Дата: Липень 1942 рік
Місце: Кременчук
Фотографія зберігається у відділі рукописів Інституту літератури НАН України
Джерело: Критика
Довідка з Вікіпедії:
Самчук Улас Олексійович (народився 20 лютого 1905 с. Дермань, Волинь, зараз Здолбунівський район, Рівненська область, Україна – помер 9 липня 1987, Торонто, Канада) – український прозаїк, журналіст і публіцист, колабораціоніст з нацистською Німеччиною. Творчість Самчука було широко відомо в українській діаспорі, однак лише на початку XXI століття стало повертатися на Украіну.В 1941 році в складі однієї з Похідних груп ОУН (прихильників Андрія Мельника) Самчук прибув до Рівного, яке стало адміністративним центром створеного німцями Рейхскомісаріату Україна. Був головним редактором газети «Волинь» до березня 1942 р Публікації Самчука відрізнялися політичною орієнтацією на нацистську Німеччину, як єдиного союзника України. А сам автор в своїх публікаціях вказував на те, що «головним ворогом українського народу є московсько-жидівський більшовизм». [2] Після публікації зайво емоційною статті – Так Було – так буде // Волинь. – 1942. – ч.23. – 22 березень 1942 року, розцінений СД як антинімецька, він був заарештований, але незабаром по численним клопотанням був звільнений. Після звільнення працював репортером в агентстві «Deutsches Nachrichtendienst» (Німецька служба новин).
Самчук мав досить широке коло знайомств в окупаційній адміністрації, зробив ряд поїздок по всій території окупованої України, враження від яких він описав в своїх публікаціях. Багато з його вражень часів окупації описані в романах «Чого не вилікує вогонь» і «ОСТ».Петров Віктор Платонович (1894-1969) – український письменник, філософ, соціальний антрополог, літературний критик, археолог, філолог, етнограф, історик і культуролог. Разом з Валер’яном Підмогильним – один з основоположників жанру українського інтелектуального роману, а також романізованной біографіі.В 1941 перебував в окупованому гітлерівцями Харкові. У 1942-1943 рр. випускав літературний журнал «Український посів» ( «Український Засів»). Випуск журналу здійснювався за підтримки інформаційної служби «Штафель». Гітлерівська пропаганда заохочувала наукові дослідження, що обгрунтовують «історичну роль» німецького народу і право перебування на території України. З цією метою Віктора Петрова залучили до відкриття в Києві Музею давньої історії.
З 1942 р побував у багатьох окупованих містах – Севастополі, Києві, Кременчуці та ін. В Києві співпрацював з Олегом Ольжичем, який високо цінував літературний і науковий талант Петрова, знайомого ще з його батьком А. Олесем. У 1943 р очолював кафедру етнографії Українського наукового інституту у Львові. У 1944-1945 рр. був співробітником Українського наукового інституту в Берліні, став одним із засновників Мистецького українського руху (МУР). Улас Самчук писав, що Петров в Берліні ходив в мундирі німецького офіцера. Пізніше з’ясувалося, що з 1930-х рр. він був пов’язаний з НКВС і виконував у ворожому тилу розвідувальне завдання, за що в 1965 році був нагороджений орденом Вітчизняної війни I ступеня.