Історія громад старообрядців у Кременчуці

Автор: Коваленко Олена Володимирівна

Давньоправославне християнство, найбільш відоме як старообрядництво, зародилося у Росії у середині XVII в. Причиною його появи став розкол, що виник у Російській православній церкві внаслідок реформи патріарха Никона. Противники цієї реформи, внаслідок переслідування, змушені були переселятися до віддалених районів держави або за її межі, зокрема й України. Спочатку вони селилися у північно-східному регіоні, а у XVIII ст. стали просуватися на Правобережжі та Південь [13].

Проте, на жаль, сьогодні ми не маємо більш-менш комплексного дослідження, присвяченого проблемам цієї концесії на території нашого краю. Його наявність, можливо, допомогла вирішувати сучасні проблеми міжконфесійних відносин у регіоні.

Щоправда, окремі аспекти цієї теми досліджувалися істориками минулого. До нас дійшли дві такі роботи. Найбільш ґрунтовною з них є робота відомого полтавського краєзнавця кінця XIX – поч. XX століття І.Ф.Павловським [1]. Вона складається із трьох розділів, у яких автор розкриває обставини поселення старовірів у м.Кременчуці, вказує їх кількість, розповідає про влаштування молитовних будинків тощо. У центрі уваги автора – заходи державної влади у період правління Миколи I щодо звернення кременчуцьких старовірів на одновірність. Головна цінність цього дослідження полягає в тому, що джерелами для його написання було безповоротно втрачено для нас архівні документи Полтавського губернського правління.

Друга робота – «розкольницький патріарх у Полтаві» [11], написана православним єпископом Феодосієм. Присвячено вона життю та діяльності одного з відомих лідерів старообрядництва Семена Ковиліна, який останні роки свого життя (1854-1859 рр.) був в’язнем Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря.

Відсутність архівних документів з цієї проблеми, втрачених у роки Другої світової війни, на жаль, значно ускладнює його дослідження.

Поява старообрядців на Полтавщині значною мірою пов’язана з будівництвом у 1731-1733 pp. так званої “української лінії”, призначеної для захисту південних кордонів Російської імперії від турецько-татарської небезпеки. За свідченням Є.Барсова, в архіві відомого українського історика М.Маркевича збереглося уявлення голови «Правління гетьманського уряду» князя О.Шаховського, датоване 20 червня 1735 року. У ньому царський чиновник повідомляв про відведення у цього зміцнення земель для розселення старовірів. Саме в той час, за свідченням Л. Падалка, і виникли у Константиноградському повіті такі населені пункти, як Берестовенька, Залінійне, Піщанка, Російська Орчик та Старовірівка. Значну частину їхніх жителів становили звані «розкольники» [14].

Другим, значно більшим є центром розселення старообрядців на території губернії в останній чверті XVIII ст. стало місто Кременчук. За твердженням І.Павловського, їхня поява була тісно пов’язана з російсько-турецькою війною 1787-1791 років. Саме тоді після взяття Очакова в місті оселився дрібний торговець Бірюков, який відкрив молитовний будинок. До нього приєдналися й інші старовіри, залучені царським урядом на будівництво Херсонської фортеці та Миколаївської пристані [1]. Зокрема, в рапорті, надісланому з вищевказаної канцелярії, з волосної контори малоросійських розкольницьких слобід наприкінці 1771 року, читаємо: «у тому ж 1770 лютого 4 і 14 серпня присланими з тієї ж канцелярії Новоросійської губернії указами велено колишніх Добрянський які зараховані до тамтешнього кременчуцького купецтва – Степана Бондарєва з братом його, молодшим Акимом, Олексія Іванова сина Романова з братами його рідним Іваном та двоюрідним Григорієм Романовим із вищеназваної слободи Добрянки товариства виключити»[5]. У той же час бажання переселитися в Кременчуці виявили й інші мешканці Стародубських слобід: Злинка – Кузьма Жуков та Юрій Федоров, Добрянки – Федот Бондарєв, Данило Воронцов та Тимофій Цаплін. У зв’язку з цим можна стверджувати, що переселення старовірів почалося на 20 років раніше названої Павловським дати. [13] Це припущення підтвердив і О.Миколайчик, який у своїй праці «Місто Кременчук» вказував, що у 1773 там проживало 364 чол. купців та ремісників старообрядців [15].

Можна назвати кілька причин, які спонукали давньоправославних християн до заселення Кременчука. Значну роль у цьому відіграли економічні інтереси. За свідченням І.Фундуклія, купці-старовіри зі стародубських та ветковських слобід у 60-х рр. 18 ст. грали провідну роль торгівлі кримської сіллю.

Одним із головних перевалочних пунктів цього товару був тоді Кременчук. Сіль возили Дніпром човнами, половина з яких належала старовірам чотирьох Стародубських слобід. Саме вони й здійснювали головну судноплавну торгівлю на той час. Серед цих купців зустрічаємо і жителя слободи Добрянки Федота Бондарєва. У 1765 році він отримав дозвіл на торгівлю кримською сіллю та різними товарами за польським кордоном. З просуванням кордонів Російської імперії на Південь зросло значення Кременчука як торгового центру. Це стимулювало цілком природне бажання старовірів розширити свою справу і спонукало їх до переселення [13].

Іншою, не менш важливою обставиною, що сприяла цьому процесу, була політика Катерини II. Імператриця виявила досить прагматичне ставлення до старовірів, яких активно почали залучати до колонізації Новоросії. Свідченням цього є листи князя Г. Потьомкіна та інших царських чиновників до старообрядців із пропозицією переселення на новоприєднані землі. Цілком можливо, що наслідком таких закликів і стало переселення до Новоросії жителів Стародубських слобід, що спостерігається з 60-х років. 18 ст. Зокрема, в 1767 року в Новоросійську губернію зі слободи Климовой відпустили 25 чол., та якщо з слободи Клинцов – 22. Частина цих переселенців, очевидно, осідала у Кременчуці. О.Миколайчик із цього приводу писав: «… часто приписуються до міста «польські вихідці російського роду», переважно старовіри, які за часів Петра I емігрували до Польської України та Білорусії». Отже, основну масу старовірів, які переселялися до Кременчука, складали вихідці зі Стародуб’я та Гілки [11].

За рахунок нових переселенців кількість послідовників давньоправославного християнства у місті неухильно зростала. Дані, зібрані полтавськими губернськими чиновниками 1837 року свідчать, що у Кременчуці та розташованому поруч із ним селищі Крюкове проживало 2850 осіб. розкольників [1].

За своїми релігійними переконаннями старовіри діляться на дві основні течії – попівці, які визнають необхідність священства для спілкування з Богом, та безпопівці, які вважають, що кожен християнин є священиком. У свою чергу, ці течії теж складаються з цілого ряду різних напрямків («згоди») [9].

Переважна більшість розкольників Кременчуччини належала одному з таких напрямів – «каплинового», що входило до Безпопівської течії. Воно остаточно сформувалося в роки правління імператора Миколи I, коли в результаті репресій уряду почало так зване «зниження священства» – значна частина попівських громад залишалася без духівництва. Характерною рисою їхнього культу було те, що богослужіння відбувалося у каплицях (каплиці), позбавлених вівтарів. Однак, на відміну від інших безпопівців, вони не перехрещували представників інших течій, які переходили до них, а обряд хрещення здійснювали в дерев’яній купелі, а не у відкритій воді.

З інших безпопівських напрямків зустрічалися ще представники поморщини. Цей напрямок сформувався напр. XVII ст. на півночі. Росії – Помор’я. Першу громаду заснував дяк Данило Вікулін у 1695 році. На ранній стадії свого існування поморці заперечували царську владу, не визнавали шлюби та пропагували самоспалення як одну з форм порятунку, але в I пол. 18 ст. вони дещо відійшли від есхатологічних поглядів. Послідовників поморської течії у Кременчуці проживало лише близько 100 осіб [1].

Така відповідала потребам старовірів забезпеченість їхніх громад культовими спорудами, сказати важко. Перша ж каплиця, відкрита у Кременчуці Бірюковим, була, за свідченням І.Павловського, знищена за наказом влади у 1787 році. Приводом цього стало відвідування міста імператрицею Катериною II.

Але через деякий час Бірюков на своїй землі зміг збудувати вже цілий розкольницький комплекс: підняв нову каплицю, згодом дзвіницю, вівтар. Навколо почали селитися старообрядці, з’явився цілий скит. На початку 19 ст. всю площу, що відводилася Бірюковим для проведення богослужіння, була обнесена парканом, а в 1802 зведена ще одна розкольницька каплиця в Крюкові. У 1817 р. у ній було збудовано вівтар, престол та жертовник. Надалі джерела фіксують існування трьох церков: Покровської та Різдво-Богородицької у Кременчуці та Хрестовоздвиженської у Крюкові. Покровська церква була збудована у 1845 році. Церква була дерев’яною, тільки 1889 року до неї прибудували ще й теплий кам’яний Різдво-Богородицький храм. Дерев’яною була і Різдво-Богородицька церква, збудована у 1794 році. Невеликий кам’яний храм, який носив ім’я Георгія Побідоносця до неї прибудували в 1867 р. Крюковську Хрестовоздвиженську церкву збудували в 1825 р. коштом місцевих купців Кулешових [7].

Кременчуцькі старообрядці грали не останню роль життя своєї концесії. Їх імена часто зустрічаються серед жертвувачів монастирів Правобережжя. Зокрема, кременчуцький купець Рибалов пожертвував черкаському жіночому монастирю 5000 руб. А купчиха Анастасія Володіна була однією із засновниць цього монастиря. В 1808 вона придбала у графа Гулака за 500 руб. землю, де влаштувала монастир. Сама ж Володіна, у чернецтві Анастасія, і стала першою його ігуменею [10].

У соціальному відношенні старовіри Полтавщини ділилися на купців, міщан, державних та поміщицьких селян. У 1841 року найменшу групу їх становили поміщицькі селяни – 37 чол. Більшість старообрядців була приписана до міщанського стану [1].

Багатші, безумовно, були кременчуцькі купці. Поч. ХІХ ст. вони вели торгівлю у Москві, Харкові, Сумах, Херсоні, Миколаєві, Одесі, Таганрозі та Криму. Асортимент товарів був дуже великий: шовкові та вовняні тканини, паперові вироби, цукор, кава, бакалія, шкіра, сіль, риба, дьоготь, ліс, пенька, посуд, хліб тощо. Їм же належала більшість існуючих у місті Кременчуці заводів . Серед них: свічкових – 2, кахельних – 3, мильних – 1, канатних – 1, цегляних – 4, пивоварень – 6 [13].

Частина виробленої цих підприємствах продукції продавалася в портові міста – Херсон, Таганрог, Миколаїв та Одесу, але переважна більшість поширювалася не більше губернії.

Серед найбагатших купців зустрічаємо і Самуїла Володіна, можливо, родича згадуваної ігумені Черкаського жіночого монастиря. У його власності знаходилися: 1 свічковий завод, 1 канатний, 1 мильний та 6 пивоварень.

До найзаможніших належали і вже згадувані Бондареви. Вони були уродженцями Гілки. Після остаточного її розгрому царськими військами в 1764 Бондареви переселилися в Стародубську слободу Добрянки, а згодом і в Кременчук. Один із них – Федот, ще проживаючи на польській території, володів у маєтках князя Чарторийського скляною Гутою, млином, а відразу ж після переселення до Добрянки, як уже зазначалося, почав торгувати кримською сіллю. З середини XIX прізвище Бондарєв зустрічаємо серед кредиторів інших купців та міщан. Так, 1863 року кременчуцький суд розглядав справу про стягнення з міщанина Мефодія Прохорова на користь Олександра Бондарєва 988 руб. боргу, а 1864 року справа про стягнення з купця Петра Селезньова 12000 руб. боргу на користь Дмитра Бондарєва.

Багаті купці-старообрядці грали помітну роль й у житті міста. Наприклад, у середині ХІХ ст. багатий купець Слиньков був навіть міським головою. Подія ця сама по собі видатна, адже тоді діяв закон, яким старообрядців дозволялося обирати до органів міського самоврядування лише за відсутності православних.

Серед занять міщан-старовірів, джерела фіксують торгівлю та сезонні роботи. З цією метою вони йшли у південні міста – Херсон, Миколаїв, Одеса, а також у Крим та на Дон. Відомо, що старообрядці славилися як добрі теслярі та муляри. Займалися вони, очевидно, як і їхні одновірці з Чернігівщини та Поділля, баштанним промислом. З цією метою у південних губерніях орендувалися землі, переважно цілинні, у яких вирощувалися кавуни, дині, гарбуза, огірки [10].

У цілому ж заняття та віровчення старообрядців сприяли тому, що їх економічний стан був дещо вищим, ніж у корінного населення краю. Вище, за даними першого всеросійського перепису населення, був рівень грамотності старовірів.

Зокрема, на 1897 р. в губернії проживало 1265 чоловік та 1142 жінок прихильників цієї концесії. Грамотних серед чоловіків було 596, або 47%, серед жінок – 209, або 18%. Це перевищувало середній показник у Російській імперії [5].

Характерно, що такий рівень грамотності набувався, за невеликим винятком, шляхом самоосвіти. З релігійних причин старовіри не хотіли віддавати своїх дітей до офіційних навчальних закладів, підконтрольних православній церкві.

Старообрядці Полтавщини здобували освіту так само, як їхні одновірці в інших регіонах України, вони віддавали дітей на навчання так званим «майстрам», а частіше до «майстрів». Цим займалися переважно вдови чи незаміжні дівчата, які набирали собі 5-10 учнів. Навчання тривало трохи більше 3-х років. Дітей навчали переважно лише читати, а іноді ще й писати. Навчання проводилося за церковними книгами старої друку – слов’янською граматикою, Псалтирем і Часословом [11].

Політичні умови життя старовірів Полтавщини протягом ХІХ ст. залишалися досить складними та нестабільними. Тяжким у цьому відношенні був період правління Миколи I. За свідченням сучасних російських істориків, починаючи з 1827 «влада намагалася викорінити старообрядництво шляхом переслідувань, утисків і обмежень». На практиці це виявлялося у прагненні змусити «давньоправославних християн» перейти в єдиновірність, яка цілком влаштовувала як владу, так і офіційну церкву, тому перебувало під їхнім контролем. [9] Результати діяльності влади не забарилися чекати. У тому ж 1827 р. згідно з розпорядженням міністра внутрішніх справ вівтар у Кременчуці був опломбований, а богослужіння заборонено. Проте розкольники пробиралися до своєї каплиці через бічний вхід і продовжували богослужіння, одночасно періодично подаючи скарги місцевій та столичній владі щодо незаконного опломбування вівтаря.

У 1830-х у Кременчуці та у Крюкові при розкольницькій громаді з’явилися втікачі священики Йосиф Якунін з Калузької губернії та Трифон Хламов із Новочеркаська, які проводили активну агітацію проти православ’я. Їхня діяльність стала турбувати керівництво єпархії та місцеву адміністрацію, і влада робила все можливе, щоб позбутися цих священиків та повернути їх до місць колишнього проживання. Зрештою зробити це вдалося, але розкольницькі ідеї вже пустили в місті глибоке коріння: кількість старообрядців збільшувалася, розширювалася і географія їхнього проживання. Станом на 1837 при Кременчуцькій каплиці налічувалося душ чоловічої та жіночої статі – 1095 та 1216, безпопівців – 61 та 59, при Крюківській каплиці – 180 та 216, безпопівців – 7 та 16.

Старообрядці не збиралися миритися із закриттям каплиці. У 1837 авторитетні кременчуцькі розкольники Банцекін, Смирнов, Столяров, Яковлєв зустрілися у Кременчуці зі спадкоємцем російського престолу Олександром Михайловичем, якому передали прохання про здійснення богослужінь у храмах. Малоросійський генерал-губернатор Строганов був готовий прийняти рішення про розпломбування каплиці, але за умови приєднання певної частини старообрядців до православ’я.

Внаслідок тривалих переговорів із Священним Синодом та відповідними інстанціями знайшли компромісне рішення: спеціальна комісія склала список 100 сімей старообрядців, які нібито виявили бажання приєднатися до православ’я. На місце священика старообрядницької церкви Кременчука Полтавська єпархія запропонувала Олексія Протопопова. У червні 1841 р. єпископ Полтавський і Переяславський – Гедеон отримав указ Священного Синоду про відкриття богослужіння у каплиці старообрядців. Але рішення на місцевому рівні так і не було ухвалено. Полтавський губернатор Аверкієв, ознайомившись із станом справ на місці, направив доповідну записку, в якій запропонував знести всі будиночки скиту (після приєднання частини старообрядців до православ’я), прокласти вулиці у містечку старообрядців та дозволити розкольникам будівництво богадільні.

У вересні 1841 року єпископ Гедеон під час відвідування Кременчука доручив протоієрею Петрову та священику Андрію Протопопову перевірити стан справ у розкольницькі скити та оглянути печатки вівтаря каплиці. Проте здійснити задумане не вдалося, оскільки ключі від церкви перебували у старшинах, а ті категорично відмовилися відкрити каплицю.

На захист старшин виступив натовп розкольників. Після проведеного владою розслідування винуватці заворушення Максим Рибалов, Михайло Яковлєв, Харитон Хрустальов, Іван Банцекін були передані до суду за непослух. Головні винуватці були заслані на 6 місяців у Бобруйску фортецю, інших засудили до місячного ув’язнення та піддали подальшому суворому поліцейському нагляду.

Винними у цій ситуації, на думку влади, були виключно розкольники, які погоджувалися на прийняття «правильного священства» лише за умови незалежності від духовної влади. Зрозуміло, що Св. Синод на такі умови не міг би піти. У Петербурзі стали шукати інші варіанти, в основному силового характеру. Поліція намагаючись прискорити процеси приєднання розкольників до православ’я, у 1845 р. направила до Полтави справжнього статського радника Аляб’єва зі спеціальними повноваженнями.

Результатом його приїзду було розпорядження зруйнувати у Крюкові розкольницьку каплицю, аргументуючи тим, що основи під дзвіницею прогнили після чергової повені. 07.07.1845 відбулася таємна нарада Аляб’єва, Полтавського губернатора Ознобишин та єпископа Полтавського та Переяславського Гедеона. Висновки цієї наради було викладено у документі «Секретний дорадчий акт».

Комісія дійшла висновку, що опір розкольників практично зламаний. За кілька днів 20 чол. розкольників (з сім’ями – до 80 осіб) подали заяви Аляб’єв про бажання приєднатися до православ’я (згодом їх кількість зросла до 200 осіб) Стало відомо і про клопотання інспектора резервної кавалерії генерала Нікітіна про ліквідацію розкольницьких келій та моніторів. Нікітін пропонував перенести розкольницькі будівлі у Кременчуці, Єлисаветграді та Новогеоргіївську на незаселені землі. Головний мотив клопотання – неможливість поліції контролювати дії розкольників. Усіх розкольників планували вислати до місць їхнього колишнього проживання, черниць направити до різноманітних розкольницьких монастирів. Старообрядницькі молельні 1845 р. були перейменовані на церкву Покрова Пресвятої Богородиці. 03.10.1845 призначений єпархією священик Соколов відправив у церкві першу літургію, на якій були присутні бл. 500 чол., 07.10.1845 їхня кількість становила вже 2 тис. чол. У жовтні 1845 р. значна частина кременчуцьких розкольників приєдналася до православ’я. З тих пір вони перестали бути монолітною силою, хоча їх вплив на духовно-релігійне життя Кременчука позначалося протягом наступних десятиліть [7].

Проте перепис 1897 року фіксує нове значне зростання старовірів. За його даними, у Полтавській губернії проживало 2407 старообрядців. На жаль, єдиновірці представлені у цьому переписі разом із православними, тому визначити їх точну кількість неможливо. Проте відбулося суттєве зменшення цієї категорії віруючих. Основною причиною такого явища слід вважати відхід значної кількості неофітів від одновірства в період царювання Олександра III, коли переслідування старообрядців значно ослабли [11].

Автор: Коваленко Олена Володимирівна

За матеріалами ІІІ регіональної науково-практичної конференції, присвяченої 440 – річчю заснування міста Кременчука «Кременчуку 440 років»

ЛІТЕРАТУРА

1. Павловський І.Ф. До історії Полтавської єпархії (Історія та побутові нариси, нотатки та листування): Полтава: Т-во Друкарської Справи (тип. був. Дохмана), 1916. ? З. 1-34.
2. Бодянський П. Пам’ятна книжка Полтавської губернії 1865 р. – Полтава: [ Би. в. ], 1865. – Відділ I. – С. 470.
3. Іваненко Д. А. Адреса-календар. Довідкова книжка Полтавської області на 1900 рік. – Полтава: [Б. І.], 1900. – С.283.
4. Юшко В.М. Хто такі старообрядці (розкольники), як, коли і чому потрапили до Кременчука // Автограф. – 2003. – № 31. – С.34.
5. Історія релігії в Україні: у 10 тт. – т. 3. – Православ’я в Україні / За ред. О.Колодного, В.Клімова/. – К.: Український центр духовної культури, 1999. – С. 560.
6. Щапов Я.М., Васильєва О.Ю., Зирянов П.М. та ін. Християнські віросповідання та державна влада в Росії у XVIII – першій половині ХХ ст. // Вітчизняна історія. – 1998. – № 3. – С.157.
7. Полтавіка. Полтавська енциклопедія: у 12 томах. – Том 12: Релігія та церква (Гол. ред. О.А.Білоусько). – Полтава: Полтавський літератор, 2009. – С.320-322.
8. Орлова Є. Охоронці древніх православних традицій // Кременчуцька панорама. – № 46. – С.21.
9. Волошин Ю.В. Древлеправославні християни в Україні // Людина і світ. – 2000. ? № 4. – С. 24-27.
10. Волошин Ю.В. Громади старообрядців на Полтавщині у XIX ст. // Історична пам’ять. – 2000. – № 1. – С. 146-152.
11. Волошин Ю.В. Діяльність релігійних громад на Полтавщині у XIX ст. // Рідний край. – 2000. – № 2 (3). – С.108-111.
12. Волошин Ю.В. Урядова політика щодо російських старообрядців на Стародубщині у XVIII ст. // Український історичний журнал. – 2006. – № 1.
13. Волошин Ю.В. Старообрядці Кременчука: соціально-економічний та політичний стан (друга половина XVIII – перша половина XIX ст.) // П’ята Полтавська наукова конференція з історичного краєзнавства. Матеріали доповідей та повідомлень (3-4 грудня 2003 року). – Полтава, 2003. – С.102-109.
14. Волошин Ю.В. До питання про діяльність старообрядницьких громад на Київщині у першій половині ХІХ ст. // Історична пам’ять. – 1999. ? №1-2.
15. Ніколайчик Ф.Д. Місто Кременчук. Історичний нарис. – СПб.: Друкарня М. Стасюлевича, 1891.
16. Міловідов В.Ф. Сучасне старообрядництво. – М.: Думка, 1979.