Джерело: Книга «Кременчук: Улюблене місто» документально-мистецьке видання 2019 рік
Автор: Кобзар В.В.
Дивна річ людська пам’ять. Можна забути, що було вчора, але чудово пам’ятати події,
котрим півстоліття. Саме такими яскравими є дитячі спогади, враження. Розповім про своє
дитинство, пов’язане з м. Кременчуком та його околицями.
Народився я в с. Потоки Кременчуцького району, що стоїть на березі Псла. Саме звідси родом мої батьки – Кобзар Володимир Мефодійович та Кобзар Ольга Петрівна (дівоче прізвище Лимар). Вони одружилися в 1948 р., а я народився в 1949 р. Батьки працювали на Крюківському вагонному заводі, отож незабаром нам надали кімнату (дуже сиру і похмуру) в комунальній квартирі в т.зв. «жилдомі» в Крюкові по вул. К.Лібкнехта (нині вул. І.Приходька, 104). Це, як я пам’ятаю, старий, довоєнної побудови 3–поверховий будинок, цегляний, пофарбований у зелений колір. У плані він був у вигляді літери «П» з виходом головним фасадом на вулицю. Посередині головного фасаду, що протягнувся від нинішньої
вул. Олександрійської до стадіону, була арка-проїзд у двір. Поруч, на першому поверсі, розміщувався магазин-гастроном. Враховуючи мою хворобливість та сирість помешкання, нам згодом надали кімнату на 2 вікна (наріжну) в двоповерховому будинку (див. схему) по цій же вул. К.Лібкнехта, № 99, але через дорогу від «жилдому».
Вочевидь, у повоєнний час саме тут сформувалося своєрідне житлове містечко вагонзаводу, що складалося з 4-х чи 5-ти двоповерхових, кожний на 2 під’їзди, будинків; у кожному під’їзді було по 8 квартир, частина з них комунальні, в решті – щасливі родини жили окремо, та з декількох одноповерхових будиночків ближче до залізниці, здається, на 4 сім’ї кожний, і ще з одного чи двох бараків. У центрі цього «нашого» двору знаходились цегляні сараї для мешканців та котельня з височенною, як нам тоді здавалося, металевою димовою трубою на дротяних розтяжках. Біля котельні завжди були купи вугілля та відпрацьованої золи (шлаку). Ще залишався клиноподібний простір між нашим двором та залізницею. Тут були залишки пам’ятників старого єврейського цвинтаря. Пам’ятники були доволі оригінальні. Запам’яталися деякі у вигляді сімейних усипальниць, а також у вигляді стовбурів дерев з обрубаними гілками.
На цих пам’ятниках були якісь написи, напевно, на івриті. Пам’ятників було доволі багато. Цвинтар на той час (приблизно 1953 – 1960 р.) не діяв і не охоронявся, а, отже, вся місцева пацанва збиралася тут у своїх справах: гралися в «піжмурки», у «війну». Але я не пам’ятаю випадків, аби ми зламали чи розбили пам’ятники, облили фарбою чи робили непристойні написи, як це відбувається на цвинтарях зараз.
Посередині нашого двору була велика (як нам здавалося) галявина. Зараз на її місці дитсадок. А тоді це також було місце наших дитячих ігор та розваг: грали в футбол, волейбол, гилки, городки та інші. Пам’ятаю, як одного літнього сезону під час канікул до нашого двору була призначена молода дівчина чи жіночка – щось на зразок масовика- вигадника чи піонервожатої. Ціле літо щодня вона була з нами та намагалася якось нас організувати. Як не дивно, їй це вдавалося. Був підготовлений цілий концерт художньої самодіяльності місцевої дітвори, що відбувся саме на цій галявині. Глядачами були наші
батьки та родичі. Завершився концерт справжнім великим піонерським багаттям. Більшу частину року ми були зайняті, звичайно, навчанням у школі, малюки ходили у дитсадок, що тоді знаходився по вул. К.Лібкнехта, за клубом Котлова. Вільний час займали численні невибагливі ігри, забави, іграшки, котрі ми самі й виготовляли. Певний час була «мода» на колекціонування. Збирали фантики від цукерок.
Запам’яталася чомусь фабрика з якогось далекого, як тоді нам здавалося, міста Каунаса (зараз Литва). Збирали етикетки від сірникових коробок, марки, пізніше ордени та медалі, значки, монети старовинні та банкноти. Життя майже у всіх наших батьків було доволі скрутне. Тому й ігри та іграшки були прості й недорогі. Частину їх, наприклад, робив тато. Пам’ятаю, як він мені зробив набір столярних
інструментів: молоточок, пилочку, рубанок та інше. За допомогою нього я виготовляв з дерева моделі літаків, кораблів, машин. Більш дорослі грали в «жосточку» (м. Крюків) або «лянгу» (в м. Кременчуці), що одне й те ж. Цей ігровий, так би мовити, інвентар являв собою саморобну невеличку (з п’ятак) частинку, бажано з овчини, з довгою ворсою, до якої мідним проводом кріпився або важкий металевий ґудзик, або кругла бляшка із свинцю. Грали в «жосточку» так: треба було підкидати (підбивати) її тильною стороною стопи, звичайно у взутті. Вигравав той, хто зробить найбільше ударів (найбільше виб’є «жосточку»). Пізніше, в 60-ті роки, коли я з батьками переїхав з Крюкова до Кременчука, був здивований, що ця ж сама гра звалася тут «лянга». Ще грали в «цок» або «стіночку». Різновидів правил цих ігор було багато. В одних випадках треба було спеціальною важкою «битою» (кругляшком з
металу, діаметром бл. 50–80 мм, товщиною 5 мм) розбити гірку монет. В інших випадках –
ударяючи «битою» по монетах, їх перевернути, ще інакше – щиглем заганяти монети в
спеціальну ямку та інші варіанти. Пам’ятаю невимовну радість дітвори, коли у дворі нам
зробили велику пісочницю та завезли туди чистий річковий пісок. Тут ми будували замки з
вологого піску, робили тайники, грали в «ножичка» – це коли ніж треба було кидати, сперши
кінчиком леза об руку чи палець, і так крутонути його, щоб він зробив, принаймні, один
оберт і обов’язково встряв лезом в землю чи пісок. Звичайно, були й рогатки, луки із
стрілами. Доросліші хлопці (10–15 років) «бавилися» й такими речами, як саморобний
дробовий самопал. Але то вже були дворові розбишаки. Влітку, звичайно, всі любили
купання в Дніпрі, а взимку – ковзанку. Крюківський двір жив наче одна родина. Всі всіх
знали. Половина життя проходила саме тут, на подвір’ї. Дорослі чоловіки, а іноді й жінки,
грали за столиком, що стояв у дворі, в шашки, шахи та доміно (забивали «козла», як тоді казали). Не пам’ятаю гру дорослих в карти чи нарди. Дітвора картами іноді бавилася. На той
час, у 50 – 60 рр. ХХ ст., саме ця частина Крюкова біля «жилдому» та наших жовтеньких
двоповерхівок була справжнім осередком культури. Впритул до «жилдому» був стадіон
вагонзаводу, за ним парк культури та відпочинку, а до парку примикав справжній палац –
клуб ім. Котлова.
Центральні входи до стадіону і до парку були оформлені у вигляді
тріумфальних воріт – колонад з металевими арками. З боків від входу (вхідних воріт)
знаходилися невеличкі павільйони кас для продажу квитків. Стадіон був буквально навпроти
наших будинків, тому я добре пам’ятаю, як проходили на ньому футбольні матчі, різні
змагання та масові видовища. У футбол тоді грали всі: цех на цех, завод із заводом, турніри
між містами. Запам’яталася чомусь команда, що приїхала з далекого (як мені тоді здавалося)
м. Прилуки. Зазвичай напередодні матчів біля стадіону виставляли афіші. Крім того, велися
великі турнірні таблиці, де фарбою проставляли результати матчів. Квитки в касах
продавали вже зранку. Ближче до початку матчу на невеличку площу перед стадіоном
приїздили автобуси, вантажівки та легковики. Ось де було роздолля для дітвори! Ми могли
бачити тут безліч марок машин, у т.ч. трофейних. Тут же зупинялись й мотоциклісти. Десь з
обіду із гучномовця стадіону линули спортивні марші та популярні тоді пісні і мелодії:
«…Пять минут, пять минут» (Л. Гурченко), «Мишка, Мишка, где твоя улыбка», пісні
Русланової, «Ландыши, ландыши…» та інші. Стадіон іноді збирав повні трибуни, котрі під
час матчу ревіли, гуділи, свистіли. Сучасних фанатських засобів (багерів, дудок, файєрів)
тоді ще не було. Проте азарт був величезний. Пам’ятаю, як один з високоповажних глядачів
приїхав на справжньому чорному «ЗИМі». Аби дітвора та й дорослі не мацали його руками,
володар підключив на корпус лімузина напругу (напевно, від акумулятора). При дотику до
машини відчувався сильний електричний удар. Дивуюсь, як на це «крізь пальці» дивилася
міліція. Іноді на стадіоні вагонзаводу проводились концерти артистів естради, виступи
цирків на сцені та гастролерів-силачів. Добре пам’ятаю виступ з шоу-програмою, як би зараз
сказали, цирково-спортивної групи на чолі з силачем Бедилом. Не знаю – це його ім’я,
прізвище чи псевдонім. Стадіон був заповнений вщерть, приїхали глядачі й з приміських сіл
і містечок. Були на виступі й ми всією родиною. Пам’ятаю, що батько на деякі номери
чомусь реагував негативно: «фікція, обман, підстава!». Не знаю, дорослим було, напевне,
видніше і зрозуміліше, а дітвора була в захваті, коли силач утримував руками 2 автомобілі
або тримав, як штангу, десяток людей. Але стадіон цей був не тільки для масових
спортивних заходів, тут були й численні спортивні секції: боксу, легкої та важкої атлетики.
Заняття проводилися на свіжому повітрі та в цілком пристойному спортзалі. Не менш
цікавим був на той час і парк. На центральній алеї росли величезні у зріст людини квіти –
канни, петунії та інші. Все це поливалося і оброблялося. В кінці паркової алеї був літній
театр (кінотеатр), зліва від входу – танцмайданчик, де у вихідні грав справжній оркестр.
Дорослі танцювали вальс, польку, ріо-ріту, фокстрот і танго. В свята тут було безліч народу.
Проводилися масові ігри, розваги, святкові виступи артистів, феєрверки. Пам’ятаю, як
одного разу навіть приїхали справжні військові машини з потужними прожекторами, що
висвічували нічне небо загадковими променями. На одному з таких свят я також виграв
перший в своєму житті приз – коробочку парфумів, яку подарував, звичайно, мамі. На цьому
конкурсі потрібно було перерізати ножицями нитку з призом, що був підвішений. Очі при
цьому зав’язувались хусткою та перед тим тебе ще й обертали декілька разів. Але
поталанило!
Влітку під час канікул у парку діяв так званий «детский сектор», це свого роду
міський денний оздоровчий табір відпочинку, куди діти приходили зранку, а поверталися
додому ввечері. Для дітей там були ігри, розваги та харчування. Я, на жаль, а може, на щастя,
ні дитсадок, ані «детский сектор» не відвідував – мама на той час не працювала й була
домогосподаркою. Доріжки й алеї в парку і на стадіоні на той час були не асфальтовані, а
вкриті гравієм (відсівом), на алеях були встановлені ліхтарі та паркові лавочки. Звичайно, не
меншою популярністю користувався й клуб Котлова. У клубі регулярно йшли фільми,
спочатку трофейні, потім й вітчизняні, відбувалися концерти, працювали безліч секцій та гуртків, як для дітей, так і для дорослих (крою та шиття, в’язання), була прекрасна бібліотека
для дітей і дорослих, працювала музична школа та інші. Будинок клубу, як на мене, дуже
вдалий, зимою затишний і теплий (опалювався власною котельнею), влітку – врочистий і
прохолодний. Не було тоді ще спеціальних кондиціонерів, а будівля була добротна.
Навпроти клубу був скверик, де стояв на постаменті, як на трибуні, В.Ленін. Ми,
дітвора, любили піднятися по сходах на ту трибуну, до Леніна. В парку та на стадіоні, як
годиться, тоді були встановлені традиційні гіпсові скульптури та композиції: дівчина з
веслом, чоловік зі списом чи з м’ячем, в парку, здається, були фонтани та скульптурні
композиції на тему: лебідь, рак та щука, Буратіно та інші.
В Крюкові (певний час навіть поштова адреса у нас була – Крюків-на-Дніпрі, бо був
ще Крюків чи Крюково під Москвою) я пішов у перший клас. Шкіл тоді було тут, здається,
лише 2–3. Школа № 9 по вул. К.Лібкнехта була російськомовною, а № 8 – змішана, тобто тут
були й російські, й українські класи. Мене віддали в український клас школи № 8. Вона була
ближчою до дому. Директором школи у нас був Лисенко Петро Георгійович, котрий мав
зріст до двох метрів, був, як на нас, дуже суворим, вдягався завжди по-військовому: в чоботях,
завжди начищених до блиску, що рипіли під час ходи, галіфе та військовому френчі чи
гімнастьорці. Пізніше він довгий час був директором будинку-музею А.Макаренка. Іноді
директор був присутній на контрольних уроках. Сам особисто слухав розповідь чи читання,
чи рахунок учня. Якщо йому сподобалося, він сам зупиняв одним ємним і таким нам
бажаним словом «..досить». Але найбільше мені запам’ятався перший показовий урок у
першому класі, коли нас з урочистої лінійки завели до фізичного кабінету. На цьому уроці
учитель фізики нам демонстрував такі чудеса науки, що запам’яталися на все життя і,
здається, саме вони зародили в мені любов до точних та природничих наук. Тут були й
досліди з електрикою на електрофорних машинах, що генерували заряди при обертанні, й
заряджені від неї лейденські банки, що притягували до себе клаптики паперу, й дослід з
Магдебурзькими кулями, а точніше, півкулями, що з’єднувалися й трималися за рахунок
вакууму, та безліч інших. Ці досліди чи «фокуси» були для нас, першокласників, справжнім
одкровенням, оригінальним запрошенням у цікавий світ науки. На жаль, такі перші уроки в
наш час у школах не практикують. Але я їх запам’ятав на все життя! До речі, цей вчитель
фізики, аби добрим словом пригадати його ім’я, пізніше працював викладачем, у
машинобудівному технікумі в Крюкові. Його прізвище Тавшунський Олег Мойсейович.
Дитячі спогади, спогади… З них, як мозаїчне панно, складається весь малюнок
тогочасного життя в Крюкові.
Влітку, коли допікали комарі, ми призвичаїлися робити з консервної банки та дроту
такі собі кадила. Накладеш туди трісочок, ганчір’я, запалиш, а воно потім не горить, а жевріє
і дає густий дим, що відганяє комах. За ці кадила не дуже картали нас навіть дорослі, напевне,
їм теж комахи допікали. Осінньої пори весь двір згрібав гарне жовте листя у великі купи, в
котрі ми, дітвора, пірнали неначе у воду.
Цікавим був побут. У нашому будинку водопровід у квартирах був, а от каналізації не
було. Помиї треба було носити відром до «помийки», що була за сарайчиками біля котельні.
Туалетні кімнати теж були, але не діяли за призначенням, тому використовувались як
комірчини. Нагадаю, на той час ми жили в досить просторій наріжній кімнаті на два вікна,
але в комунальній квартирі, де, крім нашої, мешкали ще дві родини. Проживання в
комуналці – це окрема тема розмови, це «ода розвиненому соціалізмові». З одного боку
дружні, майже сімейні стосунки з сусідами, як от: спільне відзначення днів народжень,
весіль, свят, Нового року. З іншого – плітки та сварки на побутові теми. Пригадую, життя
батьків було нелегке, іноді навіть голодне. Якось мама зварила цілу каструлю борщу,
можливо, й з м’ясом. Залишила на власному кухонному столику (такі на загальній тісній
кухні мала кожна родина). Варили їжу, знову ж таки, на окремих примусах чи «керогазах». На
деякий час мама відлучилася у справах за межі квартири (в магазин тощо). Якраз на той час
прийшов зі школи зголоднілий сусідський син Вітя. Побачивши баняк свіжого борщу, він
добряче до нього приклався, при цьому навіть не витер решти капусти біля рота. Коли мама виявила недостачу борщу, почала допитуватися, хто це зробив. З’ясувалося, що Віктор.
Почали гуртом розпитувати, як він це зробив, як з’їв борщ, адже не було поряд ні тарілки, ні
ложки. Схлипуючи (він був трохи гаркавий), хлопець відповів: «Могдой», тобто «Мордой».
Після такого зізнання їсти рештки борщу моїм батькам перехотілося. Повторюю, життя було
досить скрутне, як у фінансовому плані, так і з причин тотального дефіциту промислових і,
особливо, продуктових товарів. Тоді популярним було слово «дістав»: десь купив чи
перекупив. Як згадують батьки, спочатку, після війни, звичайним була відсутність продуктів
харчування взагалі. В 1947 році навіть був голод, правда, не такий страшний, як в 1932 –
1933 роках. Вважалося за везіння, коли вдавалося «дістати» борошна, крупи чи макаронів.
Важко було купити навіть соняшникової олії, не кажучи вже про вершкове масло. Трохи
згодом стали завозити й вершкове масло та тверді сири, типу голландського. Сир мені
запам’ятався у вигляді куль, з покриттям червоного кольору. Зараз чомусь такого не
виготовляють. За цими делікатесами треба було вистояти довжелезні черги. Скажімо, хтось з
сусідів або приятелів батьків повідомив, що в магазині в «жилдомі» дають вершкове масло,
чи то сир, чи ковбасу. Мама тоді брала мене і меншу сестричку в чергу, аби взяти хоча би
трохи більше товару. Адже відпускали його нормовано, скажімо, 200 г в одні руки.
Застосовували бідні жіночки-домогосподарки й такий засіб – займали з інтервалом чергу по
декілька разів з тією ж метою – аби дефіцитного продукту вистачило родині бодай на
тиждень. А ще його треба було вміти зберегти. Холодильників тоді в більшості родин не
було. Справжні «ЗИЛи» мали лише одиниці. Продукти зберігали влітку в погребку в сараї,
зимою – за вікном у торбинці або поштовому ящику, або консервували. Масло вершкове,
наприклад, перетоплювали або кидали в холодну підсолену воду. Модним, ні, не модним, а
життєво необхідним було заготування овочів та фруктів на зиму. В дерев’яних діжках у
погребі заквашували огірки, помідори, капусту. Варили варення з ягід. До речі, багато
господарок робило це чомусь прямо у дворі, на багатті з використанням спеціального
мідного тазика. Звичайно, для дітей тоді делікатесом була зібрана пінка, налита на хліб.
На все життя запам’ятався присмак холодного морозного, твердого, мов камінь,
вершкового масла, що мама вранці нарізали (нарубували) на бутерброди в школу. Але
найбільше мені запам’ятався смак літнього, майже розтопленого, вершкового масла, що
розтікалося по хлібові. Таке добряче просолене масло з хлібом чомусь постійно їли наші
друзі з двору – три брати Стрєлкови. Їх батьки досить часто виїздили до Москви чи інших
великих міст країни. Звичайно, привозили безліч делікатесів: апельсини, соломку хрустку і
звичайне вершкове масло. Хлопці вдома намазували цим маслом чималі, як авіаносець,
скибки хліба і виходили (ні, не хизуватись, а просто часу не вистачало вдома з’їсти, а може,
на свіжому повітрі смакувало краще) у двір їсти. Я та й інші діти, не скажу, що такі голодні
були, але дуже хотіли також такого духмяного масла з хлібом. Тому вдавалися нерідко до
принизливих прохань: «…Саня, дай кес» – тобто кусень, краєчок хліба з маслом. Такого
масла я не куштував ніколи потому! Звичайно, найбільш бажаними дитячими ласощами
були: соломка солодка до чаю (її чомусь найчастіше привозили з Києва), пластівці
кукурудзяні, льодяники «монпансьє» в металевих круглих коробках, вода газована
(«газировка») чиста та з сиропом чи вода «Крем-содова». Чиста коштувала, здається, 10 коп.,
з сиропом – 30 коп. (до реформи грошей 1961 р.). Звичайно, найбільшою повагою у дітей
користувалося морозиво молочне «пломбір». Коли завозилося морозиво, у нас у дворі було
просто свято. Морозиво в кіоск надходило не порційно, а в спеціальному металевому бідоні,
що вставлявся в діжку, обкладену льодом. Зазвичай морозиво тоді фасувалося у спеціальні
картонні стаканчики, а їли морозиво за допомогою плоскої дерев’яної палички-лопатки. До
речі, картонні стаканчики вже тоді використовувались як одноразові, а дуже часто й
багаторазові для розливання напоїв на пікніках, у польових умовах, у парках. На розі біля
наших будинків, навпроти стадіону стояв кіоск «Вода-морозиво». Вода (ситро) готувалося
так: у кіоску стояв спеціальний апарат «сатуратор», що загазовував воду. Вуглекислий газ
надходив з спеціального балону. Продавець питав, яку воду будемо пити: чисту чи з
сиропом? Якщо чисту, то відразу наповнював стакан. А якщо з сиропом, то він націджувався сиропом із спеціальних скляних колб з поділками для дозування. Зазвичай, колб було 2, іноді
3, на різні види сиропів: лимонний, вишневий, апельсиновий чи мандариновий. Після
наливання в склянку сиропу туди додавалася газована чиста вода й отримували ситро. За
фінансових можливостей дітвора здатна була його поглинати безмірно. До речі, ситро було
ще й холодне, бо охолоджувалося льодом, звичайним льодом. Адже холодильників тоді в
торгівлі було обмаль. Лід заготовляли взимку на Дніпрі. Різали пилками на приблизно
однакові за розміром шматки (приблизно як зараз виготовляють стіноблоки – штучні чи з
ракушняку). На березі лід навантажували на великі підводи чи на автомобілі й транспортували
на харчобазу. До речі, одна з таких знаходилася біля вокзалу ст. Крюків, навпроти клубу
Котлова.
Пам’ятаю там величезні кагати овочів, бочки дерев’яні, викладені пірамідою
дерев’яні ящики – тару. Саме сюди завозили і складували лід. Готувалися до літа. Аби він не
так швидко танув, кагати з льодом ретельно накривали повстями та все це засипали чималим
шаром деревної тирси для теплоізоляції. До речі, іноді лід зберігали тоді, як і раніше, в
льодниках – спеціальних підземних сховищах. Не знаю, чи був такий в Крюкові –
Кременчуці. Оскільки охолодити продукти, як бачимо, тоді було справою нелегкою, то
багато з них з метою збереження продавалися не замороженими, як зараз, а солоними,
в’яленими чи копченими. Запам’яталося, як мама готувала смаженого солоного морського
окуня. Перед приготуванням його слід було добряче вимочити у воді. Звичайного м’яса в
країні чомусь завжди не вистачало. Тому простому населенню пропонувались якісь відходи:
голови, хвости, ніжки, ребра та деякі нутрощі. До речі, дуже запам’ятав гарний смак і запах
копчених свинячих ребер. Їх можна було їсти без особливого приготування. Але можна було
зробити наваристий борщ, суп гороховий, кашу, печеню з картоплі або з овочами. Це був
також делікатес, коли мамі вдавалося придбати в черзі, іноді разом з нами, 1–2 шматки
ребер-гармошок. Аби доповнити м’ясний стіл, багато родин вдавалося до розведення в
умовах міста домашньої худоби та птиці. Звичайно, корів ніхто у нас у дворі не тримав. В
основному розводили качок, гусей, курей, індичок, кролів та свиней. Пам’ятаю, мама якийсь
час тримала качок. Але їм, аби годувати в неволі, доводилося силоміць напихати їжу в
дзьоба. Один чи два сезони відгодовували поросят. Одного, здається, успішно відгодували до
товарного стану (близько 100 кг) і закололи. Було проблемою, що робити і як зберегти таку
кількість м’яса (без холодильника). Друге порося завели, почали відгодовувати, але вийшов
якийсь наказ Уряду про заборону вільного утримання в містах і обкладання податком
свійських тварин. Вимушені були батьки швидко перевести порося в с. Потоки до бабусі, де
його пізніше й закололи.
Утримання свиней мені запам’яталося, бо до моїх щоденних обов’язків входило
нарвати у дворі й на пустирях травички – лободи, ще й не в малих кількостях.
Найкращою розвагою нас, дітей, взимку була ковзанка. На відміну від нинішніх часів,
тоді щозими заливали на стадіоні все поле і бігові доріжки. Поле використовувалося для гри і
змагань з хокею з м’ячем.
Тоді культивувався саме такий хокей. Хокей з шайбою в
Радянському Союзі тільки розпочинався. Коли не було ігор чи тренувань, все поле
віддавалося ковзанярам. Грала музика, поле освітлювали потужні прожектори на вежах
(4 шт.). Я був свідком, коли їх встановлювали і підіймали в вертикальне положення за
допомогою трактора. Лід ковзанки регулярно щоночі заливався водою та чистився від снігу
машиною зі щіткою. Вхід на ковзанку, напевне, був платний і для дорослих, і для дітей, бо ми
вважали за чоловічу дитячу честь або «прорватися» якимось чином на стадіон, або перелізти
через огорожу. Благо вона була невисока і нескладна для десантування. Ковзани я зазвичай
вдягав вдома. Спочатку в мене були «снігурі», потім «фінські», потім «дутиші», які кріпили
до взуття на мотузках. Трохи згодом батьки мені придбали спеціальні черевики і до них
прикріпили ковзани «дутиші». В них я був майже «королем» ковзанки ( в 9–10 років).
Цікавою була в той час санітарія в місті. Оскільки не було централізованої каналізації,
то не могло бути й мови про комфортні душові й ванни в квартирах, а в комунальних тим
більш.
Особливо потерпав у нас батько. Він працював на вагонзаводі, то в гарячих цехах, то
на паровозі, то на паровому крані. Вдома мився в тазиках після зміни, адже щодня чи через
день в баню теж ходити незручно. Баня у нас в місті була, досить близько знаходилася, по
вул. К.Лібкнехта, приблизно навпроти входу в парк. Це була кам’яна одноповерхова будівля з
власною кочегаркою. Скоріш за все, вона належала залізниці. Баня була невеличка.
Одночасно в ній могло митися не більше 40–50 осіб обох статей. Баня мала два окремі
відділення – чоловіче й жіноче. Тому в ній завжди були черги. Працювала вона для населення
не щодня, бо обслуговувала ще й військовослужбовців, учнів школи ФЗУ та ін.
У віці 9–10 років я вже ходив в баню сам. Пригадується довге очікування черги в
напівтемному коридорі, терпкий пар, що виривався з мийного відділу в роздягальні, важкий
як для мене тазик з водою, гарячі кам’яні лави і голі дядьки з волоссям в певних частинах
тіла. Це також слід пережити, аби відчути комфорт сучасних помешкань. Ще деталь життя-
буття. В третьому класі я захворів на серцеве захворювання. Мене поклали до лікарні, але не
дитячої, а разом з дорослими (терапевтичне відділення). Пізніше з якихось причин взагалі
перевели в інший, старий корпус по вул. К.Лібкнехта в хірургічне відділення. Можете уявити
мій стан, мій жах, коли чув щоночі страшний стогін прооперованих людей. Я іноді боявся
вийти в коридор до туалету. Ще штрих до облаштування лікарень. Аби зробити рентген, мене
возили в поліклініку по вул. Республіканській. Отже на той час цей апарат був дефіцитом.
Кардіограма тоді також знімалася на звичайну перфоровану фотоплівку, яку треба було
проявити, закріпити, а за цей час пацієнт може й «дуба дати».
Ще трохи про школу. Першою вчителькою моєю (початкові 1–3 класи) була
Авраменко Варвара Олександрівна. До речі, вона мала доньку, що навчалася в паралельному,
але, чомусь, російському класі. Пізніше ми з нею навіть здружилися і часто ходили в кіно до
клубу Котлова, на денні сеанси. В школі нам давали, здається безкоштовно, склянку молока.
Молоко тоді надходило в школи в скляних півлітрових та літрових молочних пляшках.
Одягалися діти в школах в той час дуже скромно. Певний час була введена шкільна форма
для хлопчиків: штани, френч та кашкет з кокардою. Все сірого кольору. Пізніше форму
відмінили. Принаймні, я таку вже не носив. Взагалі, відразу після війни країна все ще була
воєнізована. Спеціальні форми – шинелі., кашкети та френчі мали: залізничники (темно-
синього кольору), учні та курсанти ФЗУ і профшкіл, шахтарі та інші верстви населення.
Життя було настільки ще бідне, що я ходив до школи взимку в звичайних кирзових чоботях
маленького розміру (були й такі). Згадав ще іграшки та забави того часу: з дерева та старих
шарикопідшипників самі або за допомогою дорослих виготовляли самокати. Це стало
модним з тих обставин, що приблизно в 1955–1957 роках в Крюкові на нашій вулиці
К.Лібкнехта поклали рівненький асфальт на тротуарах. Робили тоді асфальтову суміш на
місці. Привозився величезний, на 1–2 м сталевий котел, що встановлювався на такій же
круглій топці. В котел зверху завантажували бітум (смолу) і починали дровами її нагрівати.
Коли смола розтопилася, додавали лопатами дрібний гранітний відсів (гранпил). Вся суміш
ретельно перемішувалася спеціальними лопатами на довгій ручці. Після того, як суміш
асфальту була готова, її набирали відрами і носили на місце вкладання. Там на одному
коліні, на спеціальній подушці (з брезенту чи дерматину) стояв найбільш кваліфікований
робітник і спеціальною дерев’яною правилкою рівняв укладання асфальту. Як тепер я
розумію, робота була непродуктивна, шкідлива і, навіть, небезпечна для працівників. Тим не
менш, через півроку-рік по всій нашій вулиці були гарні тротуари. Ми любили їздити на
самокатах не лише по рівній місцевості. Іноді їздили аж до Крюківського мосту і спускались
по тротуарних бокових доріжках, звичайно, якщо нас пускав охоронець мосту. Тоді на в’їздах
на міст та в середньому підйомному прольоті була воєнізована варта з гвинтівкою або
автоматом ППШ. З гори гарно було кататись і на іншій моделі самокату – сидячи на дошці,
до якої прикріплено 4 шарикопідшипники, причому 2 передні підшипники закріплювалися
на поворотній осі. Взимку був інший самокат: дошка, знизу до неї кріпилися ковзани, або
навіть дві дошки, оббиті металом. Каталися на такому засобі по льоду, стоячи на колінах, а
відштовхувались коротенькими палицями на зразок лижних. Особливо цікаво було кататись на цих засобах під час відлиги, коли крига вкривалася тонким шаром води. Тоді катання
нагадувало плавання на пароплаві.
Дитячих колясок, таких як зараз, тоді ще майже не було. Тому дітей возили на
кустарних дерев’яних возиках. Щось на зразок такого: Колеса такого возика були з дерева. Для дітей їх
часто яскраво розфарбовували. Той час та епоха наклали свій відбиток і на іграшки. Ялинкові іграшки робили зі скла та з картону. Серед них пам’ятаю: огірок, кукурудзу, дирижабль. Були в моді маски Діда Мороза та звірят, виготовлені з пап’є-маше. Цікаві були й механічні іграшки: моделі машин, тракторів, комбайнів, елеватора, танкетки, що бігала по підлозі та стріляла справжнім полум’ям. Пам’ятаю, якось мені купили пневматичний пістолет, що стріляв корковою кулею на мотузку. Була модель ракети, що вистрілювала вгору на десяток метрів за рахунок стисненої насосом води. Пам’ятаю, як спочатку батько, а потім і сам робив собі гвинтокрила.
В селі Потоках в сільмазі предметом моїх мрій була модель залізниці з
рейками, паровозом та вагонами. Але…продавалася така модель не за гроші, та ще й чималі,
а в обмін на сільгосппродукти: молоко, яйця, м’ясо. Аби купити цю іграшку, треба було
здати в кооперацію дуже велику кількість продукції. Саме так батьки мої придбали
дефіцитну тоді швейну машинку «Подільську». Машинка була з ручним приводом, а вже
тато зробив до неї станок для ножного приводу. У дворі першими моїми друзями були:
Катасонов Боря, Сергій Непша, Сергій та Володя Кохно, брати Стрєлкови та інші. Особливо
близько я здружився з Борею Катасоновим. Ми разом робили уроки, а потім гралися. Його
батько був на той час, здається, начальником цеху чи відділу на вагонзаводі. Звичайно, вони
були більш забезпечені. У Борі було багато великих іграшок. Наприклад, великий металевий
самоскид, у кузові якого ми могли кататися. Я трохи заздрив другові, коли він тихенько, без
батькового дозволу, знімав з шафи унікальну модель танка Т–34. Ця модель була тоді
поширеною нагородою, котрою нагороджувалися танкобудівники з міста Нижній Тагіл (на
Уралі), звідки батьки Бориса приїхали в Крюків. Таку модель танка я пізніше бачив у
краєзнавчих музеях, на одній з фотографій її тримав в руках основоположник
електродугового автоматичного зварювання, в т.ч. й танків, – Є.О. Патон. Приблизно в 1959
– 1960 рр. батьки Бориса Катасонова отримали нову комфортабельну (як на той час)
квартиру в новому будинку, що був збудований поряд (вул. І. Приходька, 111) на розі біля
нашого двору, здається, чотириповерховий. На першому поверсі був облаштований сучасний
розкішний гастроном. Там вперше в місті були встановлені автомати газводи та для
соняшникової олії. Там я вперше побачив ковбасу з фаршем в шашечку.
Взагалі цікаво зараз, на тлі часу, бачити розвиток науки, техніки й суспільства. В
першу чергу слід відзначити, що Крюків тоді асоціювався з вагонзаводом. Завод у місті – це
було все: і житло, і профтехосвіта, і машинобудівний технікум, і весь соцкультпобут, про
котрий йшла мова вище. Завод вирішував, яку ілюмінацію робити в місті, яку ялинку
встановити біля клубу Котлова. Саме живучи в Крюкові, перші роки свого життя, я пізнав і
вперше побачив багато новинок техніки того часу. Серед них: перший телевізор «Рубін»,
перший магнітофон «Дніпро», настільну радіолу з дистанційним пультом управління
(розміром із сучасний ноутбук), що з’єднувався з нею спеціальним кабелем, холодильник
«ЗИЛ», металевий човен «Казанка» та підвісний мотор «Москва–10». До того були слабенькі
мотори до човнів «ЗИФ–5». Вперше у дворі я побачив, що таке глісер з повітряним гвинтом.
Завод по війні, поряд з вагонами, виготовляв військову спецтехніку. Це були
гусеничні бронетранспортери (плаваючі амфібії). Чомусь ночами ці машини їздили по нашій
вулиці. Чи то на випробування, чи переганяли в інші місця. Прокинувшись, я міг довго їх
розглядати. Звичайно, й дорослі теж. Отже, для місцевих мешканців зразки цієї техніки були
«секретом полішинеля». Добре пам’ятаю інший індустріальний фон Крюкова: постійні вибухи на місцевому гранітному кар’єрі, та в перші повоєнні роки – заводські гудки.
Причому на кожну зміну їх було, здається, два: один за півгодини, інший – трохи згодом.
Гудок мав не тільки дисциплінуюче, а й прикладне значення – багато людей не мали тоді ні
годинника, ні радіо в хаті. Пам’ятаю я й перший радіоприймач в нашій родині – «АРЗ» в
металевому корпусі. А ще в сусідів був аналогічний – «Москвич». Приймачі мали 2 діапазони
– «Довгі хвилі» та «Середні хвилі», коротких та «УКВ» тоді для масового вжитку ще не
було, аби рядові мешканці не слухали «ворожий» голос. До речі, саме в ті часи набуло
розповсюдження серед радіоаматорів радіохуліганство. Себто, самовільне виготовлення
приставки-радіопередавача, здається, на середніх хвилях, та несанкціонований вихід в ефір.
Кожен з таких аматорів, забиваючи трансляцію центрального радіо, міг вийти в ефір під
власним позивним. Це міг бути який-небудь «Товстун», або «Троянда», або «Кощій» і т.д.
Вихід в ефір був, по суті справи, обміном привітаннями на кшталт: «На хвилі «Кощій»,
передаю привіт всім, хто мене знає, особливо «Лисому» та «Товстуну». Передаю привіт також
Люсі, Каті і Свєті та їх улюблену пісню «Мишка, Мишка».
Крім радіохуліганів у країні були й організовані, офіційні, так би мовити,
радіоаматори (в дозованій кількості), що мали потужні радіостанції в КВ та УКВ діапазонах.
Місце розміщення таких аматорів було видно по величезних антенах на дахах. Але таких
«законних » аматорів було, може, з десяток на все місто, а радіохуліганів – сотні. На рубежі
50 – 60 рр. (1955 – 1960) у місті почали з’являтися перші телевізори, теж з високими
антенами (ретранслятора в місті тоді ще не було). Перший ретранслятор з високою щоглою
з’явився в м. Кремгесі. В перші роки, до речі, він транслював чомусь не Київ, а
Дніпропетровськ і, звичайно, Москву. В цей же час з’явилися перші транзисторні (переносні)
радіоприймачі, замість лампових, що працювали від електромережі або досить важких сухих
елементів. Одними з перших радіоприймачів на транзисторах були: «Атмосфера»,
«Альпініст», «Селга», «Гауя» та інші. Приблизно в 1966 – 1967 рр. з’явились і перші
портативні, переносні магнітофони – «Весна», «Мрія» та інші. Особливо мені запам’ятався
травневий вечір 1967 р. (рік мого випуску зі школи), коли ми, зібравшись класом у
Придніпровському парку Кременчука, слухали пісні та танцювали під магнітофон «Весна»,
що стояв посередині кола на асфальті (це була власність одного з наших однокласників). А з
нього линула пісня «Про білих ведмедів» з кінофільму «Кавказька полонянка» – «Где-то на
белом свете, там, где всегда мороз…». А вже через 2 роки, в 1969, у мене був власний
магнітофон «Мрія» (переносний).
Аби підкреслити прогрес, наведу ще приклади.
У Крюкові у нас на подвір’ї було свято, коли приїздив на кінному возі старий
лахмітник. Він голосно вигукував: «…Принимаем утиль, тряпки грязные, рваные». На заміну
давав або гроші, або дитячі надувні гумові кульки, або пищики. Приймали тоді ще й кісточки
абрикосові, напевно, як сировину для виготовлення парфумів. Ми збирали ці кісточки на
місцевому базарі і здавали. В цей же час в Кременчуці, на березі р. Крива Руда, біля
нинішнього заводу Дормаш, була ґудзикова фабрика. Ми, діти, любили сюди приходити і
збирати ґудзики (відбраковані, звичайно). Виготовляли ці ґудзики зі стулок перламутрових
річкових молюсків. Поліетилену й пластмас у широкому вжитку тоді ще й близько не було. Не
було й поліетиленових пакетів. Муку чи цукор купували в торбинки з тканини. А
поліетиленові пляшки з’явилися в нашому місті ще пізніше. Пам’ятаю їх більш-менш масово
на міському пляжі в 1986 році. В місто їх стали завозити перші «човники» з Польщі та
Туреччини.
Запам’ятались мені й деякі соціальні явища на нашій вул. К. Лібкнехта в ті далекі часи
мого дитинства. Добре пам’ятаю, як в літні дні щорічно вулицею в бік мосту і в зворотному
напрямку їхали нескінченні циганські табори на кінних кибитках. Іноді вони день-два стояли
вздовж всієї вулиці. Можливо, чекали якогось дозволу на переїзд через міст. Нашим місцевим
мамам тоді був клопіт – стерегти особливо своїх чад, аби цигани не забрали з собою!
Добре пам’ятаю величезний циганський табір вздовж Полтавського шляху, справа по
ходу в Полтаву, під високими осокорами та тополями (відразу за Великою Кохнівкою, якраз
навпроти сучасного хлібзаводу).
Станом на 1955 – 1960 рр. не пам’ятаю жодної повоєнної розвалки будинків у
Крюкові. Їх, напевно, найбільше було біля мосту. Саме там вагонзавод будував новий
житловий масив з будинків так званого «Сталінського типу» («сталінки») – жовтого кольору,
3–4 – поверхові. Пам’ятаю, що в одному з них, ближче до мосту, знаходився магазин наочних
приладів «Учтехприлад» та велика книгарня, де ми купували підручники. А зараз, кажуть, в
Україні системи «Учтехприлад» не існує.
Як же тоді облаштовують свої навчальні кабінети сучасні вчителі фізики, хімії,
математики, біології, історії, географії, астрономії? А ми тоді саме на моделях і макетах з
«Учтехприладу» вивчали будову атома чи молекули, маточки і тичинки квіток рослин та
багато іншого. Звичайно, зараз є телебачення та Інтернет замість діафільмів і епідіаскопів, та
чи всі учні мають вільний і необмежений доступ до Інтернету? Звичайно, ні. От і вивчають
діти науки за підручником без наочних приладів.
Так сталося, що іншою вулицею, пов’язаною з моїм дитинством, була вул.
Пролетарська, що вже з боку Кременчука є підходом до мосту. Саме на цій вулиці я став
жити з батьками та сестрою в новому будинку з кінця 1960 р. Звісно, мене перевели в іншу
школу – № 14, що в Кременчуці по вул. Гагаріна. В 1961 р. в країні відбулися принаймні дві,
що мені запам’яталися, дуже важливі події: грошова реформа та політ у космос Гагаріна.
Пам’ятаю, як ми відразу з Нового року ганялися в магазинах за новими блискучими
монетами (певний час ходили й старі). Кременчук на той час, на відміну від Крюкова,
принаймні в центрі, мав ще велику кількість зруйнованих війною і не розібраних або не
відбудованих споруд, так звані розвалки. Таких було багато і біля сучасного базару, і біля
залізничного вокзалу. Пригадується великий розбитий будинок вздовж вул. Першотравневої
біля вокзалу, там, де зараз ресторан із хвацькою назвою «Разгуляй». Одна з найостанніших
розвалок – колишня будівля народної аудиторії по вул. 29 вересня, навпроти костелу.
Пам’ятаю, як останнім часом там був пункт прийому склопосуду. Потім рештки споруди
знесли і збудували швейну фабрику. Що можна сказати, всі старі будинки дійсно були дуже
пошкоджені війнами. Але наше місто не пішло шляхом Києва, Харкова чи Вінниці та Одеси –
шляхом відбудови старих споруд. Майже всі залишки старовини Кременчука в центрі міста
знесені і на їх місці збудовані безликі коробки, у яких можна знімати фільм «Іронія долі».
Пам’ятаю також невеличку Свято-Троїцьку церкву, навпроти парку залізничників (тепер
сквер «Космос»). Там батьки охрестили мою сестричку Таню. В 60-ті роки її знесли, а вже в
період перебудови збудували нову.
Звичайно, як на дитину в ті часи (1955 – 1960 рр.) на мене найбільше враження
справляли вистави цирку. Вперше цирк-шапіто я побачив, коли він розміщувався в
Залізничному парку на вільній галявині, що межувала з вул. Парковою. Тоді там виступав
Китайський цирк. Приїздили ми з мамою на виставу тоді ще з Крюкова. Запам’яталися
номери, де жонглери крутили на бамбукових палицях тарілочки, та номери з вогнем і
звірами. На жаль, я цю, можливо, першу в своєму житті виставу не додивився до кінця
хвилин 10–15. Нам треба було поспішати на робочий потяг у Череднички, аби їхати в с.
Потоки на вихідні. Як мені було гірко! Пізніше цирк бував у нашому місті мало не щорічно.
Але шапіто влаштовували на інших майданчиках. Серед них пам’ятаю: пл. Перемоги, на
тому місці, де зараз ринок Придніпровський, а також по вул. К. Маркса, навпроти школи №10 Один раз, здається, в місті був цирк шапіто з Угорщини. А ще часто приїздив звіринець
(влаштовувався на пустирі біля базару) та атракціон «По вертикальній стіні» або «Коло
сміливості». Цей атракціон, зазвичай, монтували на території базару. Виступи цих закладів
супроводжувалися гучною рекламою та музикою. Особливо запам’ятався голос М. Сліченка
«..Очи черные» та «Ай да зазнобило..».
З нашою вул. Пролетарською пов’язані й інші спогади. Визначною подією був приїзд у
місто М.С. Хрущова в 1962 р. Офіційна мета приїзду – урочисте відкриття Кременчуцької ГЕС. Поїзд прибув на залізничний вокзал. Звідти кортеж автомобілів на чолі з відкритим
варіантом машини «Чайка» проїхав через центр міста і далі по нашій вулиці на Крюківський
міст. Ми мали змогу все це дійство споглядати з балкону будинку. Жаль, що не було
фотоапарата.
Приблизно в ці ж роки відбулася прикра подія. Помилково чи навмисне, по місцевому
радіо (справа була, здається, в кінці навчального року) передали сигнал тривоги, що буцімто
прорвало дамбу Кременчуцької ГЕС і вода от-от буде в місті і затопить його заплавну
частину (центр). Нагірній частині міста загрози не було (вона височіла над центром на
+38 м). Саме на гори і рвонув народ. Пішки, бігом, на велосипедах і мототехніці, автобусах і
самоскидах. На щастя, наш тато працював поряд з будинком на вул. Першотравневій.
Будував залізобетонні колони будинку, де нині магазин «1000 і одна дрібниця». Він також
прибіг додому, але вирішили нікуди не тікати. По-перше, все одно не встигнемо, по-друге,
батько будував греблю і споруди цієї ГЕС і знав, що вода не зможе відразу підняти в повітря
всю греблю, а, отже, затоплення міста буде поступовим. Так і порішили. Отже, ми в розпачі
стояли на балконі своєї квартири і дивилися, що робиться на вулиці. Пройшов вже, напевно,
значний час, можливо, година, а люди все ще бігли, хто з малим дитям, а хто з козою.
Нарешті по місцевому радіо повідомили, що це було чи навчання ЦО, чи помилка оператора
зв’язку. Ми вже тоді з балкона гукали людям – зупиніться, не біжіть, відбій тривоги
оголосили. Але люди не вірили. Дехто кричав: «..Ага, вам гарно, ви в квартирі, на балконі, на
висоті, а я на вулиці».
Пізніше на цю тему було багато бувальщин і байок. Скажімо, рибалки на березі Дніпра
і в човнах не чули про тривогу і так і просиділи за рибалкою. На базарі, кажуть, продавці
покидали всі продукти, і хто був спритніший, той нажився. Розповідали, буцімто люди
зривалися з хірургічних столів і бігли. Але, знову ж таки, казали, що контора Держбанку
охоронялася пильно.
Кажуть, що історія нас нічому не вчить. Це доведений факт! Тому приблизно у 80-х
років XX ст. я був свідком аналогічної події, вже живучи у Києві. І знову, за заявою влади,
помилкове повідомлення оператора радіо, і знову народ зірвався, хто куди: за дітьми, за
старими батьками. Звичайно, значна частина м. Києва знаходиться на високих пагорбах
(+100 м над рівнем Дніпра). Тому там було безпечно. А що робити мешканцям Лівобережжя
і Дарниці?
TRX / USDT (TRC20)
