Вiчно молодий корабель мистецтва «СЛАВУТИЧ»

Вiчно молодий корабель мистецтва «СЛАВУТИЧ»

(ДО 40-РІЧЧЯ АНСАМБЛЮ ПІСНІ І ТАНЦЮ «СЛАВУТИЧ» 2015 рiк)

Автор: Селезньова Ірина Геннадіївна науковий співробітник Кременчуцький краєзнавчий музей

«Українська пісня – це геніальна поетична біографія українського народу. Це – історія українського народу, народу-трудівника, народу-воїна, що цілі віки бився, як лев, за свою свободу… . Українська пісня – це бездонна душа українського народу, це його слава», –  так говорив український кінорежисер Олександр Довженко.

Народна пісня єднає, пісня лікує, пісня робить нас народом, нацією. Навряд чи з числа тих, кому небайдужа українська культура, а відтак і сама Україна, буде заперечувати, що лауреат Всесоюзних, національних та міжнародних фольклорних фестивалів в Україні, Болгарії, Молдові, Угорщині, Іспанії, Польщі, Франції, Росії народний ансамбль пісні і танцю «Славутич» є своєрідною візитівкою Кременчука і Полтавщини. Це знаковий ансамбль, без якого аж ніяк неможливо уявити сьогодні культурний Кременчук, його мистецьке життя, фестивалі, конкурси, концерти, свята.

«Славутич», «Славутяни», Смоляков, Удовенко та Сухий, а разом – це унікальний кременчуцький,  полтавський і навіть всеукраїнський оберіг української пісні, музики, танцю, оберіг української культури та духовності, який від початку був воістину народним колективом і залишається таким досі. «Славутяни» пронесли народну пісню на рівні своїх пречистих сердець крізь роки, йдучи з нею не лише у респектабельні зали України, а й близького та далекого зарубіжжя. На початку 90-х років, коли пісня вийшла на майдани, ставши невід’ємною частиною духовної боротьби за українську Незалежність, славутяни не зрадили ні собі, ні пісні. Вони понесли її на багатолюдні майдани, вкотре стверджуючи: «Доки живе українська пісня, доти житиме Україна!»

Їхня пісня – їхня слава. Слава України… . Їхнє життя і мука, вічний пошук і творення. Це сказано саме про кременчуцький ансамбль пісні і танцю «Славутич». Про пісні, музику та танці у його виконанні можна говорити і писати багато, ще більше – про те, як народився ансамбль, які пройшов етапи становлення. На цьому шляху було всього: і тернів, і «браво». Але навіть в найтяжчі роки колектив не втрачав найціннішого – здатності нести українське мистецтво співу та танцю на рівні свого стривоженого за долю української духовності, закоханого в українську пісню серця. На сьогодні «Славутич» є одним із найстаріших та найдосвідченіших художніх колективів не тільки Кременчука, а й всього Полтавського краю. 

Ансамбль пісні і танцю «Славутич» був створений у Кременчуцькому Палаці культури в серпні 1975 року, перший його концерт відбувся 6 листопада цього ж року. А починався «Славутич» із розрізнених колективів художньої самодіяльності міського Палацу культури імені Г.І. Петровського. Саме тоді, влітку 1975 року, ентузіасти своєї справи

  • Володимир Смоляков,
  • Микола Литвинок,
  • Володимир Білошкурський
  • Зіта Смолякова

об’єднали три колективи – хоровий, музичний і танцювальний в один ансамбль пісні і танцю. Брак життєвого і організаційного досвіду керівники, які мали тоді по 25 років, сповна компенсували творчим запалом та бажанням найскоріше втілити в життя нові задуми виснажливим пошуком довершеності і неймовірною працьовитістю. А ще жаданням змінити світ на краще. Попередня назва цього колективу була «Кремінь». І тільки перед реєстрацією ансамблю в Києві Володимир Петрович Смоляков, на свій страх і ризик, вписав у документи нову назву – «Славутич». З цією назвою і дебютував ансамбль у концерті – прем’єрі в першій декаді листопада 1975 року. Все ж таки дійсно, як корабель назвеш, так він і попливе. А поплив цей корабель під назвою «Славутич» дуже таки стрімко,  виважено і впевнено.

Уже в 1976 році відбувся вдалий виступ колективу на Українському телебаченні в Києві. Через два роки з моменту заснування «Славутич» отримав диплом лауреата республіканського і 1-го Всесоюзного фестивалів самодіяльної народної творчості трудящих і отримав почесне звання «народний» в 1977 році [1, c.4]. 

Ще і десяти років не виповнилося самодіяльному народному ансамблю пісні і танцю «Славутич», а він вже завоював право взяти участь в міжнародному фольклорному фестивалі, який кожний рік проводила міжнародна організація фольклору, що входить в склад ЮНЕСКО. «Славутич» був першим творчим колективом, який представляв культуру всього СРСР на ХУІ Міжнародному фольклорному фестивалі в Іспанії («Медітерранео») в 1983 році. Фестиваль відбувався в іспанських містах Мурсія, Ов’єдо і Рондо. Головною метою ансамблю на цьому фестивалі була пропаганда українських обрядів, звичаїв, пісень, танців. «Славутич» зберігає традиції народного мистецтва, збирає по крихтам фольклорні перли, створені полтавчанами. Саме на основі фольклору села Кам’яні Потоки Кременчуцького району була створена ціла програма. Також в фестивальну програму були включені козачі, чумацькі пісні і танці, записані в різних областях України [2, c.5].

У 1986 році в ансамблі з’явився новий хормейстер – Романюк Федір Тихонович, який успішно пропрацював в народному самодіяльному колективі до 1993 року. 

Третій Всесоюзний фестиваль народної творчості, учасником якого був «Славутич»,  взяв старт в Кременчуці в квітні 1988 року [3, c.3].

З 1989 року танцювальну групу ансамблю пісні і танцю «Славутич» очолив новий балетмейстер та постановник танцювальних номерів, автор хореографічних творів, заслужений працівник культури України – Василь Олексійович Удовенко [4, c.4].  

В 1990 році ансамбль пісні і танцю взяв участь у Всесвітньому фестивалі фольклору в місті Києві. В цьому ж році «Славутич» святкував 15-річчя заснування колективу та творчої діяльності його керівника, самодіяльного композитора Володимира Смолякова. Концертну програму ансамбль відкривав вокально-хореографічною композицією «Козацькому роду нема переводу» у постановці заслуженого працівника культури УРСР Василя Удовенка, музична обробка В. Смолякова. Хорова, оркестрова і танцювальна групи черпали наснагу з народних джерел.

В їх репертуарі були такі вокально-хореографічні композиції:

  • «Калина»,
  • «Запорожці»,
  • «Українська кадриль»,
  • «Василечки»,
  • жартівливі танці «Повзунець»,
  • «Донська кругова»,
  • «Гопак».

«Славутич» в цей час – це дружній, згуртований колектив однодумців, в якому більшість молодь. Чудові концертмейстери — Василь Діденко і Микола Литвинок, солісти оркестрової групи – Вікторія Білецька, Юрій Мізяк, Микола Селезньов, солісти хорової групи – Едуард Титаренко, Жанна Джамаспішвілі, Таїсія Сьомочкіна, Віра Гладкова, Ніна Свиридова, Нінель Сорокіна, солісти танцювальної групи – Геннадій Голованов, Геннадій Рижков, Юрій Сороколат, Ольга Єфіменко, Алла Міщенко, Олена Пугач і Тетяна Кучеренко та багато інших – всього колектив налічував 90 учасників – професіоналів. Саме бажання полишити слід і спонукало колектив до роботи над платівкою, куди ввійшли «Величальна», хорові пісні, музика до танців. Творчий звіт до 15-річчя «Славутича» вилився у справжнє свято мистецтва, по закінченні якого учасникам ансамблю були вручені дипломи, грамоти та цінні подарунки [5, c.6]. 

В 1991 році Україна святкувала 500-річчя від часу заснування Запорізької Січі. В час національного відродження, на історичному острові Хортиця – славнозвісному осередку героїчного українського козацтва – проходив Всеукраїнський фестиваль народного мистецтва «Хортиця», присвячений цій даті. На ньому посланцем від Полтавщини був народний ансамбль пісні і танцю «Славутич» [6, c.4]. 

В 1993-1994 роках проходили Всеукраїнські фестивалі «Чумацький шлях». В липні 1993 року на цьому фестивалі мистецтв, який проходив в Криму, Полтавщину представляв наш народний ансамбль пісні і танцю [7, c.4]. Частково поїздку фінансувало міське товариство «Просвіта». Колектив «Славутич» став дипломантом республіканського фестивалю «Чумацький шлях» На початку 1994 року хорову групу ансамблю очолив закоханий в українську пісню, хормейстер Леонід Львович Сухий [8, c.4].

В ювілейному 1995 році ансамбль пісні і танцю запросили на міжнародний фестиваль «Поліське літо з фольклором», який проходив на території двох держав – України та Польщі, і тим він був унікальний. Розпочався він у Луцьку, туди «Славутич» приїхав без керівника і диригента, наважившись перед вимогливою публікою співати і танцювати самим, бо в цей час Володимир Смоляков вирішував проблему перетину кордону  України учасниками ансамблю з консулом Польщі в Києві. Дебютували з чудовою «Полькою з гоцом». Також показали свою композицію «Козацькому роду нема переводу». У Луцьку фестиваль тривав три дні, завершився урочистою кавалькадою – проходженням по вулицях. «Славутян» переставили в голову колони – оцінили високий дух українства, котрий вони несли. Далі концерти та інші заходи проходили на території Польщі, у місті Влодаві.   Фестиваль був організований ЮНЕСКО. У місцевій польській газеті писалося: «Козаки «Славутича» порушували закони гравітації – отак поводилися на сцені». Підсумки фестивалю були дуже вагомими: диплом фестивалю КІАФ, «Славутич» увійшов у картотеку ЮНЕСКО та отримав сертифікат міжнародного рівня [9, c.5].




Народний ансамбль пісні і танцю виграв чудовий шанс, одержавши запрошення в 1998 році на міжнародний фольклорний фестиваль у Франції. І використали його «славутяни» повною мірою: своїм виконанням зворушували французів до сліз. І наша країна, про яку вони ще кілька годин тому не мали найменшого уявлення, ставала раптом близькою. Можливо національна гордість декого від такої інформації постраждає, але це факт: більшість пересічних французів про Україну навіть не чули. Тож місію «Славутича» можна назвати не лише культурно-мистецькою, а й дипломатичною. «Ритми і кольори» –  так називався фестиваль, який проходив у місті Валентино. Для участі в ньому були запрошені фольклорні колективи з чотирьох країн: Алжиру, Бразилії, Португалії та України. Таким чином колектив протягом місяця мав близько 50 виступів у різних містах і селах Франції. Всі пісні, танці, композиції розкривали розмаїття українського фольклору в цілому, але за основу було взято Полтавщину. Якщо співали у церкві, то обов’язково «Многая лета». Так було у містечку Пломб’єр. У католицькому храмі міста Лебрез довелось бути учасниками меси. Після співу пастор, а за ним і прихожани аплодували нашому співучому колективу. В приміщеннях клубів чудово звучали ліричні пісні. Були також виступи на площах просто неба – там показували козацькі танці. На двох французьких весіллях наші земляки були і гостями, й артистами. Коли заспівали обрядових пісень, присутні були у захваті. Найвищою оцінкою участі ансамблю у фестивалі  стало запрошення на наступний, що повинен був відбутися в Альпах влітку 1999 року. Президент фестивалю Бернар Дідьє сказав:

«Ви професіонали високого класу, кращого колективу за останній десяток років я не бачив!» [10].

В кінці липня 2000 р. «Славутич» став дипломантом 1-го міжнародного фольклорного  фестивалю «Калинове літо на Дніпрі», який проходив в Комсомольську на Полтавщині. Протягом п’яти днів чотириста двадцять учасників різного віку, національностей, поглядів і уподобань, які представляли вісім країн світу з трьох континентів – Азії, Америки, Європи – мовою танцю, пісні, музики розповідали про свої народи і держави, прапори яких майоріли над наддніпрянським містом [11, c.2].

З 15 червня по 12 липня 2001 року у Франції вирував міжнародний фольклорний фестиваль. Він проводився щорічно вже 12 років поспіль. Нинішній зібрав учасників із 13 країн світу. Серед них був і наш славнозвісний народний ансамбль пісні і танцю. Кременчужани по праву можуть пишатися тим, що посланцем нашої України був саме він. Все почалося з того, що Міністерство культури в 1999 році запропонувало «Славутичу» взяти участь у цьому фестивалі, що традиційно проводився у Франції. Колективу вдалося поїхати й успішно там виступити. Український фольклор сподобався організаторам фестивалю, тож кременчуцький самодіяльний колектив внесли до картотеки, щоб не загубити з поля зору. В 2001 році міська рада знову отримала офіційне запрошення «Славутичу» на фестиваль під назвою «Ритми і кольори». Причому всі витрати щодо перебування колективу на території Франції організатори брали на себе. Міській владі треба було відшукати 50 тисяч гривень, щоб замовити автобус, який би відповідав міжнародним вимогам і доставити колектив до місця призначення. Розквартирували ансамбль  у місті Женеврей, яке було їх основною базою. В цілому колектив об’їздив всю Францію. Побував в чотирнадцяти містах, розташованих від Женеврея на відстані від 30 до 250 кілометрів, в тому числі й у Парижі [12, c.6].   До цьогорічної поїздки готувались ретельно, внісши до звичного репертуару кілька відомих французьких пісень. Двадцять один день дорогами Франції автобусом, а то й пішки, подорожував колектив з піснями та танцями. Навіть французькі фахівці зійшлися на тому, що «Славутич» вже важко називати аматорським колективом, що засвідчує високий рівень професіоналізму. Тридцять шість учасників ансамблю повернулися дипломантами цього фестивалю. Окрилені успіхом, натхненні схвальними вигуками на концертах французів і українців, яких там немало, вони потім захоплено розповідали, як приймала їх Франція. Адже не секрет, що багато європейців знало про Україну лише через аварію на атомній електростанції в Чорнобилі, дехто – через футбол. Ансамбль «Славутич» пропонував пізнати її через пісню, запальний танок, українську національну музику. А також через найбільшу розкіш – людське спілкування. Париж і Кременчук єднала пісня і величальна, і жартівлива, і козацька запальна: про козаченьків, що встали засвіт та вирушили у похід, і про чари кришталеві, які «пити чи не пити – все помреш». До Кременчука «славутяни» повернулись окриленими [13, c.6]. 

В 2005 році колективу «Славутич» виповнилося 30 років. В цей період в ансамблі було 75 учасників. При необхідності він давав повну концертну програму за участю 40 осіб. 

Весною 2007 року відбувався обласний конкурс композиторів пісенного жанру в Полтаві. Володимир Смоляков, як композитор, представив на цьому конкурсі свою пісню – молитву «Чорний біль», написану в співдружності з кременчуцьким поетом Олегом Головком. Пісня була присвячена пам’яті героїв трагедії на Чорнобильській атомній електростанції. За свою пісню Володимир Петрович отримав диплом першого ступеня. Після конкурсу відбувся гала-концерт композиторів-переможців [14]. 

2010 рік ознаменувався для народного самодіяльного ансамблю пісні і танцю «Славутич» визначною подією – 35-річним ювілеєм з дня народження. В цьому році колектив взяв участь у Всеукраїнському конкурсі хореографії імені Павла Вірського, який відбувався в Національному оперному театрі міста Харкова. В ньому брали участь кращі аматорські колективи України. За участь в хореографічному конкурсі ансамбль отримав диплом учасника [15, c.6].

У складі співаків та оркестрантів «Славутича» — переважно люди з вищою та середньою спеціальною освітою. Колектив ансамблю і його керівники за  40 років існування досить попрацювали для міста на ниві українського хорового та танцювального мистецтва. Постало питання зробити ансамбль муніципальним з оплачуваними посадами [16, c.16]. 

4 грудня 2010 року в міському Палаці культури відбувся творчий звіт колективу «Славутич», присвячений його 35-річчю. Два відділення концертної програми з тридцятьма різноманітними номерами, новими та з «золотого фонду» ансамблю, були прийняті публікою на «біс». Керівникам завжди вдавалося створювати органічний репертуар на основі фольклору Полтавського краю, вокально-хореографічних композицій, творів українських композиторів та оригінальних творів, які були народжені в колективі. Ансамбль має свою характерну манеру виконання народних пісень, яку не зможе скопіювати жоден інший хоровий колектив. Індивідуальність співу кременчуцького «Славутича» навчилися розпізнавати глядачі Болгарії, Польщі, Угорщини, Молдови, Іспанії, Франції, Білорусії, Росії, а головне – вдячні слухачі Кременчука, Полтавщини і взагалі всієї України [17, c.6]. 

Про керівників «Славутича» – Смолякова, Удовенка та Сухого можна справедливо говорити як про унікальних особистостей кременчуцького культурного середовища та й загалом елітного острівця інтелігенції міста. Небагато таких людей, з ім’ям та діяльністю яких так органічно б асоціювалася любов до музики, пісні, високий фаховий рівень їх виконання.  

З часу заснування по-різному велося і ансамблю, і його керівникові, і , зрештою самій українській пісні. Душею цього прекрасного колективу завжди був і є художній керівник – Володимир Петрович Смоляков. Певне, не таким би було творче обличчя «Славутича» без його композицій, обробок, власних творів як хорового, так і сольного виконання. Високий професіоналізм і творчий смак, надзвичайна вимогливість до себе, до колег, відповідальність поєднують у цій талановитій людині обдарованого музиканта, композитора, аранжувальника, організатора. Ця унікальна, обдарована людина акумулює в собі складні протиріччя сучасного стану національної культури і показує їх у талановитих творах, чуйному ставленні до колег, творчої молоді, до людей загалом. В 1975 році Володимир Петрович Смоляков закінчив Київський державний інститут культури по спеціальності керівник оркестру народних інструментів, диригент і з того часу працював художнім керівником ансамблю пісні і танцю «Славутич» Кременчуцького міського палацу культури. За цей час зумів створити художній колектив, який гідно, яскраво представляє народне мистецтво міста, області і всієї України на різних мистецьких фестивалях, конкурсах і форумах. За значний особистий внесок у розвиток національної культури і мистецтва  в 1997 році йому було присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України». Він неодноразово був нагороджений Почесними грамотами обласного управління культури, Полтавської обласної державної адміністрації та Почесними грамотами Міністерства культури України. В 2010 році рішенням Кременчуцької міської ради Володимир Смоляков був нагороджений Почесним знаком «За заслуги перед містом». 

Уже тривалий час Володимир Петрович – головний диригент міського духового оркестру, директор дитячої музичної школи №3 ім. М.М. Колачевського, голова міського відділення національної Всеукраїнської музичної спілки. Практично жодне свято в місті не обходиться без участі цих творчих колективів. Саме завдяки їхній праці, незрадливій любові до справжнього мистецтва кожен мешканець чи гість Кременчука має можливість спілкуватися з високим духовним скарбом – народною музикою і співом [18, c.1]. 

Василь Олексійович Удовенко закінчив Київський державний інститут культури в 1975 році по спеціальності керівник хореографічного колективу, балетмейстер. У 1989 році був запрошений на роботу до народного самодіяльного ансамблю «Славутич». За значний особистий внесок у розвиток національної культури і мистецтва Василю Удовенку ще в 1985 році було присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України». За 26 років керівництва танцювальною групою зумів суттєво удосконалити виконавську майстерність балетної групи колективу. За цей час ним були підготовлені нові концертні програми, здійснені творчі поїздки на міжнародні фестивалі фольклору до Болгарії, Іспанії, Польщі (1995 р.) та Франції (1998, 2001 р.р.). Він неодноразово був нагороджений Почесними грамотами обласного управління культури, Полтавської обласної державної адміністрації та Почесними грамотами Міністерства культури України [18, c.2].

Леонід Львович Сухий після закінчення Кіровоградського державного педагогічного інституту в 1975 році працював викладачем Кременчуцької дитячої музичної школи №1 імені П. І. Чайковського. З 1977 по 1990 роки був художнім керівником і головним диригентом самодіяльної академічної капели працівників освіти м. Кременчука. Завдяки професійній майстерності Леоніда Сухого хорова капела стала лауреатом І-го Всесоюзного фестивалю народної творчості і в 1981 році їй було присвоєно почесне звання «Самодіяльна народна». На початку 1994 року він був запрошений працювати хормейстером до ансамблю «Славутич». За цей час він суттєво удосконалив виконавську майстерність хорової групи.   За розвиток народної художньої творчості Леонід Сухий був нагороджений грамотою Міністерства освіти України, Почесними грамотами обласного управління культури. В 2010 році він був нагороджений Почесною грамотою Міністерства культури України. А в серпні 2012 року Сухому Леоніду Львовичу було присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України»  [18, c.3].

Завдяки зусиллям і підтримці міського голови Бабаєва Олега Мейдановича 20 вересня 2011 року рішенням ХІ сесії  Кременчуцької міської ради УІ скликання був створений комунальний заклад культури  «Концертна організація «Славутич» [18, c.4].

27 грудня 2011 року був зареєстрований новий комунальний заклад культури, директором якого став Харів Богдан Анатолійович. Він закінчив державний Київський інститут культури в 1976 році за спеціальністю керівник оркестру народних інструментів. В цьому ж році був запрошений в самодіяльний ансамбль пісні і танцю «Славутич» як музикант-цимбаліст. Після служби в армії Богдан Анатолійович повернувся на Тернопільщину і двадцять років  працював спочатку викладачем в музичній школі по класу баяну і цимбал, а останні дев’ять років – директором цієї школи. В 1999 році він знову переїхав до Кременчука і працював викладачем в музичній школі Власівки, а з 2003 по 2006 роки – директором. З 2006 року Богдан Анатолійович знову працює в ансамблі «Славутич» музикантом-цимбалістом. З 2 січня 2012 року він був призначений директором новоствореного комунального закладу культури «Концертної організації «Славутич». 

Майже через два роки, 24 грудня 2013 року, рішенням ХL сесії міської ради УІ скликання найменування комунального закладу культури «Концертна організація «Славутич» було змінено на «Комунальний заклад культури «Культурно-освітній мистецький заклад «Славутич» [18, c.5].

На сьогоднішній день в «Комунальному закладі культури «Культурно-освітньому мистецькому закладі «Славутич» працює 96 чоловік. Керівники, художній персонал, артистичний персонал (хорова, танцювальна і оркестрова групи), духовий оркестр та обслуговуючий персонал працюють на оплачуваних посадах. Нарешті знаний ансамбль отримав те, чого довгі роки прагнули керівники – Володимир Смоляков, Василь Удовенко і Леонід Сухий.

Сьогоднішній «Славутич» є візитною карткою Кременчука, його культурним надбанням.

А «Славутич» означає славити пісню. «Є три чудові слова – віра, надія, любов. Тож наш колектив живе з любов’ю до пісні, з надією на краще і з вірою в те, що ми робимо, було потрібне вчора, є необхідним сьогодні і буде необхідним завтра і завжди», – говорить художній керівник колективу Володимир Петрович Смоляков. Ці слова якнайкраще підкреслюють те, що «Славутич» недарма носить таке співуче і голосне ім’я. 

Автор: Селезньова Ірина Геннадіївна науковий співробітник Кременчуцький краєзнавчий музей

Матеріали І Всеукраїнської науково-практичної конференції 19-20 листопада 2015 року КРЕМЕНЧУК

ЛІТЕРАТУРА

  1. В країні сонця і троянд. //  Кременчуцька зоря. – Кременчук, 1982. — № 125. – С. 4
  2. «Славутич» едет в Испанию. //  Робітнича газета. – Кременчук, 1983. — № 201. – С. 5
  3. Фестиваль триває. //  Кременчуцька зоря. – Кременчук, 1988. — № 102. – С. 3
  4. Міцніє дружба. // Кременчуцька зоря. – Кременчук, 1989.-№ 117. — С. 4
  5. «Славутич» з берегів Дніпра. //  Комсомолець Полтавщини. – Полтава, 1990. — № 154. – С. 6
  6. Наша дума, наша пісня не вмре, не загине. //  Вісник Кременчука. – Кременчук, 1991. — № 30. – С. 4
  7. Візьміть під крило «Славутич». //  Вісник Кременчука. – Кременчук, 1992. — № 4. – С. 4
  8. Ішов «Славутич» «Чумацьким шляхом». //  Вісник Кременчука. – Кременчук, 1993. — № 70. – С. 4 
  9. Браво вам, талановиті та співучі. //  Вісник Кременчука. —  Кременчук,    1995. — № 61. –  С. 5 
  10. Франція – це не Париж, це провінція у кращому розумінні. //  Інформаційний кур’єр. – Кременчук, 1998. – С. 4
  11. На І-му Міжнародному фестивалі фольклору «Калинове літо на Дніпрі». //  Громадська думка. – Комсомольськ, 2000. — № 31. – С. 2
  12. «Славутичу» аплодувала Франція. //  Вісник Кременчука. – Кременчук, 2001. – № 37. – С. 6
  13. «Славутич» полонив французів. // Інформаційний бюлетень. – Кременчук, 2001. — № 30. – С. 6
  14. Особистий архів Смолякова В.П.  –  Кременчук, 1975 – 2012. 
  15. Проблеми «Славутича» — проблеми нашої культури. //  Програма Плюс. – Кременчук, 2010. — № 50. – С. 6
  16. «Славутич» зроблять муніципальним ансамблем? //  Вісник Кременчука. – Кременчук, 2010. — № 51. – С. 16 
  17. Їхня пісня – їхня слава. Слава – України. // Інформаційний бюлетень. – Кременчук, 2010. –  № 43. – С. 6   
  18. Архів КрКМ. – Ф.1. – ОП.1. – спр.  № 469. – С. 1-20  
1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (Пока оценок нет)
Загрузка...

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.