Покликання – Лікар (до 130-річчя В.К.Константиновича)

17 січня 2018 р. виповнюється 130 років з дня народження Володимира Костянтиновича Константиновича. Кременчужанам старшого покоління добре відоме це ім’я. З 1916 року і до кінця своїх днів він працював лікарем у військовому госпіталі, потім в першій лікарні у Кременчуці, викладачем в медучилищі. А в роки окупації, очолюючи першу міську лікарню, він допомагав рятувати військовополонених. Зі своєю дружиною, Наталією Петрівною, добився дозволу в окупаційної влади на відкриття пункту Червоного Хреста для допомоги військовополоненим. Сьогодні ми знайомимо читачів з кількома сторінками життя цього видатного лікаря і незвичайної людини.

Народився Володимир Костянтинович Константинович в містечку Ярцево Духовщинського повіту Смоленської губернії. Його батько, поляк Сигізмунд Константинович, був висланий з Польщі, як учасник повстання за незалежність Польщі в 1870 році. Дружина в заслання їхати з чоловіком не захотіла. Тому він, виїжджаючи з Польщі, порвав всі зв’язки і з дружиною, і з батьками-шляхтичами та всією ріднею. Десь в 1880 році Сигізмунд одружився з Єфросинією Лаврентіївною, для чого йому довелося прийняти православну віру. При цьому йому дали ім’я Костянтина. Працював він керуючим маєтком і винокурного заводу купців Мігульських в Ярцево Смоленської губернії. Через рік у них народилася донька Ольга, а в 1888 – син Володимир. 

Володя з дитинства захоплювався рибалкою і дуже любив птахів. Батько навіть виділив йому окрему кімнату, в центрі якої стояло сухе дерево, а з боків висіли клітки, з яких пташки, звикнувши, з часом вилітали, вільно літали по кімнаті і сідали на це дерево. Всю зиму з раннього ранку до заходу сонця кімната була сповнена співом і щебетом чижиків, щиглів, малинівок. Володя з любов’ю доглядав за ними, а весною випускав на волю. Проте багато з них ще довго залітали до цієї кімнати, де звикли взимку їсти, де їх любили. 

Взагалі, в сім’ї дуже любили тварин. Батько тримав собак, у мами були кошенята, а Володя часто приносив додому то знайдене в лісі зайченятко, то лисеня, то галченя, що випало з гнізда, і вони довго жили у нього. Так продовжувалося, поки він не закінчив у 1899 році початкове залізничне училище і поступив у Смоленську 8-класну чоловічу класичну гімназію.

Навчання в гімназії було платним – 100 рублів на рік. Гімназисти мали придбавати підручники, письмові приладдя, ранець і гімназичну форму. Щоб мати уявлення, які знання отримували тоді гімназисти, варто відзначити мінімум знань для вступу до першого класу гімназії: «Закон Божий – знання основних молитов; вільне читання і письмо з російської мови; вміння читати і писати французькою та німецькою мовами; знання нумерації і чотирьох арифметичних дій». 

Крім вступних екзаменів, учні гімназії складали щорічні іспити. Навчатися в гімназії було нелегко. Про це свідчить перелік предметів, що вивчали юні гімназисти: алгебра, геометрія, тригонометрія, стародавня історія і міфологія, географія, філософія, латинська, німецька, французька мови, фізика, малювання, загальна статистика, естетика і риторика, основи сільського господарства і лісництва, право природне, право народне, технологія і наука про торгівлю, політична економія. Крім обов’язкових предметів рекомендувалися додаткові, корисні для юнацтва. До них відносилися гімнастика, музика, танці, фехтування …

Випускникам видавалися атестати, що давали право на вступ до університету без додаткових екзаменів (!) або на цивільну службу чиновником 14-го розряду (колезький регістратор).

Володі було лише 11 років, коли він залишився сам у Смоленську. Він дуже сумував за домівкою і з нетерпінням чекав свят і канікул, коли його забирали додому. У п’ятому класі він, як і багато його товаришів, почав цікавитися політикою, брати участь у сходках, читав нелегальну літературу. В 1905 року вступив до соціал-демократичної робітничої партії. В березні 1906 році був заарештований жандармським управлінням за підозрою в замаху на життя смоленського губернатора і ув’язнений в каторжну тюрму. Оскільки доказів проти Володі не було, в травні його звільнили. В цьому ж році помирає його батько. Сестра Оля винаймає дешеву квартиру і перевозить до себе матір. З ними почав жити й Володя. Проте на невеличку пенсію матері та платню сестри прожити було неможливо. Тому Володя починає заробляти уроками – готував декількох малолітніх нащадків багатих сімей до вступу в гімназію і займався з гімназистами латинню.

Тоді ж він знайомиться з Наталією Будріною, а згодом стає репетитором з латині її брата, Дмитра. До Нового, 1908 року, Володя вже був своїм в сім’ї Будріних. Як тільки Володі виповнився 21 рік, 21 січня 1909 року вони з Наталією обвінчалися. Володя поступає на медичний факультет Московського університету. Весною 1909 року Наталія складає екзамени на атестат зрілості і в кінці літа разом з Володею їде до Москви, де вступає на медичний факультет московських Вищих жіночих Бестужевських курсів. Вони винайняли кімнату на Сретенці і зажили дуже щасливо. Правда, матеріально їм було важкувато. Тому Володимир й тут прагнув підробляти уроками, а потім став на час літніх канікул виїжджати на епідемії холери та чуми в Поволжя чи Україну.

В Москві в молодої сім’ї Константиновичів з’явилося багато друзів серед студентів, які також захоплювалися музикою, театром. Володя був членом Смоленсько-В’яземського земляцтва, а потім і очолив його. Казначеєм у нього був відомий пізніше режисер Євген Вахтангов, з яким вони були друзями. Разом вони організовували благодійні концерти на користь бідних студентів земляцтва і запрошували на них відомих артистів. Охоче відгукувалися на прохання студентів і співали на цих концертах Нежданова, Собінов.

Крім лекцій на медичному факультеті, Володя з Наталею часто ходили на лекції відомого історика Ключевського. Улюбленим студентським святом тих років був Тетянин день, коли студентам дозволялось веселитися, як їм хотілося, і навіть критикувати професорів та існуючий лад. Студентів, які занадто розбушувалися, городові розвозили по домівках. На честь цього свята Володимир назвав доньку Тетяною.

В 1912 році Володя вийшов з членів соціал-демократичної робітничої партії. Багато часу він приділяє земляцтву. Додається і сімейних клопотів – у молодят народився син Борис. Володимир, як і раніше, влітку їздить на боротьбу з епідеміями. Після тривалої хвороби йому доводиться посилено навчатися, щоб надолужити пропущене. Багато часу займає робота в клініках, анатомічці. Йому хочеться спеціалізуватися по кардіології, але подобається й хірургія. 

Наступає весна 1914 року. Наближається до закінчення навчання в університеті. Наближається також перша світова війна. В травні 1914 року Володимира посилають вже в якості лікаря на епідемію черевного тифу і скарлатини. Повертається він тільки до початку випускних екзаменів, після яких повинен їхати за місцем призначення дільничним земським лікарем в Смоленську губернію. Щоб встигнути до від’їзду побачитися з сином в Петербурзі, Володимир за один день здає тринадцять екзаменів у різних клініках Москви!

Працювати в земській лікарні Володимиру довелося недовго. Почалася Перша світова війна і його призивають в армію. Він отримав призначення лікарем 292 Малоархангельського полку 75 дивізії. В 1915 році за бої у Східній Пруссії був нагороджений орденом святого Станіслава з мечем і бантами. В кінці 1915 року його призначили ординатором в 294 польовий госпіталь у Галичині. В червні 1916 року госпіталь перевели до Кременчука. З цього часу його життя було пов’язане з нашим містом. З 1919 по 1922 рік він був завідуючим хірургічним відділенням і виконуючим обов’язки головного лікаря, потім – заступником головного лікаря по медичній частині військового госпіталю. В 1926 році після демобілізації був призначений завідуючим ЛОР-відділенням першої міської лікарні. 

З початком Великої Вітчизняної війни Володимир Костянтинович очолив першу міську лікарню. Хворі і поранені прибували, тож необхідно було добувати продукти, медикаменти. Під час окупації міста лікарня продовжувала працювати. Тільки перетворилася вона на підпільний госпіталь для військовополонених. Про це розповідається у коротенькому відеосюжеті.

Працівники музею неодноразово порушували питання про встановлення меморіальної дошки лікарю В.Константиновичу. Пропонували і під час масового перейменування міських топонімів присвоїти одній з «декомунізованих» вулиць ім’я цієї чудової людини, але… 

Мабуть, ще не прийшов час. Почекаємо. Аби лиш не забули!

Автор: Ст. науковий співробітник музею Н.М.Юшко