого сина. Тут обабіч шляху його й поховали. Це був дуже молодий юнак, майже хлопчик. Мені його було дуже шкода.

Щовесни, поки ми жили на Дзигарівці, я поправляла його могилу, обкладаючи дерном. А потім на Дзигарівці збудували стальзавод і десь там загубилися останки одного з безвісних героїв Великої Вітчизняної війни.

У перші місяці війни німці досить часто відпускали військовополонених, якщо за ними приходили рідні. То ж місцеві жителі, проходячи через Крюків, кричали в натовп свої прізвище і адресу рідних, аби їм переказали. Саме так було врятовано нашого сусіду Костянтина Андрійовича Сидорука. Його призвали в армію на перепідготовку напередодні війни. На початку війни він потрапив у полон і його гнали через Крюків по вулиці Котлова. Хтось таки почув, як він називає своє ім’я і адресу дружини на Дзигарівці, і того ж вечора прийшов та повідомив про це Олександру Григорівну. Вона хутенько зібралася, наздогнала колону та випросила чоловіка додому.
Зачувши шум колони, дзигарівці хапали, що могли, з їжі – картоплю, буряки, кукурудзу – та бігли до Онуфріївського шляху, а потім кидали цю їжу в колону. Конвоїри розганяли жителів, але в натовп жодного разу, скільки я пам’ятаю, не стріляли.

На початку війни на Дзигарівку прибилися дві дівчинки з дитбудинку. Вони не встигли евакуюватися. Одну звали Іриною, а іншу – не пам’ятаю. Тітка Марія Сидорук (по-вуличному Рижа Манька) взяла їх на квартиру. Дівчата разом з усіма дзигарівцями бігали до колон військовополонених. Якось надвечір вже в кінці колони два товариша ледве тягли молодого вкрай знесиленого хлопця. Аж ось Ірина кинулася в колону військовополонених прямо до цього юнака, обнімаючи і цілуючи його та вигукуючи: «Брат, брат». Конвоїр сказав: «Век!» і виштовхнув їх обох з колони на узбіччя. Тітка Мотря відразу вкрила його ковдрою, наче він з нашого гурту, так як відразу йти було неможливо. Інші конвоїри, побачивши як військовополонений віддаляється від колони, могли його пристрелити. Та ось скінчився потік військовополонених. Хлопець стояв приголомшений. У нього ніколи не було сестри, навіть двоюрідної. Ріс одинаком у сім ї. Так всім гуртом пішли до тітки Марії. Нагріли води, скупали, попарили ноги, які являли собою суцільну криваву рану. Якби не безумний вчинок Ірини, то, напевне, хлопець би не дожив до сьогоднішнього вечора. Того ж дня дзигарівчани знесли хлопцеві все, що необхідно: білизну, одяг, взуття. Моя мама принесла глечик пареного молока. На другий вечір він відійшов наскільки, що грав на гітарі і співав. Імені його не пам’ятаю. Пригадую, що він був родом з Дніпродзержинська і за кілька днів зібрався до батьків, запросивши в дорогу і нашу Ірину.

Коли повернулися наші, до тітки Марії з діючої армії надійшов лист від Ірини, в якому вона розповідала про те, що добралися вони до Дніпродзержинська без пригод, під час окупації жили у батьків, а коли радянські війська звільнили Дніпродзержинськ, хлопець знову потрапив на фронт. Ірина теж добровільно вступила до лав Червоної Армії санітаркою. Незадовго до кінця війни його було поранено, ампутовано ногу і демобілізовано. А Ірина
довоювала до кінця війни. По війні вони одружилися, мали двох діток і, головне, були щасливі.

Страхіття, назване «новим порядком», продовжувалося і ми навіть у найстрашніших здогадах не передбачали, що воно буде тривати довгі 2 роки і 3,5 місяці. Німці почали відбудовувати вагонний завод, маючи намір облаштувати тут майстерню з ремонту зброї та кілька допоміжних цехів, які за радянських часів звали «ширпотребом», тобто товари широкого вжитку. Так, було відкрито деоцех, який спеціалізувався на виготовленні поштових ящиків для німецьких солдат. Тих крюків’ян, які працювали на заводі, не гнали на примусові роботи до Німеччини. Я пішла працювати до деоцеху. Зарплатню німці видавали регулярно щотижня окупаційними марками. У суботу робочий день тривав до обіду. Неділя була вихідним. Як заохочення чи премію кращим робітникам давали дві пачки махорки. Це була справжня валюта: на махорку можна було виміняти будь-що. На обід робітникам видавали куліш з пшона (німці пшоно не вживали в їжу) і шматок білого хліба. Говорили, що до хліба домішували тирсу, але на смак він був непоганий

Відновився продаж хліба. Його випікали з залишків муки згорілого елеватора, тому хліб відгонив димом. Під час продажу хліба за порядком слідкував німець з пліткою. Коли хтось з наших крюків’ян, за старою звичкою, намагався отримати хліб поза чергою, німець пускав у хід плітку і бив усіх підряд – і винних, і правих. І порядок швидко відновлювався.
Ще, пригадую, одного разу на базарі хлопець-підліток украв у жінки-продавця шмат сала. Жінка зчинила галас, хлопця впіймали. На гам підійшов німець, який, певно, чергував на базарі. Зрозумівши в чому справа, німець нікому нічого не пояснюючи, схопив нещасного злодюжку, поклав його праву руку на базарний прилавок і тесаком одним ударом відрубав руку майже по лікоть. Всі кинулися врозтіч і що було далі, не пам’ятаю.
Зима 1941 – 1942 рр. розпочалася рано і була на рідкість лютою: багатосніжною та морозною. Хуртовини замітали нашу Дзигарівку попід самі стріхи. Аби вийти з хати, у сніговім заметі прокопували справжні тунелі. Всіх мешканців Крюкова німці виганяли на розчищення залізничної колії. Одного разу снігу випало скільки, що ми вранці не змогли відкрити двері. Довелося лізти на горище (добре, що лаз у нашому будинку був з коридора), а звідти вже відкопувати двері.

Особливо потерпали від морозної зими радянські військовополонені. Поряд з деоцехом, де я перебувала, у колісному цеху працювали військовополонені. На обід їх гнали в бараки, які знаходилися на Колонії. Конвоїри примушували полонених співати «Катюшу». Вони розбирали завали, переносили биту цеглу, качали колеса тощо. За час їхньої відсутності ми могли забігти і сховати між колісними парами щось з їжі чи тютюн у торбинці з шматками паперу. Наступного дня, коли полонених проганяли мимо деоцеху, вони махали нам рукою, що означало, що подарунок знайдено. Іноді хлопці співали в цеху.
Найчастіше пісню на мотив «Катюші», але слова були такі:
«Позабыла милая Катюша,
Письма Ваньки в печке все сожгла,
По соседству на солдатской кухне
Старикашку повара нашла.
Каждый вечер повар ей приносит
Корки хлеба, шнапс и колбасу.
И за это милая Катюша
Целовала немца по часу.
Но вернутся воины смелые, отважные,
Чем тогда ты, девушка, будешь их встречать?
Ведь торговлю чувствами и торговлю ласками
Невозможно, девушка, будет оправдать.
Но ведь знает армия боевую девушку
У шинеле серенькой, в шапке со звездой,
Как под градом пуль ползла раны перевязывать
Лейтенанту смелому, что теперь герой».
Взимку 1941 – 1942 рр. від морозів загинуло дуже багато військовополонених. Майже роздягнені, знесилені тяжкою працею, голодні люди мерли сотнями. На Сагаївці (зараз район школи № 6) вибухівкою вирили величезну яму, куди звозили померлих. На воза трупи складали «валетом», аби вони не падали. Так возили всю зиму, а напровесні, коли земля розмерзла, могили засипали. Після звільнення на місці братської могили встановили пам’ятник, а згодом і пам’ятник і могилу перенесли на Крюківське кладовище.

Навесні 1942 р. Володі виповнилося 16 років. Але на вид він виглядав старшим. Був дужим, міцним, рослим, дуже спокійним і врівноваженим. З ним охоче товаришували дорослі чоловіки, він з усіма знаходив спільну мову. Крюківське лісництво, яке знаходилося поряд з Дзигарівкою, відновило свою роботу. То ж Володя, аби не забрали до Німеччини, пішов на роботу в лісництво. Робітникам лісництва давали землю під городи, виділяли ділянки під сінокіс. Спочатку німці забирали не всю худобу підряд. На Дзигарівці брали через один двір, залишали одну корову на два двори. Першою забрали корову нашої сусідки Пономаренко Мотрі, а нашу – залишили. Тітка Мотря ходила до нас через день доглядати і доїти корову. А згодом забрали і нашу. На щастя, у нас залишилася теличка, з якої через рік виросла гарна корівка. То ж Володя, йдучи з роботи, накошував великий лантух трави спочатку для корови і телички, а згодом – лише для телички. Напарником Володі був чоловік скаженої вдачі (Недавній), з яким ніхто не хотів працювати. А Володя ладив і з ним. Напровесні вони вдвох зорали величенький шматок землі попід узбіччю. Орати було важко, плуг доводилося носити майже на руках, та все ж таки зорали. І зібралися посіяти баштан. Але керівник лісництва і його заступник (я пам’ятаю їхні прізвища, але називати не буду, їх уже немає в живих, але живуть їхні діти й онуки) забрали зорану ділянку і посіяли баштан собі. Наприкінці літа все поле вкрилося смугастими та зеленими кавунами. Одного ранку до нас у вікно хтось обережно постукав. Це був Недавній. Він сказав Володі, щоб той його сьогодні не чекав, він на роботу не вийде, бо дуже зморився вночі. Сміючись, розповів, як зібрав усі кавуни, поперебивав до одного та й склав їх на одну величезну купу. Так він помстився своїм кривдникам. До речі, багато жителів Дзигарівки під час війни працювали в лісництві: обробляли шкілку, висаджували молоді саджанці, пололи молоді ліси. Ранньої осені 1942 р. до нас «живою поштою» надійшов лист від старшої сестри Анни Микитівни, яка мешкала на Донбасі в селищі Карчино. Вона просила, аби хтось з родини приїхав та забрав її з дітьми до Крюкова, оскільки на Донбасі їм загрожувала голодна смерть. ЇЇ чоловіка Адаменка Івана Марковича мобілізували до лав Червоної Армії навесні 1942 року. Провівши чоловіка на фронт, наступного дня Анна народила молодшу доньку Валю. Старшому Олександру в серпні 1942 р. виповнилося 6 років. Червона Армія відступила.

Шахта – єдина годувальниця мешканців селища Карчино – була затоплена. Роботи не стало. Попереду маячила голодна смерть, оскільки запасів з городу вистачило б, у кращому разі, до початку зими. Свекруху – бабусю Дашку – переправили додому (на хутір Трубайці) з кимось із донбасівців, що їхали на Полтавщину, а Нюра (так ми звали сестру в родині) не могла одна з двома дітьми рушити в дорогу.
На сімейній раді, прочитавши листа, вирішили, що обов’язково треба комусь їхати і врятувати сестру та маленьких діточок від примари голодної смерті. Ось тільки кому? Мама мала 58 років, ніколи сама нікуди не їздила, та й хто буде вести господарство вдома? Батька могли в будь-яку хвилину кинути до концтабору, запідозривши в ньому червоноармійця. До того ж батько впродовж всього життя, скільки я їх пам’ятаю, голив голову, чим ще більше нагадував новобранця – червоноармійця. Володю також могли прийняти за червоноармійця із-за його дорослого, не за літами, вигляду. Оксані ніколи ніяких відповідальних, а тим більше авантюрних, доручень не давали. То ж залишилася я. І після недовгих зборів я поїхала, взявши в дорогу спечених мамою маторжеників (щось на зразок млинців з морквою).

І зараз, на схилі літ, дивуюся, як могли мене, 17-ти річну дівчинку – відпустити одну без документів, без грошей, без харчів у збурений війною світ. Пасажирських потягів для українців не було. Пасажирськими вагонами їхали німці на фронт і з фронту додому відпочивати. Я, разом з іншими такими ж нещасними мандрівниками, чіплялася до першого – ліпшого телячого вагону, який рухався у потрібному напрямку. Їхали доти, доки не проганяли. Потім чекали іншого, і так декілька разів. Їхали близько тижня. А неподалік від станції Ровеньки із вагонів, що прямували до Німеччини, втекли остарбайтери. Ми їхали на вагоні з вугіллям. Так в’їхали на станцію Ровеньки. Аж тут почалася облава: хапали всіх, аби набрати ту кількість людей, що змогли втекти з-під Ровеньків. Ми з якимось хлопцем, що також їхав на вугіллі, зіскочили з вагону і кинулися в степ, подалі від станції. Восени сутеніє швидко. З усіх боків насувалася темрява. Та ось десь далеко в степу привітно заблимав вогник. Ми з моїм випадковим супутником вирішили рухатися йому назустріч. І за якийсь час опинилися біля циганського табору. Вони запросили нас переночувати. Та ледь засіріло, я зібралася назад в Ровеньки. Довго йшла якимось полем, зрештою, почалося передмістя. І не знаючи, в якому напрямі рухатися далі, я знала, що треба або йти полем, або чекати попутного транспорту. Та який попутний транспорт під час війни? То ж треба розраховувати на власні ноги, а, отже, перепочити. Я сіла під чиїмось парканом, чекаючи прохожих, аби запитати, як добратися до Карчино чи Алмазної. Якась тітонька вийшла по воду. Я кинулася до неї. Вона поставила відра, пильно подивилася на мене і запитала: «Дитино моя, ти звідки прийшла?». Я показала рукою на поле, звідки прийшла. Тітонька заохала і заголосила: «Дитино рідна, там же мінне поле, там же ніхто не ходить, там мало не щоденно рвуться міни». А потім заспокоїлася, розпитала мене, куди я йду, до кого, та розповіла, що залишилося мені небагато, десь кілометрів 15 рівною дорогою, нікуди не звертаючи степом до Алмазної, а потім вже запитати, куди йти далі.

Окрилена перспективою швидкого закінчення мого моторошного шляху, я з останніх сил неслася степовою дорогою і без пригод дісталася за годину до Алмазної. А там постукала в першу хату. На порозі виросла огрядненька чепурненька тіточка. Я запитую: «А де тут живуть Адаменки?» – і чую відповідь: « А тут і живуть. Я Адаменко». Тітонька виявилася дружиною рідного брата Івана Марковича. Вона взялася мене провести до Нюри. Але по дорозі в неї визрів таємний план. Коли ми прийшли до Нюриної хатини, тітка Маруся загукала у розчинені двері: «Нюра, Нюра, я ось привела до тебе квартирантку, щоб не було скучно». А до мене: «А ну цікаво, чи впізнає вона тебе?» Нюра виглянула з будинку, ковзнула по мені байдужим поглядом і промовила: «Не буду я нікого на квартиру брати. Сама збираюся в дорогу. За мною мусять приїхати з дому. Нехай дівчина йде собі».

І тут я не витримала. Всі жахи дороги водночас постали переді мною з новою силою. І я розридалася. Нюра, пильно поглянувши на мене, впізнала і не повірила своїм очам, вона вирішила, що вже нікого з рідні немає в живих, я залишилася сама і тому приїхала до неї, і теж заголосила. Так продовжувалося кілька хвилин, поки ми виплакалися. Нюра ніяк не могла повірити, що саме мене, одну, відпустили батьки в таку далеку і небезпечну дорогу. Почали забиратися на батьківщину, на милу Дзигарвіку. Аж тут виникли складнощі одне за одним. За часів окупації, аби перебратися з одного місця в інше, треба було виписати перепустку з попереднього місця проживання. Для Нюри і дітей таку перепустку виписали без зайвих ускладнень. А я з’явилася на Донбасі нелегально, без перепустки, чомусь вдома про це ніхто або не знав, або не подбав, а я з юнацькою самовпевненістю вирішила, що обійдуся й без перепустки. За цими клопотами я раптово захворіла на тиф, який, певно, підхопила десь у дорозі. Маленький Сашко запам’ятав, як Тоня марила й весь час просила, щоб на неї вдягли біле плаття.

Молодість перемогла. Я почала потроху одужувати. Поки мене лікували, поки оформили документи на проїзд (щодо мене, то вирішили, що я додому поїду без перепустки, так само як я добралася на Донбас). Осінь пішла на спад, почастішали ранкові заморозки, які підштовхували нас у дорогу. Тепер вона мене вже не лякала. Я була не одна, поряд старша сестра, діти. Але й зворотній шлях виявився дуже тяжким. Довелося декілька разів пересаджуватися з поїзда на поїзд. І це з клунками, з усім нехитрим скарбом, з двома маленькими діточками. Станційні приміщення, де вони вціліли, були переповнені, холодні, неопалювані, а маленька Валя мала кілька місяців від роду, ото ж потребувала теплих сухих пелюшок, кількаразового харчування. Не пригадую, на якій станції, затрималися довго. Всі пелюшки були мокрі, дитина плакала не змовкаючи, ми не знали, що робити. І ось тут до перону підійшов поїзд, що віз на фронт німецьких вояків. У вагонах, це було видно з перону, червоніли жарко напалені пічки. І я зважилась. Підійшовши до одного з вагонів і мобілізувавши весь свій шкільний запас німецької мови, показуючи на дитину, я попросила погрітися та перемотати маля. На диво, мене запросили до вагону. Я хутенько розмотала Валю і розвішала навколо пічки її мокрі пелюшки. Валя, відчувши тепло, відразу змовкла. А я з жахом подумала, що як тільки «аромат» пелюшок пошириться вагоном, нас з Валею відразу викинуть на холод. Але, напевно, у вагоні були переважно одружені чоловіки, що мали своїх дітей, і ні в кого не піднялася рука викинути нас на перон. Один з них, підійшовши до нас, запитав: «Де пан?» – маючи на увазі батька Валі. І сам відповів: «Фронт, фронт». На моє щастя, поїзд простояв на станції кілька годин, впродовж яких ми з Валею нагрілися і висушили весь наш багаж. Аж ось німці заметушилися і сказали нам: «Век, век».

Поїзд поїхав на схід, а ми з Нюрою вкотре вмостилися на якийсь поїзд, що йшов на захід. Одна з найтриваліших наших зупинок трапилася, здається, в Синельніково. Та ось ми довідалися, що поїзд готується відходити в нашому напрямку. Разом з іншими пасажирами, підхопивши дітей та клунки, біжимо до поїзда. Двері беруться штурмом. Нюра з дітьми влізла, а мене з клунками не впустили. Я з мішками залізла на відкриту залізну платформу, на якій ніжно синів іней. Аж ось поряд зі мною опинилася якась урка, яка почала тягтимішки до себе. Не маючи сил протистояти їй, я голосно заплакала. Неподалік проходив поліцай. Він підійшов до нас, урка відразу зникла. Поліцай виявився молодим хлопцем, трохи старшим за мене.

Він розпитав, звідки я їду й куди. Потім взяв мої клунки і поніс до вагону, де була Нюра з дітьми. Ті, хто мене не пустили до вагону, тепер мовчали, оскільки з поліцією суперечити не випадало. Посадивши мене поряд з ріднею і побажавши щасливої дороги, хлопець пішов. А поїзд все стояв. Через деякий час двері вагону знову відчинилися і в них постав наш рятівник. Він наказав швиденько збиратися і йти за ним, оскільки цей поїзд йтиме не скоро і в іншому напрямку, а на запасній колії стоїть поїзд, який прямує до Кременчука. Зваливши на себе наш домашній скарб, поліцай повів нас до поїзда, розмістив у вагоні, та посміхаючись, промовив: «Чи не дасте мені свою адресу. Як знати, можливо, ми вціліємо під час війни, а війна колись закінчиться і ми зустрінемося». Але я, нажахана страхіттями дороги, сказала: «Ні, я поки жива більше ніколи сюди не поїду». Він ще раз посміхнувся, поїзд тронувся з місця і наш рятівник навіки зник у вирі війни. А ми з Нюрою, жваво обговорюючи цю неочікувану допомогу, одностайно вирішили, що хлопець або підпільник, або партизан, замаскований під поліцая. Коли ми, зрештою, добралися додому, батько так міцно вхопив мене в обійми, наче прагнув назавжди тримати біля себе. Пізніше він говорив, що вже не сподівався побачити мене і не міг пояснити сам собі, як він погодився на мою поїздку.

Треба було знову повертатися на роботу. Але моя недосвідченість, юнацька самовпевненість дорого мені коштувала. Від’їжджаючи на початку осені на Донбас, я не брала ніякої відпустки з місця роботи, так само як не брала і перепустки. А коли повернулася і пішла в деоцех, то тут-таки, на робочому місці, на виду у всіх – військовополонених і вільнонайманих робітників – мене схопили і кинули до душегубки, так звали спеціально обладнану автомашину з фургоном, до якого кидали заарештованих. Вихлопна труба виводилася всередину фургона. То ж поки машина доїжджала до потрібного пункту, ті, хто знаходився в фургоні, помирали від отруйних газів вихлопу. Один з військовополонених, котрому вдалося вижити і навіть повоювати в лавах Радянської Армії, по війні завітав на Дзигарівку і дуже зрадів, узрівши мене живою. Він розповів, що всі військовополонені були дуже схвильовані моїм арештом і вважали, що я загинула. Але мені цього разу пощастило. Мене завезли в контору сусіднього цеху, де доручили табельниці мене охороняти. Вона стала біля дверей, тримаючись за дверну ручку. Не знаю, що мені підказало, певно, інстинкт самозбереження, але я раптово схилилася до охорониці і з усієї сили вкусила її за руку. Від болю та раптовості і неочікуваності, табельниця відпустила двері і я вискочила на двір, де стояли аж до самого паркану колісні пари. Я кинулася під них і по-пластунськи поповзла у напрямку до паркану. Я ж бо була дзигарівчанка і знала, що паркан стоїть на піску. І я наче кріт за кілька хвилин вигреблася з-під паркану та виявилася на волі. Я розуміла, що вдома мене шукатимуть, то ж мусила десь пересидіти, переховатися.
Не можу пригадати чому, але я пішла до лісника, який мешкав з багатодітною родиною в Деївському лісі. Лісник Шульц (не пригадую імені) добре знав Володю і мене як його сестру. У гостинній садибі лісника я провела кілька тижнів.

А потім вирішила, що мене вже покинули шукати, і повернулася напередодні неділі додому. Випрасувала своє найкраще батистове плаття, щоб наступного дня з подружками йти на молодіжну гулянку до лісу. А вночі загрюкали в двері, у вікно направили ліхтарик і загукали: «Відчиніть, поліція». У моїй кімнаті відчинялося вікно, я б встигла втекти, але замість мене поліцаї взяли б Володю. А цього я допустити не могла. То ж вдягла заготовлене з вечора плаття і вийшла з хати. На подвір’ї стояв ще один заарештований сусіда Василь Дзигар. Нас повели до поліції. Зараз це житловий будинок поряд з крюківським цехом «Лукас». Тут уже зібралося багато крюківської молоді. Впродовж ночі нікого нікуди не випускали, навіть до туалету. Коли розвиднилося, прибув конвой з собаками, і наш стрій погнали через міст до Кременчука на постоялий двір. Він знаходився на вулиці Пролетарській. Сюди зганяли майбутніх остарбайтерів. Проте були і такі, що прибували на постоялий двір добровільно, деякі навіть з гармонією. Втім, ставлення і до добровольців було таким самим, як і до тих, кого доправили силоміць. Нашу групу заперли в кімнаті на другому поверсі. Вікна не були загратовані. Вони виходили на вулиці. Охорона була зовнішня. Будинок знаходився на розі двох вулиць, отож, охоронець проходив вздовж фасаду будинку з вулиці Пролетарської, а потім повертав за ріг і йшов вздовж фасаду з вулиці Свердлова. Цим вирішили скористатися, щоб влаштувати втечу. Хлопці запропонували зв’язати з одягу вірьовку і спускатися по черзі, поки охоронець буде за рогом. Я визвалася спускатися першою. Як тільки охоронець повернув за ріг, я миттєво спустилася вниз, а хлопці втягли мотузку в кімнату. Тепер повільно, повільно, ще повільніше геть з цього проклятого місця.

Але куди йти? На Дзигарівку не можна вже тому, що треба подолати міст, а для цього необхідна офіційна, з поліції, перепустка. Але в Кременчуці живе з родиною сестра Клава. Я прямую до неї. Разом ми придумаємо, як мені повернутися додому. Клава, котра знала всіх і про всіх, пригадала, що наша двоюрідна сестра Дуня одружилася з поліцаєм. То ж Клава звернулася до нього з проханням виготовити мені перепустку через міст. Не знаю, за яких умов, але перепустка у мене була. Я йшла з завмираючим серцем через міст, а мені назустріч вели колони невільників.

А вдома після мого арешту мама купила банку меду, зібрала одяг, взуття і наказала Нюрі все віднести мені, оскільки вони вважали, що мене будуть везти до Німеччини, а я в одному батистовому платті. Але Нюра повернулася ні з чим. Їй сказали, що такої немає. Повернувся додому і мед, який призначався для хабара охоронцям, аби допустили передачу одягу та взуття. Коли я пізно ввечері, аби мене менше бачили, постукала додому, всі страшенно зраділи, але, водночас, розуміли, що залишатися мені вдома вкрай небезпечно. Тому в сараї, в яслах вкопали велику діжку, в якій я й сиділа вдень, а вночі ми з мамою та батьком ховалися на болотах. Чомусь запам`яталась одна дуже місячна ніч, батьки сиділи під вербою, а я збирала якісь білі квіти.

В кінці літа 1943 року хапали на каторжні роботи в Німеччину вже всіх підряд. Часто влаштовували облави. Під час однієї з них забрали до Німеччини мою двоюрідну сестру Анну Шалаєву, якій виповнилося лише 15 років. У вересні почалося найстрашніше. Після звільнення Кременчука, знову, як і в 1941 році, велися регулярні обстріли вагонного заводу. Наша родина знову переселилася подалі від заводу, до дядька Степана на Поділ. Німці лютували, зганяли людей з насиджених місць та гнали, в чому стояли, бог знає куди і навіщо. Під час однієї з таких облав наших сусідів і родичів Шалаєвих вигнали з дому і погнали разом з іншими крюків`янами в напрямку на Кіровоград. Глава родини – дядько Микола – вийшов до клуні і в цей час фашисти вигнали з будинку його дружину та п`ятеро дітей: найстаршому Миколі було 13 років, наймолодшій Любі близько року, вона ще не вміла ходити. Людей вигнали роздягнутими, босими. І це в кінці жовтня. Десь у кінці листопада їх відбили радянські війська вже під Кіровоградом. Шестирічна Зіна захворіла на запалення легенів (йшла боса по мерзлій землі). За кілька днів після повернення вона померла.

Наша родина вирішила переховуватися в лісі. Перед тим, як полишити дім, мама, Нюра, Оксана закопували в землю найцінніше з майна – посуд, одяг, картоплю, буряки. Нюра, виконуючи цю роботу, надірвалася, її схопив радикуліт. Так ми вирушили до Деївського лісу. На телицю навантажили свої пожитки, кіз тягла мама, Валю несли по черзі ми з Оксаною, маленький Сашко ніс через плечі свої валяночки, а Нюра ледве-ледве пересувалася сама. Ніяк не можу пригадати, куди поділися тятя з Володею. На Подолі, у дядька Степана, ми були всі разом, а ось до Деївського лісу переселялися лише жінки та діти.

В лісі викопали маленьку землянку, лопату взяли у Нагаєнченків, вони втікали возом, запряженим конем, то ж могли взяти з собою більше речей. Землянку глибиною з півметра сяк-так накрили згори гілками. Було тісно, згори прямо в очі сипалася земля. Одного разу зарізали козу й почали варити її на багатті надворі. Але осінні дні короткі. Поки різали, здирали шкіру, розділяли тушу, почало смеркати і багаття довелося загасити. А оскільки дуже хотілося їсти, то понаїдалися недовареного м`яса, і вже з ночі в усіх почався розлад шлунку. І горе, і сміх. Тільки один повертався з надвору, вилазив інший. А, вилазячи, треба було попереджати тих, хто залишився, аби закривали очі, щоб їх не запорошило. Наша молоденька теличка у звичайних умовах була дуже норовлива. А в лісі вона, мов людина, розуміла, що всі в небезпеці, і жодного разу навіть не мукнула, терпеливо везла клунки з одягом. Я пасла її на лісній галявині. А одного разу бачу, вона нахилилася до землі і щось з апетитом з`їла. Потім ще і ще раз. Я підійшла близько до неї, порилася руками серед листя і знайшла дику грушку. Підняла голову догори. Поряд стояло високе красиве дерево, але листя вже облетіло, тому я відразу не пізнала дику грушу. На радощах зняла з голови хустку і зібрала великий вузол смачних, прибитих першим морозом, дичок.

Біда, як звісно, не буває одна. Не витримавши наших поневірянь, захворіла скарлатиною маленька Валя. Мама виносила її на останнє осіннє сонечко, аби дитина погрілася. Пригадую, ми сиділи втрьох: мама з Валею на руках і я. І мама, звертаючись до мене, дивлячись як палає від температури дитина,сказала: «Ти гарненько запам’ятай це місце. Потім, коли прогонять німців, ми сюди повернемося і переховаємо Валю в Крюків». Не маючи сил ні плакати, ні голосити, я лише здригнулася. Та, на щастя, Валі стало краще і вона почала потроху одужувати. Аж ось нове лихо. Німці почали виганяти крюків’ян з Деївського лісу. Надвечір ми, кілька крюківських родин, полишивши гостиний Деївський ліс, сумно рухалися невідомо куди вздовж Павлиської дороги. Обабіч показався темний ліс.
З лісу вийшов якийсь дядько та й каже: «Куди ви з дітьми йдете? Ось тут неподалік є справжні землянки. Їх німці будували для себе. Людей, що тут жили, німці вигнали. Але тепер вони вже, мабуть, не повернуться». Ми пішли за дядьком. Справді, землянки були дуже гарні: глибокі, можна навіть не пригинатися, із справжньою пічкою, із нарами, встеленими соломою. Поряд з нами, пригадую, поселилися наші сусіди Івки. Івчиха якось пішла на Дзигарівку, аби навідати домівку, і по дорозі потрапила в облаву. Її схопили і погнали на захід. Дорогою вона втекла, стомлена приплелася до лісу і відразу накинулася на чоловіка, чому той не пішов її розшукувати. Дядько Івко любив жартувати і тут не втримався та й ляпнув: «А я думав, що ти вийшла заміж за німця», – викликавши такий спалах люті у дружини, що та його мало не побила.

Те, що Івчиха пробралася до Дзигарівки, підштовхнуло і мене повернутися додому та пошукати тятю і Володю. Одна з сусідок, що залишилася на Дзигарівці (її донька, як тоді говорили, гуляла з німцями і їхню родину не чіпали) сказала, що кілька разів бачила, як батько з Володею щоранку йшли з дому на болота.
З острахом я підійшла до нашої садиби. Паркан був потрощений, ворота зняті, посеред двору глибокі сліди від танкової гусениці. Мабуть, тут розвертався німецький танк. Та будинок і сарай стояли цілі. Я зайшла до сараю і тихенько загукала: «Тятю, Володю, де Ви?». І з радістю почула: «Ми тут», – пролунало з горища. Тато спустив драбину з горища і за хвилину я вже поряд з найдорожчими для мене людьми. Слухаю їх сумну розповідь про те, як вони переховувалися на болоті, як Володя підморозив ноги.

Надвечір ми втрьох попрямували до лісу, ледве не наскочили на німецьку батарею. Та ось всі знову разом. Пригадую, як 7 листопада, на роковини Жовтневої революції, рано-вранці до нас прийшов Івко і, звертаючись до батька, говорить: «Ну, що ти тут лежиш? Вставай, підемо на демонстрацію».
Батько тяжко захворів: у нього почалася дезинтерія. А тим часом, хтось із дзигарівчан, побувавши вдома, приніс звістку: на Дзигарівці живуть мешканці Костроми, Раківки і їх німці не чіпають. То ж ми можемо повертатися додому. Бо в лісі уже не лише холодно, але й голодно. Земля замерзла і наш головний харч – картопля з сусідніх городів – став недосяжним. Володю напнули хусткою, забрали свою худобу та й знову рушили, тепер уже на Дзигарівку. Добравшись додому, теличку і кіз сховали на садибі брата Михайла, де нікого не було, батька сховали в погребі. Володя, якщо виникне небезпека, мав ховатися у величезний харчівник, на якому лежав кружок і обчищений буряк. Мама відразу ставала до столу і ніби готувала на борщ. На щастя, цими хитрощами скористатися не довелося.

Запам’яталася остання ніч німецької окупації з 24 на 25 листопада. Німці відступали по Онуфріївському шляху всю ніч. Всю ніч немилосердно лив дощ і стояв страшенний галас, гуркіт моторів, лайка. Команди знищення палили хати, заграви оточували Дзигарівку з усіх боків. Та вогню перешкоджав дощ: горіло не так добре, як бажалося. Аж ось над ранок вщух дощ і стих галас та шум. Зі сходу, чисто вмите дощем, зійшло сонце. Батько вийшов на двір і покликав нас усіх до себе: «Дивіться, дивіться, це вже, мабуть, останні. Давайте попрощаємося, ці вже будуть усіх вбивати», – промовив він, показуючи рукою на Деївську гору. Там швидко рухалися загони військових. У цей час звідкись із-за хати на наше подвір’я вбіг маленького зросту, рудуватий, з саперською лопаткою за поясом, весь у багнюці солдат з червоною зірочкою на пілотці. Звертаючись до мами, він заговорив російською мовою: «Мамаша, Мамаша, не бойся никого, наши пришли». Мама кинулася його обіймати і цілувати. І плакали обоє: і мама, і солдат.

У наш провулок збіглася вся Дзигарівка. Всі раділи, сміялися і плакали водночас. Чоловіки згуртувалися швидше, звідкись роздобули самогон, а жінки позносили нехитру закуску, що в кого було: картопля, буряки, навіть сало. На радощах, певно, випили зайвого і пішли всім гуртом до військкомату записуватися добровольцями на фронт. Там їхній запал трішки охолодили, сказали, щоб поверталися додому, кого потрібно візьмуть, коли настане їхня черга.

За час нашого поневіряння лісами, садиба була покинута напризволяще. Вікна виявилися вибитими, двері зникли, багато речей хатнього вжитку викрали. В лісі всі обносилися, одяг, взуття порвалося. Одяг, що був нами закопаний, хтось знайшов, викопав і забрав. Найбільша цінність мами – її улюблений, це дореволюційний фарфоровий посуд, мені здається знаменитої фабрики Кузнєцова, який вона закопала в палісаднику в сундуку, побили щупами. Пригадую, там були чашки з гілочками бузку, які світилися наскрізь, і великі блюда для пирогів. Та все ж радості не було меж: можна голосно говорити, можна сміятися, ніхто не буде нас виганяти з рідного дому, не треба ховатися, ніхто не буде вбивати. Пригадую, як під час одного переходу з місця на місце маленький Шурик сумно сказав: «Якби дали нам спокійно переночувати одну ніч, а там хай би вже й вбивали».
Почали облаштовуватися на зиму. Вікна позабивали де фанерою, де дошками, де позатикали шматтям. Натопили пічку. І вперше за багато тижнів заснули на печі спокійно. Найдефіцитнішим товаром у перші дні після вступу наших було мило. Спершу видавали так зване рідке мило. Воно мало дуже неприємний запах, але швидко вбивало воші, яких розвелося чимало під час лісових мандрів. Випрати одяг, постіль, скупатися, довести себе до ладу – це було найголовнішим у перші дні після звільнення. А далі почалися нелегкі будні в очікуванні закінчення війни. Молодих чоловіків та хлопців забирали до армії. Вдруге забрали нашого сусіду Сидорука Костянтина Андрійовича, польовим військкоматом забрали нашого дядька Миколу Шалаєва. Він пропав без звістки відразу. А на початку 1944 року пішов до армії мій улюблений брат Володя.
На Дзигарівці розташувався загін «особистів». Вони перевіряли, хто як себе поводив під час окупації. Їхній штаб знаходився в сусідньому будинку, де мешкала родина Сидоруків. На той час будинок був порожній. Молодший брат Василь перебував у армії ще з початку війни. Його дружина під час окупації зустрічалася з якимось німцем. Костя Сидорук, якого дружина викупила з полону, накосив сіна для корови. А Катря, так звали дружину його брата, почала палити те сіно в пічці на вулиці, щоб нагріти води та випрати щось німцеві, з яким зустрічалася. Звісно, Костя розлютився і сказав Катрі все, що він про неї думав. Тоді вона привела фріца і все йому розповіла. Той, не довго думаючи, вистрілив у Костю. Костя кинувся навтіки через кукурудзу в Деївський ліс. Фріц за ним, проте догнати не встиг. Після цього фріц зібрав усіх чоловіків з Дзигарівки і заявив, що коли Костя не з’явиться, він перестріляє чоловіків – дзигарівчан через одного. Дружина Кості Олександра Григорівна пішла в поліцію, аби ті якось виправили ситуацію. Але ті сказали, що фріц з якоїсь частини СС, яка нікому не підкоряється. І одне спасіння: треба чекати, поки його частину відправлять на фронт. А тим часом жінки пішли до Катерини, вмовляючи її якось вплинути на фріца та вгамувати ці пристрасті. Певно, вона охолола та перестала вимагати розправи над невинною Дзигарівкою. А Костя ховався, аж поки ця частина СС не покинула Крюків. Разом з фріцем виїхала і Катерина. Перед від’їздом приходила прощатися з моїми батьками, як найближчими сусідами: «Дядьку Федоре, тітко Килина, давайте попрощаємося, може більше і не побачимося. Мене фріц забирає до Німеччини».

Дружину старшого брата Олександру Григорівну погнали німці на захід, а Костю забрали відразу після звільнення до Червоної Армії. Взимку після поранення він приїздив додому, але, не заставши там нікого, переночував у нас, і вранці повернувся до госпіталя. А вже десь наприкінці війни його, тяжко контуженого, привезла додому медична сестра з госпіталю. На той час дружина вже повернулася додому і впродовж кількох повоєнних років вони разом мужньо боролися за його одужання. Особисти попрохали маму випікати для них хліб. Завгоспом у них був дід Марков, так його всі звали. Віку далеко не призовного, він утратив на війні всю свою родину і не мав, куди повертатися. То ж і перебував у армії. Забираючи випічку, він завжди залишав одну хлібинку мамі за працю. І це було великою винагородою нашій родині з восьми осіб. Відразу після звільнення Крюкова, почалася форсована відбудова мосту. Молодь з Крюкова і навколишніх сіл зганяли на будівництво. Пішла працювати на міст і я. Але десь через місяць, а працювали ми переважно вночі, вдень були бомбардування та обстріл, я оступилася і впала в крижану воду. Добре, що мій напарник не розгубився і встиг мене вхопити та витягти на поміст. А потім я мокра бігла від Дніпра аж до Дзигарівки. Почалося запалення легенів і більше на будівництво мосту я не ходила. Мене запросили працювати до міського фінансового відділу на посаду фінінспектора. В мої обов’язки входило збирати податки. Зранку до вечора я ходила по всій дільниці, а це була Раківка, Дзигарівка, Пономарівка. Збираючи податки, надивилася й наслухалася бід і горя повною мірою.

І досі пам’ятаю, у родині Олефіренків не було батька, а мати тяжко захворіла серцем. Вона вже не вставала. Двоє маленьких дітей самі порядкували в хаті. Маленька донька варила галушки, впустила горщик з окропом та обпекла собі ноги. А мати, плачучи, примовляла: «Хоть би мені швидше померти, щоб не бачити, як вони будуть мучитися». Найстрашніше тепер, після звільнення, було очікування листів з фронту. І коли бачили листоношу, в усіх родинах, де були фронтовики, завмирало серце: що буде цього разу – радість – лист від чоловіка, сина, брата, чи горе до кінця віку – чорна «похоронка». З нашої родини на фронті перебувало четверо чоловіків: два сини і два зятя. Відразу після звільнення, надійшло повідомлення про те, що пропав без вісті старший брат Михайло у травні 1942 року. Згодом, вже по війні, на вагонний завод надійшов лист від бойового товариша Миші, який довгий час був контужений і не міг писати. Він розповів про останній бій біля села Орловки, де загинув Михайло Микитович. Після цього повідомлення його родині перерахували пенсію, як такому, що загинув, а не пропав без вісті. А 23 листопада 1944 року загинув мінер 49 відділення штурмового інженерно – саперного батальйону мій улюблений Володя, визволяючи Латвію. Кілька місяців після цього я, користуючись тим, що мама не вміла читати, вигадувала листи від Володі, не маючи сил повідомити про найстрашніше. Але материнське серце не обманеш. Мама якось знайшла серед моїх паперів «похоронку» і попросила котрусь із сусідок прочитати. Смерть Володі була найстрашнішою звісткою для нашої родини. Його любили всі. Його неможливо було не любити. Спокійний, розважливий, сильний, він завжди всім приходив на допомогу. Маленька Валя серед перших слів говорила: «Вока» і як тільки він заходив до хати, тягла до нього свої рученята, і Володя завжди брав її на руки та грався з нею.
Минуло 64 роки з дня його загибелі, а біль від втрати я відчувала впродовж всього свого життя, він щемить і досі. За місяць до Перемоги загинув чоловік моєї старшої сестри Домнікії Микитівни – Кобзар Дмитро Михайлович. І лише один з чотирьох – чоловік Анни Микитівни, Адаменко Іван Маркович, уцілів на війні.
Навесні 1945 р. всі жили в очікуванні звістки про закінчення війни. Та вона, як завжди, прилетіла раптово. Вночі з 8 на 9 травня почалася стрілянина. Ми вибігли з хати. Навколо лунали постріли. Люди вітали один одного з перемогою, обіймалися, цілувалися, сміялися і плакали. Запам’яталося, як голосили в хаті за загиблими синами мої батьки, як мій завжди мовчазний тато бився головою об двері, гукаючи: «Володю, Володю».
За перемогу над Німеччиною віддали своє життя мої земляки – дзигарівчани:

  • Шалаєв Михайло Микитович
  • Шалаєв Володимир Федорович
  • Шалаєв Микола Васильович
  • Швець Іван Григорович
  • Борщик Петро Макарович
  • Вагеник Іван
  • Яблочкін Сергій
  • Дзиґар Михайло Дмитрович
  • Левицький Іван
  • Сударенко Петро
  • Тининика
  • Карякін Микола Миколайович

Воювали в рядах Червоної Армії і, на щастя, залишилися живими та повернулися додому:

  • Сидорук Костянтин Андрійович
  • Вагеник Дмитро
  • Вагеник Семен
  • Сидорук Володимир
  • Шевченко Микола
  • Пономаренко Іван Панасович

Під час німецької окупації загинули дзигарівчани:

  • Пономаренко Іван (розстріляли як комуніста)
  • Пономаренко Олексій (розстріляли фашисти)
  • Жінка на прізвище Кобзар (імені не пам’ятаю) загинула під час бомбардування.
  • Олефіренко втратив око, був поранений під час обстрілу.
  • Панченко Ніна Григорівна – була поранена в нирку.

Війна закінчилася. Почалося повоєнне відродження з його болями, стражданнями та радощами. А для нашої родини останньою крапкою у війні стало повернення нашого єдиного живого солдата – Івана Марковича Адаменка. Він надсилав родині посилки, подарунки, головним чином, Валі. І хоч вона народилася вже після його призову до армії, кожне платтячко приходилося точно на неї. Але його повернення затяглося аж до початку осені. Маленький Шурик був у школі, коли повернувся батько. Валя відразу кинулася до тата і нізащо не бажала залишати його бодай на хвилину. А мама вигадала сказати Шурику, коли той повернеться зі школи, що це не його батько, а батьків товариш. Батька ще не відпустили. Пригадую, як прочинилися двері і Сашко, побачивши військового, прожогом кинувся до нього. Аж ось його перепинив мамин голос: «Шурику, це не тато, це батьків товариш, а батько прийде пізніше.» І тут наш Шурик, лагідний, поважний, врівноважений, впустивши торбинку з книжечками, враз зупинився, наче вріс у землю, і зайшовся таким плачем, що Іван Маркович підхопив дитину на дужі руки і, пригортаючи та цілуючи його, промовляв: «Шурику, Шурику, я твій тато, не впізнав?» І, не соромлячись сліз, плакав мов дитина. І ми всі плакали, навіки прощаючись з тими, кому не судилося, як Івану Марковичу, переступити рідний поріг.

Автор: Шалаєва А.Ф.

Материалы научно — практической конференции «Кременчугу — 435 лет»

 

1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (Пока оценок нет)
Загрузка...

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.