Володимир Самуїлович Герцберг

Автор: Irina Barsukova

У березні 2014 року, невдовзі після анексії Криму та проведеного там референдуму, я по Skype зателефонувала до Севастополя спочатку двоюрідному братові, потім своєму дядькові. Брат із дружиною були напідводі, радісно помахали мені російськими прапорцями, розповіли, що всі навколо святкують «повернення Криму додому». А мій 85-річний дядько веселим зовсім не виглядав. Я спитала, чому він такий сумний.
–Бо це може мати дуже погані наслідки.
-Які можуть бути наслідки?
(У відповідь мені були тиша пильний погляд)
Ну не війна ж, зрештою?
(І знову спочатку тиша. А потім він перевів розмову на іншу тему).
Тоді я не розуміла, що сталося. Окрім брата в Криму жили мої подруги, які теж були в захваті від того, що сталося. Я щиро вірила, що люди зробили свій вільний вибір. І в ситуацію я не вникала. Розуміння почало приходити пізніше, десь за рік. З дядьком Вовою ми більше до цієї теми не поверталися. 2018-го його не стало.
Наша розмова я запам’ятала на все своє життя. Що старше я стаю, то частіше про нього згадую. Ті, хто молодші, завжди вважають себе розумнішими за старих. До певного часу. Поки їм не починають наступати на п’яти ті, хто ще молодший і «ще розумніший» Насправді ж 85-річний «совковий» старий виявився розумнішим і прозорливішим за мене. Сучасна жінка, на 36 років молодша за нього.
Він був неординарною, гідною і дуже теплою людиною. Прожив велике, цікаве життя. Був розумним, освіченим морським офіцером, капітаном другого рангу з двома вищими освітами. Я дуже сильно його любила, а він сильно на мене вплинув і багато чого навчив.
Народився мій дядько, Володимир Самуїлович Герцберг, 16.02.1929 р. Кременчук. За кілька років перед війною сім’я переїхала до Одеси, але зв’язку з Кременчуком не втрачала. Приїжджали до рідного міста щоліта. 1941 року Герцберги приїхали наприкінці травня. Мого діда несподівано призвали на кілька місяців до армії для «перепідготовки молодшого офіцерського складу». А бабуся з дітьми поїхала до рідного міста. Дід встиг після 22 червня передати сім’ї до Кременчука теплий одяг, довідку про те, що він офіцер Червоної армії. І лист із наказом терміново евакуюватись. Незабаром він загинув, боронячи Одесу. Так, у 12 років Вова став на багато років єдиним чоловіком у сім’ї. Крім нього, у сім’ї були лише жінки. Його мама, трирічна сестра, бабуся, і тітка Фаня, сестра його мами, яка хворіла та ледве могла пересуватися. Військкомат виділив їм для евакуації підводу. Т.к. ніхто з них не міг впоратися з конем, довелося просити сусіда. Той посадив свою сім’ю, уклав свій скарб, залишивши їм лише 2 місця. У возі завжди могла сидіти лише Вовина сестричка та одна жінка. Тобто. тітка або бабуся. А Вова з мамою з речами йшли за підводою аж до Полтави пішки. «Було дуже важко йти. Не пам’ятаю, як дійшли. А ось цибульний суп, яким нас у Полтаві на вокзалі нагодували, ніколи не забуду. Смажена цибуля та розварена картопля. А мені здається, що я смачніший у житті супу не їв!»
Далі була евакуація на Урал, у м. Київ Магнітогорськ. Барак для евакуйованих. Мама пішла працювати до шпиталю нянькою. Вона була єдиною годівницею сім’ї. У 1944 р. йому виповнилося 15 років і він ухвалив найголовніше у своєму житті рішення. Дізнається, що в Ленінграді створюється військово-морське підготовче училище, бере напрямок у Магнітогорському військкоматі та їде складати іспити. Нагадаю, що блокада Ленінграда була знята в січні 1944 року. Влітку 1944 року місто, фактично, було прифронтовим. В училищі насамперед приймалися учні військово-морських шкіл, що існували ще до війни, молоді люди, які вже були юнгами на флоті, синами полків. Усі вони йшли поза конкурсом та приймалися без іспитів. На місця після проходження медкомісії та складання спортнормативів набирали юнаків за результатами складання вступних іспитів.
-Дядько Вова, як можна було на таке зважитися? І як Вас мама відпустила одного через усю країну?
Я не мав іншого виходу. Я дуже хотів навчатись далі. З 8-го класу навчання у школі тоді було платним. І хоч плата не була високою, але для мами це було б непросто. Мені довелося б йти працювати за верстат. Це мене й підштовхнуло. Я їхав не один, а з приятелем. Володей Димшицем (Батько Володі, Веніамін Димшиць тоді очолював трест «Магнітобуд», пізніше був заступником голови Ради Міністрів СРСР]. Хлопець не пройшов медкомісію і не був допущений до іспитів.
А Вова Герцберг пішов через усі випробування. Так п’ятнадцятирічний єврейський хлопчик із м. Кременчука без чиєїсь допомоги став курсантом цього унікального училища. Мета училища була виховання військово-морської еліти. Воно проіснувало лише 4 роки. Серед його випускників були не лише вищі військові чини, а й видатні вчені. Його закінчував і письменник Валентин Пікуль. Тут викладали високоосвічені, досвідчені освітяни. Окрім загальноосвітніх предметів їх навчали музики, співу, хореографії, правил хорошого тону. У їхньому розпорядженні була чудова бібліотека, гарний спортивний зал. Разом з тим, курсанти несли службу, одили на навчальних судах у море. Одного разу навіть довелося прийняти бій. Дядько Вова ніколи про це не розповідав. Я просто пристала до нього з питанням, звідки в нього шрам на носі. Він довго відмовлявся і жартував, а потім розповів, що курсанти вийшли в море і їм несподівано довелося взяти участь у бою. «Я не мав бути на палубі, але піднявся нагору подивитися. Ось і отримав за свою цікавість». Він взагалі не любив говорити про війну, хоча щороку йшов у колоні ветеранів. Я думала: Ну який він ветеран? Йому було тоді 15 років. А коли в архівах шукала відомості про зниклого безвісти діда, випадково знайшла запис про дядька та його нагородження під час війни. Спеціально він нічого не розповідав. Але я дуже любила розмовляти з ним на різні теми та ставити його питаннями. Пам’ятаю загальне фото курсантів-першокурсників 1944 р. Обличчя у всіх були страшенно худі від недоїдання.
Ще підлітком від нього я дізналася, що в обложеному Ленінграді голодували не всі. 1944 року було ще голодно. Одного разу товариш-курсант повів його на роботу до своєї мами, щоб підгодувати. Вони спустилися якимись сходами, очевидно у відкритий не для всіх ресторан. Там була велика різноманітність їжі. І Вова сомлел, знепритомнів від запахів і побаченого.
Якось я прочитала інтернеті про те, що серед курсантів був син тодішнього наркома фінансів СРСР (тобто міністра фінансів) Володимир З. Він (типу) ніс службу нарівні з усіма. Я спитала про це. «Так, був такий. Він був старший за нас, йому було більше 18 років. Його серед нас від військової служби ховали. Жив він не в казармі, а в окремій кімнаті. Харчувався також окремо, йому навіть дівчат привозили. Не варто згадувати про нього».
Володимир Самуїлович закінчив підготовче училище, був розподілений до Бакинського вищого військово-морського училища. Служив на Чорноморському флоті. Заочно отримав ще одну вищу освіту-економічну. У відставку пішов у званні капітана другого рангу (підполковника). Що для єврея у радянській армії було зовсім не малим досягненням. Потім близько 30 років пропрацював на Севастопольському ремонтному заводі ракетно-артилерійського озброєння спочатку заступником начальника економіки, а перед пенсією завгоспом. Пішов на пенсію, коли йому вже було за 70 років.
Мій дядько не був ангелом чи супергероєм. Він був розумною, веселою, дуже компанейською, прихильною до себе людиною. Він багато чого мене навчив. Приїжджаючи щоліта до Севастополя, я не тільки купалася в морі. Він давав мені читати книги, які сам читав. Пам’ятаєте «самвидав»? Заборонену літературу, яку передруковували та передавали з рук до рук? Біблію з поясненнями я теж вперше почала читати на літніх канікулах, коли мені було 14 років. У нього я могла запитати все те, що боялася запитати у батьків. Навчав як треба пити, щоб не сп’яніти. Як дати відсіч нахабі. І ще багатьом дуже важливим речам. Ніхто з моїх знайомих у Кременчуці не мав такого дядька. Згадую про нього з гордістю, любов’ю та вдячністю. Особливо, сьогодні, через 80 років після закінчення Другої Світової війни, коли мій двоюрідний брат у Севастополі чекає на завтрашній путінський “парад перемоги”. Його батько цього не робив би. Він був мудрішим, він пережив ту війну.

Автор: Irina Barsukova