День визволення Крюкова

25 листопада - День визволення Крюкова

Якось так неправильно склалося: радісно святкуючи день визволення Кременчука від нацистських окупантів, ми чомусь забуваємо, що правобережна частина нашого міста – Крюків – була звільнена аж через 56 днів.

Мешканці Крюкова разом з усім містом святкують, проводять меморіальні заходи, вітають один одного з визволенням 29 вересня. А 25 листопада їх майже ніхто не вітає…

Але ж згадаймо: над Кременчуком маяло знамено визволення – а Крюків ще був територією, підвладною німецькому рейху, і лише пошепки люди переповідали один одному свої припущення про справжі причини катастрофи німецького ешелону біля гранкар’єру; а про трагедію Кандибиного яру місцева газета надрукувала аж у 1944 році.

Станція Кременчук почала пропускати ешелони з озброєнням, боєприпасами і продовольством, – а у Крюкові були німці, які, повіривши у неприступність «Східного валу», обстрілювали лівобережжя.

20 жовтня 1943 року Кременчук одержав електроенергію, по трубах пішла питна вода, пекарня дала першу випічку – у Крюкові за знайдені листівки групи лейтенанта Дніпрова німці могли кинути у в’язницю, а то й розстріляти.

У Кременчуці демонструвалися радянські кінофільми, 23 жовтня вийшов перший номер газети «Робітник Кременчуччини», 6 листопада був визволений Київ — та мешканці Крюкова про це нічого не знали.

23 листопада у бою біля станції Павлиш геройськи загинув командир відділення, рядовий 110-ї стрілецької дивізії, син розстріляного «ворога народу», ополченець 1941-го року і підпільник групи В.Остапенка – кременчужанин Костя Ємельяненко, а у Крюкові все ще були окупанти.

Ретельно укріплений німцями високий правий берег наїжачився дотами, і його ніяк не вдавалося взяти. І лише коли радянські війська увійшли у Кам’яні Потоки і над окупантами нависла реальна загроза «котла» — 25 листопада 1943 року вони накивали п’ятами з Крюкова

Отож, безпосередньо у Крюкові значних боїв за визволення справді не було, найменування «Крюківські» дивізіям не присвоювали, наказ Верховного Головнокомандування по радіо не звучав. Мабуть, тому ми традиційно більше говоримо про оборону Крюкова і про визволення Кременчука.

Тим, кого цікавлять деталі та конкретні факти про бойові дії – знову раджу: звертайтеся до досліджень воєнних істориків і краєзнавців, які багато років працюють над цією темою. 

Я ж хочу поділитися відчуттями та емоціями, викликаними переглядом архівних матеріалів.

Отже, радянські війська увійшли до Крюкова. Стояла глибока осінь, і треба було перш за все забезпечити людей продуктами, лікарською допомогою, паливом. Сапери розшукували приховані мінні пастки на вулицях, підприємствах і у дворах. Призначені люди ходили по вулицях і переписували населення; налічили всього близько 5 тисяч людей (агов, крюків’яни, скільки вас зараз?). Полкові кухні готували їжу і пекли хліб. Життя потроху поверталося (фото 3).

Багато горя наробили німці, але найболючішою раною були діти, чиї батьки воювали чи полягли на фронтах, а матерів окупанти погнали на каторгу до Німеччини або розстріляли. На виконання постанови уряду про відкриття спеціальних дитячих будинків для дітей фронтовиків такий спецдитбудинок був заснований і у Крюкові

По вулиці Кузнечній був виділений дім, що колись належав купцю Гриневичу. Директором призначили учорашнього «лейтенанта Дніпрова», а нині просто Івана Хомича Харченка, а вихователями – підпільниць його групи Віру Іванівну Ільченко та Євдокію Феодосіївну Пастернак, маму усім відомого Володі Правдиченка (до речі, через кілька років після визволення Євдокія була змушена доводити «компетентним органам», що під час окупації вона не працювала на німців. Медсестрою була Ївга Іванівна Ковальова, техпрацівницею і нічною нянею Прина Бертівна Возняк, столяром Пантелеймон Мартинович Поздняк. Всі з надзвичайним ентузіазмом взялися до роботи. 

Будинок був пошкоджений вибухами, господарчі будівлі у дворі обгоріли, подвір’я захаращене покинутим німцями непотребом. Все це слід було прибрати, вичистити, відремонтувати, щоб якнайшвидше прийняти дітей фронтовиків у теплому приміщенні, дати їм відчути затишок і турботу. Робочих рук було мало, але величезну допомогу надали радянські бійці: відтягли подалі пошкоджені німецькі гармати й обгорілі машини, ретельно перевірили все навкруги і провели розмінування. З покинутого товарняка привезли скло для вікон, меблі, посуд для харчоблоку та інші награбовані речі, котрі німці хотіли вивезти у свій «фатерлянд», але не встигли.

Мешканці Крюкова, дізнавшись про майбутній будинок для дітей фронтовиків, не залишилися осторонь: приносили столовий посуд, білизну, одяг, гасові лампи. Параска Бублій, ще одна підпільниця групи «лейтенанта Дніпрова», принесла з дому ковдри, майже всі подушки, домоткані килимки. Чоловіки-умільці настругали дерев’яні ложки, відремонтували печі, солдати допомогли заготувати дрова на всю зиму. Засукавши рукави, крюківські жіночки білили стіни, мили вікна, розміщували ліжка, шили чохли для матраців. І ось приміщення було готове. Звичайно, в ньому було не так гарно, як у довоєнному дитбудинку, але прийняти дітей було можна.

Сьогодні це видається неймовірним, але вже 10 грудня 1943 року (через 2 тижні після звільнення Крюкова!) новий дитбудинок прийняв 40 дітей. Нечисленному персоналу дитбудинку допомагав актив дружин фронтовиків: чергували біля дітей ночами, лікували, купали, допомагали боротися з паразитами, шили і перешивали одяг.

Війна, мов те люте чудовисько, повільно і неохоче відповзала на захід, огризаючись вогнем і металом, продовжуючи сіяти смерть і біду. По мірі визволення українських міст і сіл від нацистів діти все прибували. 

Якось пізно увечері бійці привезли хлопчину років 10. Він дуже плакав, аж захрип від крику, кликав батьків і сестричку. Солдати розповіли, що, проходячи мимо щойно звільненого села, почули дитячий плач. Вони побачили селянський віз, біля нього лежав убитий кінь, розстріляні чоловік, жінка і маленька дівчинка, над якими голосив хлопчик. 

Привезли зовсім малесенького Ваню Балунова: батько його загинув на фронті, а маму за зв’язок з партизанами німці розстріляли на другий день після народження Іванка! Малюка виняньчила сусідка. 

Прибули двоє братів – Борис і Володя Каплан – з такою самою трагічною долею: батько загинув на фронті, матір розстріляли німці, а хлопчиків два роки сусіди видавали за своїх дітей. 

З Полтави привезли Валерія Яценка. Його батька, партизана, секретаря обкому компартії, розстріляли окупанти, а маму забрали до Німеччини. 

Потім прибув 14-річний партизан Донбасов з бойовими медалями на грудях, у якого на світі не залишилося жодної рідної людини. Вдень він був такий дорослий, такий поважний, а вночі тихенько плакав у подушку…

Після визволення у Крюкові були розгорнуті декілька військових госпіталів, що діяли майже до вересня 1944 року. Вихованці дитбудинку ходили до госпіталів, читали пораненим газети, писали під їх диктовку листи, влаштовували концерти. Але найбільшою мрією кожного з дітей було головне – зустріти серед поранених свого батька. В.Ільченко згадувала, як одного разу вихованець Коля Рискаль з криком «тато, таточку» кинувся до одного з поранених, але він помилився, це був не його батько. Як же гірко він заплакав!.. Одного разу головний лікар госпіталю попрохав, щоб діти відвідали палату, де лежали дуже важкі поранені. Вихованці дитбудинку підготували номери художньої самодіяльності, принесли букетики квітів і зайшли до палати. Та замість того, щоб виступати перед пораненими або хоча б вручити їм квіти, діти стояли, мов укопані, і лише водили повними сліз очима, придивляючись, чи нема тут, серед майже всуціль обмотаних бинтами бійців, тата.

Після повернення з евакуації вагонобудівного заводу вихованці дитбудинку одержали нового шефа і помічника у своєму житті. Завдяки вагонзаводцям у будинку з’явилися майстерні, діти освоювали ремесло, навчалися у школах фабрично-заводського навчання, а потім вливалися у дружний колектив робітників заводу. 

Діти воїнів і партизанів, які загинули за свободу і щастя своєї Вітчизни, своїх родин, знайшли у Крюкові новий дім, нову сім’ю, своє місце у житті.

Древні казали: «Хочеш миру – готуйся до війни!» Ми тепер говоримо по-іншому: «Пам’ятай про війну – щоб її більше ніколи не було на нашій землі!».

З днем визволення, крюків’яни!

Автор: А.Гайшинська

1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (Пока оценок нет)
Загрузка...

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.