Вулиця Івана Приходька

(Колишня Херсонська, К. Лібкнехта)

Довжина вулиці — 3475 метрів.

Розташована між Західною дамбою та вулицею Макаренка в Крюкові. Простягається від Крюківського мосту до сталеливарного заводу.

Вулиця Івана Приходька — одна з найстаріших вулиць у Крюкові. Дата виникнення вулиці — невідома, оскільки плани Крюкова, складені у 1760–1780-х роках, що зберігалися в Москві, втрачені. На перших зі збережених планів 1798 року вулиця починається із Соляної площі, на яку виходив наплавний міст. Вулиця тяглася через увесь посад Крюків, перетинала Базарну площу з розташованими на ній ратушею, капличкою, торговельними рядами і в районі нинішнього стадіону «Вагонобудівник» переходила в поштову дорогу, що вела до інших міст губернії. Пізніше цей тракт став називатися Херсонським, а від нього отримала назву й крюківська центральна вулиця — Херсонська.

Найголовніша її особливість у ті часи — велика кількість заїжджих дворів, які можна було помітити за жмутами сіна, що здіймалися над воротами. «Численність цих дворів ясно показує, наскільки значним є тракт, що проходить через Крюків», — писав один із мандрівників у 1885 році. Цей тракт був не чим іншим, як славнозвісним Чумацьким шляхом.

У першій половині XIX століття на Херсонській вулиці з’явилися дві церкви.

Капіталізація Кременчука в другій половині XIX століття позначилася і на Херсонській вулиці. Прокладання Харківсько-Миколаївської залізниці поклало край чумацькому промислу, спорожніла Соляна площа, проте з’явилася нова — Привокзальна. У 1869 році в глибині її будується ошатна дерев’яна будівля вокзалу 2-го класу станції Крюків-на-Дніпрі. Навколо станції виникає промисловий вузол — споруджуються шпалопросочувальний завод та залізничні майстерні. Інший промисловий вузол формується на початку Херсонської вулиці — на березі Дніпра, де містилися лісопильні заводи І. Гурарія (заснований у 1880 році), Б. Кроля (1896 рік), Г. Залкінда (1880 рік). На кожному з них у середньому працювало 40–60 осіб. І, нарешті, третій промисловий вузол виник у 1896 році, коли на землях селища Дзигарівка, що прилягало до Херсонської вулиці, розпочалося спорудження Головних вагоноремонтних майстерень Харківсько-Миколаївської залізниці. Таким чином, на Херсонській вулиці, на відміну від більшості кременчуцьких, промислові підприємства не включалися в житлову забудову, а концентрувалися в трьох місцях.

Житлова забудова, попри центральне розташування Херсонської вулиці, зберігала садибний характер. Більшість будинків були одно- або двоповерховими. При цьому на першому поверсі, як правило, розташовувалася майстерня або торговельна лавка, а на другому — житлові кімнати домовласників. Таким є будинок № 67 (по вулиці Приходька), що зберігся до наших днів. Одноповерхові міщанські будинки на 3–7 вікон по головному фасаду з побіленими стінами, залізними, пофарбованими в червоний або зелений колір дахами, з дерев’яними віконницями того ж кольору, що й дах, дерев’яним або металевим навісом над парадним входом, розташованим найчастіше в дерев’яній веранді, в оточенні зелені садів виглядали дуже мальовничо. Уявлення про типову крюківську міщанську садибу дають уцілілі будинки № 73 та 77 по вулиці Приходька.

Із загальної маси скромної рядової забудови Крюкова вирізняється розкішний маєток купця I гільдії Г. Чуркіна (нині будинок № 43), споруджений у 1902 році. Небагато поступався розмірами маєтку Чуркіна розташований навпроти будинок Алісова. Проте був він значно скромнішим за зовнішнім виглядом. Після націоналізації в ньому містилися райвиконком, райком комсомолу, а з 1930-х років — перша в Крюкові лікарня.

Широкою популярністю серед крюків’ян користувалася «булочна турка», як її зазвичай називали — булочний та торговельний заклад Бозаджі Мохмет Сулеймана, що містився приблизно в районі сучасної школи № 9.

Рівень благоустрою на Херсонській вулиці був значно нижчим, ніж у Кременчуці. Ось як писали сучасники: «Зазирнемо мимохідь у Крюків! Бідний Крюків! Несе повинності однакові з Кременчуком, а тим часом він не користується жодними плодами кременчуцької культури: ані бруківки (а наявна на Херсонській вулиці — що то за бруківка), ані освітлення, навіть городового рідко зустрінеш, коли він знадобиться на вулиці. Про санітарний же нагляд у ньому що й казати?»

Лише наприкінці XIX століття на привокзальній площі з’явився перший лікувальний заклад у Крюкові — прийомний покій при станції Крюків-на-Дніпрі, де завідувачем був дільничний лікар М. Соколов. Про нього з вдячністю згадувала не одна крюківська родина.

Історія Херсонської вулиці до 1917 року пов’язана із життям і діяльністю нашого земляка А. Макаренка.

Після 1919 року вулицю Херсонську перейменовують на вулицю К. Лібкнехта. З’являється клуб робітників вагоноремонтних майстерень, розташований у колишньому невеликому театрі «Корсо» (після війни — магазин «Спорттовари», нині пекарня, будинок № 65). При театрі діяв драматичний гурток ім. В. Короленка, який у 1917–1919 роках очолював А. Макаренко. 

У 1922 році будівля театру зайнялася, і відновлювати її під клуб було недоцільно. Новий клуб ім. І. Котлова збудували в колишньому саду священника Архангельського, клуб було урочисто відкрито 1 травня 1927 року.

Реконструкція вагонобудівного заводу, що розпочалася в роки першої п’ятирічки, спричиняє оновлення центральної крюківської вулиці. Для робітників заводу на колишній садибі Ф. Тіпакова будується багатоквартирний будинок (№ 101) з великим внутрішнім подвір’ям і різноманітними господарськими спорудами. Неподалік від нього споруджуються перші в Крюкові ясла-садок (згодом — дитячий санаторій).

30-ті роки минулого століття відзначені в Кременчуці активним будівництвом шкіл. Одна з перших середніх шкіл на 800 учнів за новим проєктом зводиться на вулиці К. Лібкнехта в 1936 році (нині школа № 9).

Перші дні війни змінили обличчя міста. На стінах будинків з’явилися плакати, листівки, що закликали населення до боротьби з ворогом, біля клубу Котлова збиралися робітники вагонобудівного заводу, які бажали записатися до дивізії народного ополчення. На третій день війни до Крюкова доправляють перших поранених, і в клубі І. Котлова поспіхом розгортають евакогоспіталі.

У спекотні дні й задушливі ночі середини літа 1941 року потягнувся головною вулицею Крюкова нескінченний людський потік. Змучені, знедолені жінки з дітьми на руках та нехитрим домашнім скарбом за плечима брели на схід, прагнучи втекти від лиха, яке наздоганяло, від війни, що йшла слідом. 9 серпня 1941 року німецькі війська зайняли Крюків, потяглися довгі місяці ворожої окупації.

25 листопада 1943 року радянські війська вступили на вулицю К. Лібкнехта. Підірвані, спалені цілі квартали біля мосту, зруйновані численні будинки садибної забудови, пошкоджена бруківка, знищені вагонобудівний завод, церкви, пам’ятники.

Після війни біля нового мосту вагонобудівний завод будує житлове селище. Уздовж вулиці К. Лібкнехта виросли триповерхові житлові будинки з магазинами, закладами побутового обслуговування, бібліотекою. У глибині кварталу — двоповерхові будинки з балконами, терасами та арками. Ще одне житлове селище будується ближче до заводу. Воно складається з дво- та одноповерхових житлових будинків.

На суботниках і недільниках відроджується парк культури та відпочинку вагонобудівного заводу. 1950-ті — початок 1960-х років — час розквіту крюківського парку. Молодь кружляла на танцмайданчику у вальсі під духовий оркестр, старші пари поважно прогулювалися яскраво освітленими алеями вздовж запашних квітників. Праворуч від входу був буфет, де продавали морозиво, цукерки та напрочуд смачний крюшон. У літньому театрі, збудованому в 1957 році, демонструвалися кінофільми, влаштовувалися концерти художньої самодіяльності, у серпні урочисто святкували День будівельника. А 19 травня дітей безкоштовно катали на гойдалках і каруселях на честь дня народження піонерської організації.

Молодь і комсомольці виконували головні роботи під час облаштування стадіону вагонобудівного заводу, який тоді був одним із найкращих у Полтавській області. У перші повоєнні десятиліття захоплення футболом мало характер епідемії. У дні матчів улюбленої команди все чоловіче населення Крюкова вирушало на стадіон. А жіноча половина могла рахувати голи, не виходячи з дому, оскільки вигуки вболівальників у мить гола було чутно по всій правобережній частині міста.

У наступні роки забудова вулиці тривала фрагментарно: на місці застарілих індивідуальних будинків зводилися багатоповерхівки. Було зведено адміністративну будівлю, у якій розташовувався Крюківський райвиконком та його відділи, двоповерховий гастроном «Правобережний» (зараз супермаркет «МаркетОПТ»). 

Наприкінці вулиці К. Лібкнехта збудовано Кременчуцький сталеливарний завод у 1965–1970 роках на землях заболоченої заплави річки Гнилушки.

У 1996 році у зв’язку з 425-річчям Кременчука за ініціативою мешканців вулиці та ветеранів Крюківського вагонобудівного заводу вулиці присвоєно ім’я Івана Митрофановича Приходька.

29 травня 1997 року в день народження І. Приходька крюків’яни вперше урочисто відзначали День головної вулиці Крюкова.

Література: 1.
Книга «Вулицями старого Кременчука» А.М. Лушакова, Л.І. Євселевський 2001 рік

TRX / USDT (TRC20)

Підтримати проект

Натисніть, щоб скопіювати адресу:

КОПІЮВАТИ

Відскануйте QR-код гаманцем Trust Wallet, TronLink або через біржу.