Для захисту Кременчука від поводі спорудили дамбу.
Вона коштувала шість мільйонів карбованців. Це вартість глини, чорнозему,, піску, цементу, граніту і робочих рук. Дамбу будували чотири роки; цього літа її закінчують.
Вона простяглася на вісімнадцять кілометрів, і насипний пухкий грунт опинився в міцному кільці. Кільце заважає весняному скаженому розливу.
Про набіги Дніпра пам’ятають старожили, жителі Єленської вулиці, тютюнники фабрики Гурарія. Розпитай їх, і вони розкажуть про ге, як вода заходила в кімнату, як на постелях випливала подушка і, рятуючись від загибелі, в один якийсь куточок цієї подушки збігалися блощиці. Тютюнники пам’ятають поводі і козаків.
Новий, стягнутий дамбою Кременчук, вони називають зразком Москви. Козаки і поводі були жорстокі. Від погромів тютюнники ховалися по вбиральнях. Від Дніпра вели рятувалися на горищі. Дніпро хитав хисткі палі хатинок. Розпитай старожилів, вони розкажуть. В 1935 році будівництво дамби наближається до краю.
Глина. Чорнозем. Граніт. Каменярі. Шість мільйонів карбованців. І вже не страшно, що Дніпро буває скаженим: школи, підприємства, жилі будинки огороджені надійною стіною. Шість мільйонів пішли на користь.
Коли йти до міста з річки —тебе зустрічають дерева. Вони вишикувалися вздовж дамби. Молоді і зеленоголові вони простягаються до самого неба і ночами розчищають стежку для кругловидого серпневого місяця. Удень на набережну приходять старики. Червоноокі і підсліпуваті вони зупиняються біля цих нових дерев. Алея над річкою!.. Газони, — тільки подумайте!.. Ну, а ліхтарі, де ви бачили ліхтарі над річкою?
Поважно, повільно йдуть старики. Вони ступають повільно повільно, ніби хотять ще детальніше і краще роздивитися кожний брусок граніта, кожний листочок нового дерева і зморшкуваті обличчя своїх ровесників. Усіх цих Перльмутерів і Кузьменок, які працювали в цигаркових цехах Гурарія і кузнях самого Андера.
Андер і Гурарій були підприємцями в Кременчуці, повітовому глухому місті, де було шість початкових, одна двокласна і одна приходська школа. Андер і Гурарій були знамениті на весь край; навіть справник віддавав їм честь і дзвенів шпорами.
Це було дуже давно; це було в 1897, в 1905 і в 1916, в третьому році світової війни; це біло в минулу еру.
А тепер у Кременчуці тчуть сукно, налагоджують автогудронатори, працюють на машинобудівельному заводі ім. Сталіна і будують дамбу… Алеї над Дніпром!
Тополі на дамбі дивують стариків набагато більше, ніж те, що місцева сукняна фабрика випускає на день дві тисячі п’ятсот метрів тканини, що махорочники дають на рік 165.800.000 махорки, що тютюнники набивають на рік два мільйярди вісімдесят мільйонів цигарок, що кременчуцький машинобудівельний завод перший в республіці освоїв виробництво машин, які вкривають шляхи рівним настилом гудрояа. До цього чомусь у місті звикли. Можливо тому, що немає жодної родини, де не було б суконщика, машипобудівельника, або тютюнника…
… Мене вразив сельфактор. Це виводок шпуль, встановлених на вагонетці. Вони підбігають і через мить відкочуються. Здається, не будь тонких, як павутинка, ниток, сельфактор відімчав би в самий кінець цеху. Але він відходить на рівну, на вивірену відстань і повертається. Як маятник. Він перебуває на прив’язі у цих ниток, що звиваються, тремтять і майже дзвенять; я добре запам’ятав дзвін сельфактора.
А кременчужан вражають тополі на дамбі. І сама дамба.
Я пам’ятаю бетонний будинок сукняної фабрики, пам’ятаю човник, який кидається з боку в бік, його літ серед ниток, його ртутний, металевий блиск. Я пам’ятаю утюги, які в повітрі серед цеху розгладжують сукняні полотна. Я запам’ятав, нарешті, браківника; всю зміну сидить він перед рамою, по якій тече безмежна стрічка сукон. Стрічка повинна бути одного кольору, однієї ширини і однієї ваги. Інакше не буде двох тисяч п’ятсот метрів на добу, тобто 833 костюмних відрізів…
В цеху, біля самого вікна, шумить ткацька машина —це бігає знавіснілий човник. Направо наліво. Назад і знов. Він робить тканину. Він прошиває основу. Він не знає спокою; на подвір’ї стоять грузовики. На них вантажать сукно, закутане в рогожу.
Зараз крізь фабричні ворота грузовики вийдуть на широкі, прямі, майже одеські вулиці. В Одесі і Кременчуці багато сонця.
І здаєтт ся, що це невелике, тихе, зелене місто—звернений до сонця рефлектор. Так тут’ видно. Так все навколо залите серпневим сонцем. Дерева, брук, вивіска ВРП, плакат про мюнхенське пиво і блакитна театральна афіша з знайомими словами “Платон Кречет”.
Я ніколи раніш не бував у Кременчу ці і не бачив старої Єленської вулиці Але чорні вулиці робітничої околиці я бачив у Санкт-Петербурзі, в Одесі і Києві, в старому дореволюційному Києві, в місті, де жили свої київські Гурарії.
В Кременчуці я побачив міський сад і нову набережну. Гранітну. Заасфальтовану. В газонах. В тополях.
Я йшов новою кременчуцькою ‘ набережною. Її почали будувати після жорстокої, після скаженої, після надзвичайної поводі.
Над річкою алеї!.. Коли б ви знали це місто трохи раніш… Краще не згадувати. Сивий присадкуватий Перльмутер стоїть біля парапету. Вітер грає густими старечими бровами, тільки сонце піднялось над ним, як золотий щит, і тополь, падає до його ніг гострою правильною тінню.
Краще не згадувати!.. Не Кременчук, а місто жахів. Уявіть собі—або погроми, або епідемія, або розлив. Ніхто з нас не радів весні. Розлив…
Яке коротке і звичайне слово. Річка вийшла з берегів; річка залила надбережжя; річка стала широкою, як море, як озеро Виг, як Дніпро за романтика Гоголя… Під водою заховалися мілини; пароплав іде сміливо; щоб доплисти до протилежного берега треба пройти кілька течій, треба обігнути кілька коловоротів…
Очима уяви, напружуючись, згадую весняний Дніпро. Він буває жорстокий. Це в середині квітня. Але іноді строки міняються і вже в останні дні березня річка колобродить. Правда, весна може запізнитися. Тоді гуркіт виникав напередодні травня і святковий день проходить серед кропіткої роботи природи.
Рибалки штопають сітку, боцман наново переписує суднове майно, в затонах пробують зняти з прив’язі пловучу пристань, і лоцман готує пальне для буйка. Так починається кригоплав.
З річки тягне пронизливим вітром. Він холодить руки і ріже очі, він несе простуду, гуркіт, тривогу і перші продуви, він топчеться біля самого берега, топчеться там, де виникла водяна стежка, ніби готовий зараз же почати річкову службу надимати, натягати паруси. Але човни ще не оснащені, паруси ще складені в коморах поруч з веслами і рулями.
Водяна стежка—синя, темна, густа. Здається, зачерпни цю воду і в пригорщах залишаться всі краплі. Жодна, жодна не виллється. Така густа перша весняна вода.
А серед річки крига. Льодорізи охороняють міст. Між биками товпиться мутна стружка, розпушені пористі рештки крижини, і Дніпро відразу ж стає неспокійним.
Під саму мостову ферму підіймається горизонт. Повільно підіймається. Уперто. Зосереджено. Ніби все русло річки — тісна камера запорізьких шлюзів. Це почалася повідь.
Спід води, як буйки, стирчать жалюгідні стріхи затоплених будиночків… Тепер серпень і важко подумати про те, що Дніпро буває жорстоким.
Крячки летять низько-низько, торкаючи крилом воду; зараз же на поверхні води виникає щербинка, ніби луснуло дзеркало. Надбережні кущі відбиваються в водах. Дніпро біля берегів зелене і серпневе. Вистигле. Тихе. Таким Дніпром плисти і плисти, в такому Дніпрі запускати б вудку.
І я згадую про те, що за десять хвилин до причалу в Кременчуці пере до мною виникла шерега тополів. Вони стояли на сірій, на високій дамбі високо над Дніпром у повітрі. Ніби новий куток саду Семіраміди.
Автор: Раф Скоромовський
Журнар “Глобус”. 1935 рік
