»

Партизанський «Батя»

Партизанське з’єднання

Автор: Глущенко Максим Едуардович - студент 4 курсу Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Науковий керівник Коноваленко Олександр Дмитрович к.т.н., доцент кафедри транспортних технологій Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського

Партизанське з’єднання імені Ворошилова  [1].

З’єднання імені Ворошилова на самому початку створювалося як один із засобів здійснення на практиці стратегічної диверсійної кампанії, яка в історичній літературі одержала назву «рейкової війни».

Підпільні групи під керівництвом командування з'єднання провадили велику роботу по мобілізації населення на боротьбу з окупантами, чинили диверсії та готували людей для поповнення з’єднання. 

Партизанський загін, який налічував 1236 чоловік, переріс у з'єднання. На озброєнні партизанів було 1086 гвинтівок, 120 автоматів, 5 гармат, 43 кулеметів, 5 протитанкових рушниць, 289 пістолетів. До з'єднання входило ще 20 підпільних груп, які були організовані підпільними партійними працівниками в Олександрівці, Косівці, Захарівці, Звенигородці, Аудиторці, Іванівці, Юхимівці, Довжанці, Павлиші, Заломах, Новій Празі та ін.

Розгром німецьких гарнізонів, штабів, поліцейських дільниць у Єлисаветградському, Новопразькому, Знам'янському, Новогеогріївському, Олександрійському та інших районах, розбирання залізничних колій біля Знам'янки, пуск ворожих ешелонів під укіс, визволення населених пунктів від фашистських загарбників - такі бойові сторінки історії цього партизанського з'єднання. З червня по грудень 1943 року партизанами було підірвано 16 залізничних ешелонів, знищено майже 3 тис. німецьких солдат і офіцерів, звільнено від окупантів 14 населених пунктів області.

З’єднання партизанських загонів І.Д.Діброви було грозою для німецьких окупантів.

Ілля Данилович Діброва [1, 2, 3].

Ілля Данилович народився 19-го листопада 1891 року. Малою батьківщиною майбутнього героя двох війн було село (зараз невеличкий хутір) Катеринопіль (або Піщанівка) Косівської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії. В 1917-му – він, як партійний агітатор, проводить більшовизацію 45-го запасного полку у Миколаєві. У 1918-му - бере участь у антигетьманському підпільному русі на Півдні та Слобожанщині. В 1919-1922 роках, займаючи посади голови повітової Надзвичайної Комісії та командира загону частин особливого призначення, воює з григорівцями, денікінцями та загонами так званих «червоно-зелених». Досліджування питань, пов'язаних з місцеперебуванням та діяльністю Іллі Діброви в перші роки війни пов’язане із значними труднощами. Згідно з опублікованими документами, з червня 1941 р. по вересень 1942 р. Діброва перебував у місті Куйбишеві.

У грудні 1941 року, маючи досвід партизанської боротьби, добивається повернення у рідні краї. Разом із декількома бійцями, які повинні були воювати у партизанському загоні, їх скинули не над Кіровоградщиною, а над Черкащиною, у Холодному яру. Літак обстріляли. Більшість майбутніх партизанів загинула, а Ілля Данилович майже місяць добирався додому. Поліцаї зірко слідкували за хатою брата, Павла Даниловича. Знали вже,що Діброва появився у рідних місцях. Тому добравшись до села, Ілля Данилович пішов на подвір”я свого товариша – Підгірного Антона Івановича. Розпитав про підпільників і попрохав попередити Підгірного Петра Сергійовича.

Спогади Підгірної Євдокії Григорівни – вродженки села Захарівка.[1]

«Йшов січень 1942 року. Однієї ночі, коли вкрай розгулялася хурделиця, до нашої хати посукав Ілля Данилович. До війни завідував млином у Косівці, мій чоловік працював головою колгоспу. У нас був і Підгірний Іван Леонтійович, який очолював молочне – товарницьку ферму в Захарівці. Війна розкидала, розлучила їх. І ось тепер друзі зібралися знову. Ілля Данилович розповів про свій невеличкий партизанський загін, сказав, що прийшов сюди щоб створити партизанський осередок і у Захарівці.

І Захарівці почали діяти. Влаштовувалися працювати на громадському дворі Дмитро Білий та Іван Чередніченко, запропонували «свої послуги» окупантам Іван Стрілецький та Іван Підгірний. Дмитро Білий, якому гітлерівці видали спеціальну перепустку, неодноразово возив у партизанський загін хліб. Безслідно почали зникати поліцейські гвинтівки, пістолети. У розпал польових робіт несподівано виходили з ладу сівалки, молотарки. Івана Білого, який був грамотним, призначили писарем у комендатурі. Багато цінних ворожих відомостей було передано ним до партизанів.»

У січні 1943 року він на чолі групи організаторів партизанського руху був закинутий у глибокий тил противника (район селища Кам'янка Черкаської області). Після кількох місяців кропіткої роботи зусилля по створенню загону увінчалися успіхом (травень 1943 року). Правда, командиром чомусь був призначений Павло Назарович Близнюк. І тільки згодом, у червні того ж 1943 року, турботам П. Близнюка було віддано господарчий взвод, а Ілля Діброва прийняв кермо влади. Такою є, м'яко кажучи, не зовсім ясна, багата на лакуни та недомовки, офіційна історія шляху І. Діброви до керівництва легендарним з'єднанням. Спогади ж свідків тих подій та розвідки місцевого краєзнавця Л.С. Шкирай спростовують викладену вище версію. Жителі с. Захарівка одностайно стверджують, що їхній земляк з'явився в рідних місцях в лютому 1942-го року. Висадка партизанської групи відбулася вельми невдало – літак було обстріляно роєм німецької ППО. Переважна більшість десантників загинула, сам 50-річний Діброва, приземляючись, пошкодив ногу. До всіх негараздів додалася ще й помилка пілота, який здійснив десантування далеко від цілі. Опинившись в такому скрутному становищі, Ілля Данилович не втратив притаманної йому з юних років енергії та цілеспрямованості. Щохвилини ризикуючи життям, пересилюючи біль, він знайшов в собі сили дістатися до батьківщини. Одужавши, пізньою весною 1942 року Діброва був переправлений до Чорного лісу, де майже рік пробув рядовим.

Внесок партизана Діброви був доволі вагомим – 15 військових ешелонів не дійшло до місця призначення. Успішні дії народних месників сприяли збільшенню особового складу з'єднання. Станом на 1 грудня 1943 року під командуванням "баті" (саме таке статечне прізвисько одержав Ілля Данилович від підлеглих) перебувало 1272 бійця. Окрім жителів прилеглих сіл (Захарівка, Іванківці, Красносілля та ін.) та звільнених військовополонених, значний відсоток приходився на колишніх поліцаїв та військовослужбовців допоміжних частин вермахту (105 осіб). Були серед них і вцілілі члени підпільної організації, що певний час існувала в середовищі солдатів 810 батальйону, який 2-го червня 1943 року прибув до Олександрії. Цей підрозділ був складовою частиною так званого «вірменського легіону», сформованого з полонених бійців Червоної Армії - етнічних вірменів у м. Пулава (Польща). Після провалу кілька десятків заколотників змогли видертись з пазурів гестапо і поповнили партизанські лави.

У листопаді 1943 року командир партизанського з'єднання І.Д.Діброва і командування рейдової 31-ї танкової бригади радянських військ розробили спільний план визволення Дмитрівки - важливого пункту німецької оборони на підступах до Знам'янки. Атака мала розпочатись о 9-й годині ранку 1-го грудня одночасно з наступом 53-ї механізованої стрілецької бригади. Гітлерівці, зосередивши на східній околиці села значні сили (14 танків, 8 самохідних гармат, міномети і піхоту), розпочали наступ на сусіднє с. Плоске, кількома днями раніше визволене народними месниками.

Кінна партизанська розвідка донесла, що в напрямку Дмитрівського лісництва рухається великий фашистський обоз з автомашин, підвід, піхоти. Загін партизанів перекрив шлях до Плоского лісу. Скориставшись тим, що ворог не чекав удару з заходу, партизани під прикриттям чотирьох танків вибили фашистів із села і примусили їх відступити до Шамівки. Патріоти витримали шість контратак, супроводжувальних шквальним вогнем артилерії, танковими та авіаційними ударами. До пізнього вечора тривала ця бойова операція, в результаті якої гітлерівці втратили понад сто автомашин, три гармати, міномети, більше трьохсот коней. Було вбито чотириста фашистів і взято в полон шістдесят п'ять гітлерівців. Танкісти разом з народними месниками штурмували Дмитрівку аж до вступу в село сто десятої гвардійської стрілецької бригади.

Хоробро билися партизани І.Д.Діброви за станцію Знам'янка у грудні 1943 року. В атаках Діброва був поруч з партизанами і бійцями танкової бригади, які прорвалися в тил ворога і з'єдналися з народними месниками. Поранений, він не залишав командного пункту, доки не були відкинуті залишки німецької дивізії від станції і міста.

9 грудня 1943 року над Знам'янкою майорів червоний прапор перемоги. Місто святкувало своє визволення. Наказом Верховного Головнокомандувача від 10 грудня 1943 року 17 військовим з'єднанням і частинам, які звільняли місто і села району, присвоєно найменування «Знам’янських». 10 грудня о 19-й годині Москва салютувала воїнам, які визволили Знам'янку і Знам’янський район, двадцятьма залпами із 124 гармат.

Після визволення Кіровоградщини за завданням Українського штабу партизанського руху Діброва зі своїм загоном був перекинутий у Словаччину для допомоги словацьким партизанам. Ім'я Діброви стало грозою для окупантів. Партизани і словацьке населення любовно називали його «батьком». Фашистське командування обіцяло 10 тисяч марок за голову Діброви.

Загинув славний партизанський командир 11 жовтня 1944 року під час бою в районі Старої Тури. На місці загибелі героя установлено пам'ятник. Президент Чехословаччини нагородив І.Д.Діброву найвищою нагородою - орденом «Воїнський хрест». Нашому земляку посмертно присвоєно звання генерала Чехословацької народної армії.

У Братиславі іменем І.Д.Діброви названа площа. Робітники текстильної фабрики присвоїли його ім'я Будинку культури. Є вулиця Діброви і в м. Нове Място. В іншому словацькому місті – Рог - встановлено пам'ятник герою з художнім барельєфом і мармуровою таблицею, що містить його ім'я.

У 1945 році прах героя перевезено на батьківщину, в Олександрію. На могилі встановлений пам’ятник. З метою увічнення пам'яті нашого земляка в Олександрії вулицю Перекопську перейменовано на вулицю Діброви. На будинку, де жив І.Д.Діброва, встановлено меморіальну дошку. Уславлений герой - почесний громадянин Олександрії.

За бойові подвиги І.Д.Діброва нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, Богдана Хмельницького, двома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, медаллю «Партизану Вітчизняної війни» 1ст.

ЛІТЕРАТУРА

1. Архів Світловодського району, Кіровоградської області: Велика Вітчизняна. Документи і матеріали 1941-1945. М., 2001.

2. Базима Г. Я. Слідами великого рейду. - К.: Політвидав Укр., 1988. - 352 с.

3. Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу ( 1941 - 1945). Київ, «Наукова Думка», 1984.- 389 с.

Матеріали І Всеукраїнської науково-практичної конференції 19-20 листопада 2015 року Кременчук