(До Міжнародного дня гір)
В народі кажуть – вище гір можуть бути тільки гори. Але напевно це знають ті, хто підіймався на їх вершини. Сподіваюся, читачі вже зрозуміли, що мова піде про туристів.
Цю тему ми згадали невипадково, адже наближається чудове свято – Міжнародний день гір, який відмічають в багатьох країнах світу 11 грудня. Ми і вирішили нагадати про наших підкорювачів вершин.
Спортивний туризм на наших теренах бере початок з першого десятиріччя ХХ ст., коли тут було засноване товариство «Сокіл». На той час «соколи», окрім інших видів спорту, розвивали так зване «мандрівництво» (таку назву мав спортивний туризм) та наколесництво (велосипедний спорт). Сокольський гімнастичний рух перетворився на громадську організацію, до якої долучалися різні за віком, статтю, соціальним станом верстви населення. Метою сокольських організацій було виховувати почуття честі шляхом поширення фізичної культури, витривалості, рухливості, дисципліни. Але «сокільський рух» проіснував недовго і 1923 був проголошений буржуазно-спрямованою організацією, ідеологічним ворогом пролетаріату та був заборонений.
Після знищення організації «Сокіл» справу розвитку туристичного спорту в нашому місті у 1930-ті роки продовжив Павло Петрович Молоков-Журський – фундатор Кременчуцького краєзнавчого музею. Працюючи викладачем у педагогічному технікумі, Молоков-Журський разом із директором педтехнікуму Калініченком Петром Григоровичем на базі цього навчального закладу в 1927 році створює краєзнавче товариство, яке вивчало природу та історію краю за допомогою туризму. З осені 1927 року студенти другого курсу під його керівництвом розпочали досліджувати господарське життя в окремих селах Кременчуччини. Юні туристи ходили на гранітні кар’єри в околицях міста, пройшли річку Сулу від с. Липового до с. Матвіївки й ін. Але й цю організацію чекала заборона в період страшних репресій. Так, через сфальсифіковану справу «Спілки визволення України» краєзнавців репресували, а товариство заборонили.
У 1960-ті роки у межах вітчизняної туристичної галузі чітко визначився окремий вид діяльності – спортивний туризм. В нашому місті цей унікальний сегмент туризму відродився на самодіяльних засадах з ініціативи туристів-аматорів. У Кременчуці існувало три головні напрями спортивного туризму: пішохідні походи в СК заводу «Дормашина», велосипедні мандрівки – на колісному заводі і водні види спорту на КВБЗ.
Найвидатнішими серед туристів цього напряму були Юхименко Дмитро Іванович – єдиний в місті майстер спорту з велотуризму, Овдієнко Г.Б. – керував туризмом на плотах на заводі КВБЗ, Анатолій Бакуменко – велотурист-одинак, Кузнєцов Сергій – продовжив розвиток туризму в Кременчуці, створивши еколого-туристичне підприємство та ін.
Свого часу роботу туристичних секцій координував міський клуб туристів на громадських засадах. Згодом Полтавська обласна рада виділила штатну одиницю інструктора, потім і голови клубу.
В 1965 році було відкрито туристичний клуб «Дніпро». Спочатку клуб туристів розташовувався в підвалі біля сучасного книжкового магазину «Роксолана». Згодом його перенесли до ПТУ №6. Полігоном для тренувань на скелях та осипах льоду (взимку) офіційно був визнаний Крюківський кар’єр. З допомогою клубу на ряді підприємств були створені туристичні секції та клуби. Багато молодих робітників і школярів міста брали участь у туристських походах в Онуфріївку, Комсомольськ, Чечелево, урочище Широке, Градизьк, Власівку та ін. Інструктором міського туристичного клубу був О.Негрей.
У 1961 році за ініціативи молоді заводу «Дормаш» була створена туристична секція. Першим керівником турсекції був Забайрацький Ігор, потім Косогоров Валерій та Єрохін Юрій.
В 1972 році турсекція «Дормашина» переросла в клуб «Промінь». Групи туристів-дормашівців побували в багатьох місцях: Крим, Карпати, Кавказ, Кольський півострів, Соловецькі острови, Південний та Приполярний Урал, Саяни, Хамар-Дабан, Прибайкалля та Забайкалля, Алтай, Середня Азія, Камчатка, Далекий Схід. Всього було здійснено понад 50 походів 1-5 (вищої) категорій складності. Секція спортивного орієнтування клубу двічі проводила республіканський «Кубок Придніпров’я». Найдовший похід, який продовжувався 29 днів, здійснила група дормашівців у 1972 році в Саяни. Керівником цієї групи був Косогоров В. Туристи пройшли 527 кілометрів.
В середині 1970-х років у нашому місті починає зароджуватися велосипедний туризм. Одними з перших опанували цей вид спорту Анатолій Юрійович Бакуменко та Дмитро Іванович Юхименко.
В 1978 році за ініціативи Д.І. Юхименка була створена секція велотуризму при Кременчуцькому заводі коліс. Учасники секції велотуризму заводу коліс здійснювали велопоходи до 1994 року. За час свого існування було здійснено десятки походів на Кавказ, Крим, озеро Байкал, озеро Іссик-Куль, Паміро-Алай, в Усурійську тайгу та інші походи різних категорій складності. Найскладнішим був похід 1992 року до Іссик-Куля, на перевал Сейок (висота 4,028 м). Це відбувалося після сильного землетрусу, і визначені туристські шляхи були засипані. Наші туристи були на внутрішньому Тянь-Шані і спускалися до річки Нарин. Як наслідок, запланований на один день похід продовжувався цілий тиждень через чисельні завали. Було подолано п’ять перевалів, найнижчий з яких сягав 3,5 км. Останній похід секції заводу було здійснено в Карпати. Після цього в 1995 році велотуристи увійшли до комісії в складі міського клубу туристів. Так розпочався новітній період розвитку велотуризму.
У 1996 році була створена кременчуцька міська федерація туризму, до якої увійшло 57 чоловік. Сюди долучилися скелелази, пішохідні, водні та велотуристи. Найвизначнішим став похід 2011 року, який назавжди прописаний кременчужанами в історії українського велотуризму. Цього року з 26 липня до 18 серпня був організований груповий велотуристський спортивний похід шостої категорії складності по Кавказу зі сходженням з велосипедами на східну вершину – Ельбрус (5621 м). Це було перше групове сходження з велосипедами на гору Ельбрус. За це міський клуб туристів був нагороджений дипломом Книги рекордів України.
Це були перші здолані вершини, з якими ми познайомили наших читачів. А попереду ще багато перемог і незайманих висот. І у кожного своя найвища гора, до якої веде тернистий шлях. Бажаємо кожному горосходжувачу миру, відкриття другого дихання та додаткових сил для легкого підйому на омріяні вершини.
З Міжнародним днем гір!
Фото з фондів музею та приватних колекцій.
Вікторія Ширай