Дослідження знайдених у Кременчуці під час будівельних робіт фундаментів старообрядницької церкви Покрови Пресвятої Богородиці кінця XVIII ст., її дзвіниці з настінним живописом ХІХ ст.
Автор: В. А. Ширай
У нашому місті зберігається чимало цікавих фактів історії, які з часом відкриваються шукачам істини. Зазвичай такі знахідки є випадковими. Так було і з зображенням, що відкрилося, наче за волею Всевишнього, для того, щоб кременчужани дізналися ще більше про історію свого міста і його духовну спадщину.
Так сталося, що у 26 лютого 2013 р. на сесії міської ради було прийняте рішення про закриття загальноосвітньої школи № 14. На її території почалися будівельно-ремонтні роботи з облаштування приміщення колишнього освітнього закладу під ЦНАП (Центр надання адміністративних послуг) [1].
Під час земляних робіт 19 серпня 2016 р. будівельники натрапили на якийсь, за їх словами, підвал, і викликали спеціалістів різного фаху (рис. 1). Було виявлено невеличкий підземний хід, зорієнтований з півдня на північ, викладений із червоної цегли (рис. 2). Вочевидь, ця кладка була давньою. При ретельному огляді спеціалістами, які спустилися до приміщення на мінусовій відмітці, виявлено залишки фундаменту розмірами 4 × 6 м з кам’яного буту, цегляні арочні перекриття та глуху стіну. Так виявилося, що підземний хід нікуди не привів (рис. 3). Але від втручання будівельної техніки цегла цієї стіни обсипалася, і з північного боку підвалу відкрилася частина дивовижного настінного розпису в синьо-червоних кольорах (рис. 4). Напевно, зображення було сховане під цеглою у часи «безбожної п’ятирічки», коли храми масово закривалися і руйнувалися. Звідки під школою з’явилося церковне зображення – було з’ясовано під час подальших досліджень.
Невдовзі зображення було повністю відкрите. З’ясовано, що настінний розпис виконаний олійними фарбами приблизно у другій половині ХІХ ст. (дату визначав іконописець Кременчуцької єпархії Михайло Шпак. – В. Ш.) Датування підтверджує клеймована цегла, з якої викладено підземний хід до настінного розпису (рис. 5).
Спочатку вирішили, що це – зображення Архістратига Михаїла або Ангела-Хранителя, потім – що Покрови Пресвятої Богородиці, тому що руки постаті були розведені в сторони. Але згодом з’ясувалося, що на стіні в рештках підземної каплиці в академічному стилі зображено Воскресіння Господнє – благословляючий Ісус Христос з ангелами пообіч.
Ця каплиця під дзвіницею символічно відповідала Гробу Господньому, що в Єрусалимі. Як стела Гробу Господнього знаходиться на північному боці Кувуклії, так і настінний живопис Воскресіння Христового також знаходився на північній стіні каплиці (роз’яснення голови історичного відділу Кременчуцької єпархії протоієрея Георгія Бруска. – В. Ш.). Ця знахідка стала поштовхом до роздумів щодо особливостей церковних служб конфесії, яка залишила пам’ятку.
З документів та планів міста встановлено, що на території, де в 1938 р. була збудована загальноосвітня школа № 14, раніше розташовувався старообрядницький (єдиновірський) Покровський храм із дзвіницею. Якраз фундамент цієї дзвіниці і було знайдено.
Оскільки знахідка становила історичний інтерес для міста і православної громади Полтавщини, міська влада вирішила законсервувати настінне зображення в підвалі (рис. 6). А з благословення архієпископа Кременчуцького і Лубенського Миколая було вирішено доповнити дві порожні ніші іконами на полотні: зліва – розп’яття Ісуса Христа, справа – рідкісна ікона Воскресіння Господнього з двома піднятими благословляючи руками (рис. 7).
Цікавий факт: після закінчення будівельних, реставраційних та художніх робіт, якраз на день апостолів Петра і Павла, 12 липня 2018 р., у приміщенні із знайденим настінним живописом Воскресіння Христового раптово змінилася акустика. Попри не значну площу і не високу стелю, звучання будь-якого голосу тепер тут не гірше, ніж у величному соборі (рис. 8).
Повернімося до історії старообрядницького храму. Відомо, що у другій половині ХVІІІ ст. на цьому місці, на леваді біля заболоченої ділянки озера Безіменного, капличні (рос. «часовенные») старовіри звели каплицю (рис. 9). Вона позначена на плані Кременчука 1784 року [2]. Про цю каплицю 20 вересня 1781 року згадав академік В. Ф. Зуєв, який подорожував через Кременчук в бік Херсону: «… церквей… две деревянные, обе в крепости, и одна раскольническая часовня…» [3, с. 218].
Згодом кількість старовірів, які селилися в цьому районі навколо каплиці, збільшилася, і тут утворився скит. На початку ХІХ ст. територія скиту була огороджена високим дерев’яним парканом, залишки якого, за спогадами старожилів, зберігалися до 1960-х рр. [4, арк. 48–60].
Зараз частина огорожі знаходиться в Кременчуцькій єпархії.
У першій чверті ХІХ ст. тут були добудовані вівтар, дерев’яна дзвіниця на кам’яному фундаменті. І старовіри почали проводити богослужіння [4]. До речі, на склепінні неподалік від зображення був виявлений іржавий металевий гак – вірогідно, для підвішування невеликого панікадила (рис. 10).
У 1827 р. за розпорядженням міністра внутрішніх справ вівтар був «запечатаний», а богослужіння заборонене [5, c. 1511]. А 7 грудня 1840 р. вийшло «височайше повеління» про заборону «колокольного звона на раскольничьих часовнях».
Тобто, існувала реальна загроза закриття або навіть знесення старообрядницької дзвіниці. На підтримку цієї ідеї активно виступав протоієрей Олексій Петров – благочинний і начальник духовного правління в Кременчуці. Він стверджував, що потрібно або зовсім заборонити розкольникам бити у дзвони, або дозволити робити це пізніше, ніж дзвонитимуть у православних церквах. Але «височайша» заборона не була категоричною. Полтавський губернатор Аверкієв писав у 1841 р. генерал-губернатору, що «розкольницькі» дзвони звучать у Кременчуці вже понад 60 років, і не вважав цю міру нагальною. А через намір старообрядців перейти до єдиновірства заборону дзвонити взагалі було відстрочено [5, c. 1518–1519].
На цьому історія знахідки не завершилася. Міська влада вирішила поблизу ЦНАПу звести будівлю міського архіву. Навесні 2018 р. було вирито великий котлован, розмірами приблизно 40 × 18 м. Під час робіт на західному краю котловану знову були знайдені цегляні арочні перекриття (рис. 11), а також рештки людських кісток коричневого та коричнево-зеленого кольорів із залишками одягу. Було встановлено, що невелике приміщення з арочним склепінням, де і було виявлене одне із захоронень, орієнтоване на схід, а це дає всі підстави припустити, що тут знаходилася вівтарна частина фундаменту храму. Захоронення ж під вівтарем могло належати або старості, або священнослужителю (рис. 12). Інше поховання належало жінці. Це припущення також підтверджують залишки кольорової тканини (рис. 13). Як зазначає протоієрей Георгій Бруско, заможні жінки із старообрядців одягалися в досить яскраві спідниці та хустки.
Про мармурові надгробні плити на цій ділянці розповідають старожили Кременчука. Шість таких надгробків ще в 1960-ті рр. залишалися біля північної огорожі сучасного ЦНАПу. І це не могильні плити з кладовища, оскільки, згідно із планами міста 1869 та 1871 рр., воно знаходилося на значній відстані, ближче до планованої залізничної колії, і не доходило до єдиновірського храму (рис. 14). Це кладовище позначене на планах Кременчука 1803, 1817, 1860 рр. у районі перетину окраїнних вулиць Старообрядницької і Миколаївської, що відповідає положенням виданого указу Сенату від 17 листопада 1771 р., яким, у зв’язку з епідемією чуми, заборонялися поховання біля церков, як це робилося раніше, і вимагалось виділення місць під кладовища за межами міських та сільських територій [6].
Порівнюючи плани міста різних років, старі фотознімки та спогади старожилів Кременчука, ми впевнилися, що на місці, де був виявлений настінний живопис, знаходилася дзвіниця (рис. 15), а дещо на схід. – розкольницька каплиця, з часом – Покровський єдиновірський храм. Так, про дерев’яний старообрядницький Покровський храм згадується наприкінці XVIII ст. під час візиту до Кременчука Катерини ІІ. Саме цю каплицю було наказано знищити до приїзду імператриці у 1787 р. Але наказ не був виконаний, бо у спогадах Мюллера (Мьоллера, Мьоллерса, Мюллерса), який супроводжував імператрицю Катерину ІІ під час її подорожі 1787 р. в «полуденные земли», згадуються, крім двох православних церков, лютеранського молитовного будинку, їх кладовища, а також старообрядницька каплиця [7].
Холодний дерев’яний старообрядницький, а потім єдиновірський храм Покрови Пресвятої Богородиці був зведений на міцному цегляному фундаменті. Але, на відміну від дзвіниці, цегла знайденого фундаменту була не клеймована, що свідчить про більш ранній період її виготовлення. Цегляні заводи почали проставляти клейма на своїй продукції значно пізніше, наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст., у зв’язку з початком масового цегляного будівництва, коли в Російській імперії прийняли «Правила выделки кирпича на казенных и частных заводах». Згідно із цими правилами, власники заводів на кожній виготовленій цеглині обов’язково повинні були проставляти своє клеймо [8]. На цеглі з фундаменту дзвіниці клеймо абревіатурне, тобто використані ініціали власника (рис. 16). Штампувати цеглу примушували, щоб у випадку руйнувань через погану якість можна було визначити виробника. Будівельний розчин, на якому викладено аркові перекриття, відрізняється від суміші, використаної для фундаменту дзвіниці. В його основі переважає вапно.
Щодо історії самого храму. В адресних книгах Полтавської губернії про єдиновірський Покровський храм зазначено, що час побудови каплиці невідомий. Але існують відомості, що в квітні 1838 р. старообрядницька церква точно вже існувала, бо постраждала від бурі, під час якої вітром був знесений хрест з каплиці [9, c. 1632]. Восени 1838 р., за поданням протоієрея О. І. Петрова єпископу Полтавському та Переяславському Гедеону і за згодою Почесного товариства, після узгодження процедури переходу старовірів до єдиновірства, було вирішено Покровську каплицю відремонтувати та дещо перебудувати, втім, без особливих змін початкового вигляду [9, c. 1634]. Роботи з відбудови були завершені до 1841 р. [10, c. 1792].
Встановлено, що в червні 1841 р. преосвященний Гедеон, єпископ Полтавський та Переяславський, отримав наказ Святішого Синоду дозволити богослужіння у старообрядницький каплиці [9, c. 1639]. А 3 жовтня 1845 р. кременчуцька старообрядницька каплиця була освячена й перейменована в єдиновірську церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці [11, c. 1854] (рис. 17).
За спогадами старожилів, що підтверджується фотознімком 1934–1935 рр. [12], навпроти дзвіниці з півночі знаходився невеличкий будинок для священика (рис. 18). Його фундамент на сьогодні залишився під асфальтом. З іншого боку будівлі ЦНАПу, ближче до вул. Першотравневої, знаходилася тепла двоглава церква Різдва Пресвятої Богородиці, побудована й освячена 3 вересня 1889 р. за благословенням єпископа Полтавського і Переяславського Іларіона (Юшенова) [13], що була приписаною до Покровського єдиновірського храму.
Отже, отримані знахідки можуть слугувати для подальших роздумів та наукових досліджень істориків, розкриваючи таємниці духовної історії Кременчука.
А рештки підземної частини храму, сподіваємося, будуть збережені. З часом їх зможуть відвідувати охочі та гості міста.
Джерела та література
- Артеменко Л. Депутаты смеялись, когда Владимир Шапран просил не закрывать 14-ю школу в Кременчуге / Л. Артеменко. – [Електронний ресурс]: Режим доступу: https://www.telegraf.in.ua/kremenchug/10027904-deputaty-smeyalis-kogda-vladimir-shapran-prosil-ne-zakryvat-14-yu-shkolu-v-kremenchuge.html
- План Екатеринославского наместничества города Кременчуга, спроектированного для нашей оного постройки 1784 г. (копія) // Архів КрКМ. – Ф. 1. – Оп. 1. – Спр. 165.
- Зуев В. Путешественные записки Василья Зуева от С. Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году / Василий Зуев. – В С.-Петербурге: при Императорской Академии Наук, 1787.
- Кременчук церковний. Старообрядці (др. пол. 18 ст. – перша пол. 20 ст.): наукова довідка // Архів КрКМ. – Ф. 2. – Оп. 1. – Спр. 27–02. – 60 арк.
- Кременчугские старообрядцы и обращение их в единоверие // ПЕВ: часть неофициальная. – Полтава, 1910. – № 23. – С. 1511–1521.
- Музиченко Н. В. Кременчук церковний. Православ’я (17 ст. – поч. 20 ст.) / Н. В. Музиченко // Краєзнавчі читання: мат-ли наук. семінару, 20 квітня 2016 року. – Кременчук: ПП Щербатих О. В., 2016. – С. 16–24.
- Синицкий Л. Обозрение двух путешествий / Л. Синицкий // Киевская старина. – К., 1893. – Март. – С. 425.
- Курицын Е. М. История кирпича и кирпичная коллекция. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: // ist-konkurs.ru/raboty/2012/772-historykirpi4
- Кременчугские старообрядцы и обращение их в единоверие // ПЕВ: часть неофициальная. – Полтава, 1910. – № 25. – С. 1632–1640.
- Кременчугские старообрядцы и обращение их в единоверие // ПЕВ: часть неофициальная. – Полтава, 1910. – № 27. – С. 1792–1798.
- 11. Кременчугские старообрядцы и обращение их в единоверие // ПЕВ: часть неофициальная. – Полтава, 1910. – № 28. – С. 1848–1856.
- На стадіоні «Спартак» в Кременчуці. Зима 1934–1935 рр. // КрКМ. – ІРП. Ф. н. д. – 1380.
- Бучневич В. Е. Кременчуг и посад Крюков. / В. Е. Бучневич. – Полтава, 1891.
Джерело: Збірник наукових праць: “Старожитності та історія Кременчука” 2018 рік
TRX / USDT (TRC20)
