Наводяться міські легенди і бувальщини, що записані зі слів старожилів або віднайдені у спогадах чи дореволюційних публікаціях і подані в авторській обробці.
Автор: А. П. Гайшинська
Чималу роль у краєзнавчих дослідженнях з історії міста, частіше при підготовці текстів екскурсій та науково-освітніх заходів, що проводяться у музеї, відіграють міські легенди, бувальщини і небилиці. Їх протягом багатьох десятиліть розповідали і переповідали один одному, майже кожен наступний оповідач додавав щось своє… Під час літературної обробки текстів автор також відважилася додати власне бачення окремих деталей згаданих подій. Але основні сюжетні лінії збережені. У моїй папці вже зібралося понад двадцять розповідей. Три з них пропонуються увазі читачів.
Легенда про вірність
Камені пам’ятки природи «Скеля-реєстр» на березі Дніпра у Кременчуці мають запаморочливий вік: 3 мільярди років!
І тоді, коли через Дніпро тут перекочувалися хвилі кочівників-завойовників; і тоді, коли тут повагом бродили величезні мамонти і ганялися за здобиччю печерні гієни; і навіть тоді, коли у водах прадавнього палеогенового моря над ними пропливали люті акули-кархародони, – ці камені були неймовірно старезними. Вони стояли тут завжди, незмінні й незрушні. Їхня незбагненна таїна ніби освячувала цей берег і все, що його населяло.
Існує цікава легенда про цю скелю, про кохання та вірність.
Давним-давно жив на березі Дніпра перевізник. Називали його Кремінь. Точніше, козак Кремінь. Бо зовсім юним він подався у козаки, під час одного з походів був тяжко поранений і став погано бачити на праве око. Тому приїхав у ці місця, збудував міцний човен і перевозив через Дніпро подорожніх. Мав козак Кремінь коня, котрий врятував йому життя в тому бою. Кінь був чудовий – сіро-гнідий із золотавою гривою, швидкий, мов вітер. Господар називав його Братом, ніколи не триножив і не прив’язував, ніколи не брав до рук нагайку – кінь і людина розуміли один одного з півслова.
Козак Кремінь був ще молодий, гарно співав, приграючи собі на кобзі. Його смагляве обличчя, чорні вуса і козацький чуб-оселедець змушували завмирати не одне дівоче серце. А він покохав золотокосу красуню Ганну із сусіднього поселення, яка і сама співала, мов соловейко. Довго не зважувався сказати їй про свої почуття. Та одного весняного дня Ганна сама прийшла до нього на берег і сказала: «Люблю тебе, козаче Кременю! Візьми мене за дружину!». Заспівав од щастя Кремінь, радісно заіржав кінь. Взявшись на руки, закохані піднялися на скелю й урочисто присяглися один одному в довічній любові. Вирішили, що поберуться восени і житимуть біля Дніпра. Майже щодня зустрічалися вони на березі, разом співали, мріяли про майбутнє, а коли Кременю треба було перевозити подорожніх, Ганна і кінь чекали його на березі.
Якось під’їхав купець з товаром, треба було переправляти його на правий берег. «Почекай, доле моя! Я швидко» – гукнув Кремінь. Мов на крилах летів його човен через повноводу ріку, а на березі стояли дівчина і кінь. Не відпочиваючи, кинувся Кремінь у зворотній шлях. Зненацька набігли хмари, подув низовий вітер, здійнялися хвилі – і перекинули човен! Розпачливо зойкнула дівчина. А кінь заіржав-застогнав і кинувся у бурхливу воду. З останніх сил гукнув Кремінь: «Коню, брате мій, назад! Бережи Ганнусю!…». А їй почулося: «Я повернуся!».
День у день блукав осиротілий кінь берегом, пив дніпровську воду, а їжу брав лише з рук Ганни. Найчастіше він піднімався на округлу вершину скелі і непорушно вдивлявся у хвилі Дніпра. Дівчина розчісувала йому гриву і примовляла: «Він повернеться, конику, правда? Адже сказав – повернуся. Дніпро-Славута відніс його далеко, але він вже йде до нас, правда?». Кінь згідливо кивав головою.
Не один юнак присилав до Ганни сватів, але вона всім відповідала: «Дякую за честь, але я заручена. Я чекаю свого судженого».
Минуло літо, настав вересень. Пливла Дніпром галера татарського мурзи. Побачивши на скелі красеня-коня без сідла, мурза аж затремтів, звелів пристати до берега. «Хочу цього коня!» – вказав нагаєм своїм нукерам. Ті схопили аркани й подалися виконувати наказ. Прибігла до скелі Ганна, загукала: «Тікай, кониченьку, тікай!» Та було пізно. Широким колом їх оточували татари. Десятник гукнув дівчині: «Не бійся, красуне, ми тебе не скривдимо! Будеш у гаремі нашого мурзи найкращою перлиною. Ходи сюди! А кінь твій буде ходити під сідлом нашого пана!». Дівчина мовчки обняла коня. А кінь гнівно заіржав, ударив копитом по каменю – аж іскри полетіли!… І правічна скеля вперше з часу створення розступилася і сховала їх обох. На поверхні залишилися скам’янілі голови дівчини і коня.
Відтоді ці древні камені одержали назву Скеля вірності. Поселення стали називати на честь козака Кременя – Кременчук, та так ця назва і залишилася. А в Кременчуці побутували гарні звичаї. Матері, проводжаючи синів на битву, казали: «Будь безстрашним, як козак Кремінь!» Заручені йшли на Скелю вірності, обіцяючи вірно кохати один одного. Коли юнаки ставали побратимами, вони, обмінявшись у церкві хрестиками, йшли до скелі та урочисто промовляли: «Якщо кінь був вірним побратимству, тим паче ж ми з тобою, брате!». Старі люди, втомившись від життєвих незгод, йшли до скелі, гладили кам’яну гриву, і світлішало у них на серці.
І не було в Кременчуці серед воїнів боягузів і зрадників, не було сварок і незгод у родинах. І жоден із сиріт чи літніх людей ніколи не плакав від голоду, холоду і самотності. Всі знали: повернеться козак Кремінь і запитає – як жили, як берегли совість і людську гідність.
Минули століття. На скелі з’явилися викарбувані написи – відмітки рівнів повеней. Росло місто, змінювалося русло Дніпра, мінялися люди, забувалися давні звичаї. Деякі із найбільш заповзятливих – чи, може, аж надто жадібних кременчужан – навіть почали добувати камінь, руйнуючи Скелю вірності. Добре, що міський голова Ізюмов заборонив це робити. Поступово майже вся скеля сховалася під піском і сміттям (чого доброго, а смітити навкруги себе ми вміємо!).
Забулося, де саме знаходилися скам’янілі дівчина та кінь. Зникла й назва «Скеля вірності»…
Кілька років тому скелю розчистили, планували облаштувати туристичний об’єкт із доріжками й оглядовою альтанкою. Втім, наміри залишились намірами.
Зате на беззахисно оголених древніх каменях з’явилися знаки нашої тупості та невігластва на кшталт «тут був Вася».
Недавно щось ніби покликало мене до скелі. День був вітряний, похмурий, та ось із-за хмар вирвалися скісні промені сонця. І раптом сяйнула золотом розмаяна вітром грива, чи, може, розплетена дівоча коса. Блиснуло сльозою темно-лілове кінське око, тужливо дивлячись у широку далечінь Дніпра.
Вони й досі тут – золотокоса дівчина Ганна і золотогривий кінь на ймення Брат.
Вони чекають свого козака Кременя!
Нащадки еллінів на берегах Дніпра
Кременчук – місто багатонаціональне, тому нікого не дивує, коли музейні працівники розповідають про внесок німців, євреїв, поляків у його історію. А от коли під час тролейбусної екскурсії я нагадала, що район міста біля залізничного вокзалу Грачівка раніше називався Гречівкою, бо там мешкали греки – мої слухачі щиро здивувалися.
А тим часом зв’язки Кременчуччини з Грецією налічують тисячі років. Про це свідчать археологічні знахідки, що зберігаються у фондах музею: давньогрецький глиняний посуд – кілька різновидів амфор, світильник, лекіф, канфар, а також монети, так звані «дельфінчики». Все це відголоски торгових зв’язків еллінів з нашими далекими предками, що заселяли береги Дніпра-Борисфена. Звичайно, це було аж надто давно, і чи мешкали тут греки, чи лише запливали сюди з товарами – достеменно невідомо.
Греки оселилися у Кременчуці у XVIII столітті, коли Катерина Друга запрошувала іноземців для освоєння нових земель. Як правило, у далекий невідомий край їхали молоді та заповзятливі люди, на що й був розрахунок. Переселенцям надавалися значні пільги, у тому числі й податкові; держава гарантувала їм збереження віри і, при бажанні, підданства тієї країни, звідки вони приїхали. Але у будь-який момент вони могли стати підданими імператриці. Саме тоді у центральному місті Новоросії, Кременчуці, з’явилася невелика грецька громада. За містом їй виділили землі, де греки й почали обживатися.
Місто поступово розширювалося, і заміський грецький виселок став частиною Кременчука. А після того, як через Кременчук пролягла залізниця і був побудований вокзал, Гречівка взагалі стала доволі престижним місцем серед ділових людей.
Греки непогано вписалися у життя Кременчука: вони чесно вели торгівлю, були вмілими ремісниками і землеробами, старанними і працьовитими робітниками, легко навчалися новому. Немало важило і те, що вони сповідували православну віру; звучання їхніх імен – Александрос, Васіліс, Павлос, Ніколаос, Іріні, Ксенія, Параскеві, Єлена, Софія – було звичним для значної частини містян.
Греки не замикалися у своєму вузькому колі – обов’язково віддавали і хлопчиків, і дівчаток до школи, були дуже гостинними і привітними, не заперечували проти шлюбів своїх дітей з місцевим православним населенням, поступово «вростаючи» у культуру та життя нової батьківщини. Гречанок охоче брали заміж: вони були такими ж гарними і хазяйновитими, як і більшість місцевих дівчат, але, на відміну від норовливих, або, як писав класик, «брикливих» українок – більш терплячими, мовчазними, згідливими, слухняними, беззаперечно визнаючи чоловікову першість. Кременчуцьке жіноцтво багато чому навчилося у гречанок, особливо у плані догляду за собою. Українки, безумовно, завжди відрізнялися охайністю, але саме грецькі жінки привнесли у наш побут, наприклад, такий звичай: хоч яка втомлена була дівчина, але ввечері обов’язково мала розчесати косу, не менше ста разів провівши по волоссю дерев’яним гребенем з широкими зубцями. Щоб руки, які будуть гладити кучері чоловіка й обіймати малюка, довше залишалися м’якими – пелюстки троянди заливали олією, настоювали і вечорами ретельно втирали у шкіру; після купання і миття голови обов’язково ополіскувалися відварами духмяних трав. Також для гречанок дуже важливими були постава і хода: дівчаток змалечку навчали прямо триматися і плавно рухатися, що також ретельно переймали кременчужанки.
У другій половині ХІХ ст. найбільш відомою на Гречівці була багатодітна родина торговця Спиридона Левентіса; він був головним у вирішенні різних громадських питань.
Дядечко Спіро час від часу влаштовував свята, на які неодмінно запрошувалися сусіди. Мати і дружина Левентіса подавали як грецькі страви (гостям дуже подобалися дзадзики, мусака, смажена ягнятина, солодкі лукумадес), так і українські.
Жінки за стіл разом з чоловіками не сідали – для них було окреме приміщення, тут греки суворо дотримувалися традиції. Потім усі виходили надвір і під звуки пандура, сиринги та бузуки починалися грецькі танці. Звичайно ж, не сиртакі, а, найпевніше, хоро. Тут уже заводійкою була старша донька Спиридона – Лариса, названа так на честь міста Лариса в області Фессалія, звідки й приїхали предки родини. Дівчина не лише мала незвичне для Кременчука ім’я, а й була дуже вродлива: висока, струнка, з довгим, майже по колін, темним волоссям, із великими фіалково-сірими очима і густими пухнастими віями. Не одне юнацьке серце обривалося, коли Лариса з невеликим бубном у руках розпочинала грецькою мовою пісню, а потім ішла в танок: її одяг тріпотів і хвилювався, коси літали за тонким станом, а медовий голос ніби кликав у незмірну далечінь, обіцяючи щось казководивовижне.
Ось такою десь у середині 1890-х років побачив і почув красуню-грекиню молодший син власника заводу сільськогосподарських машин німця Баутца. І, як мовили древні елліни, стріла кохання пронизала їх обох.
Коли Людвіг повідомив батьку, з ким він хоче одружитися, старий Баутц був категорично проти: адже Левентіс простий торговець, а дехто з його синів та небожів працюють на заводі! Та син затявся, що візьме за дружину лише ту, кого покохав. І тоді Баутц придумав безпрограшний, як на його думку, варіант: одружуйся, але нехай наречена перейде у лютеранство; інакше позбавлю тебе спадку.
Лариса, почувши про вимогу можливого свекра, залилася гіркими сльозами і сказала, що ніколи не зрадить свою віру.
Здавалося б, тут і казочці кінець: навіть якщо Людвіг зважиться не послухатися батька, – навряд чи Левентіси віддадуть улюблену доньку за бідняка, та ще й не православного.
Але… хоча б інколи кохання перемагає все!
Спіро з дружиною, вислухавши Ларису та Людвіга, благословили їх на шлюб. Вінчалися аж у Полтаві, щоб не було скандалу.
Розгніваний Баутц-батько дійсно позбавив сина спадку. Молоді оселилися на Гречівці, де численні родичі нареченої спільними зусиллями збудували їм маленький будиночок. Ця історія викликала багато розмов і пересудів у Кременчуці.
Через кілька років старий Баутц помер, так і не простивши сина. Старший брат Людвіга, зоставшись єдиним спадкоємцем, вчинив дуже шляхетно: оскільки порушити батьків заповіт він не міг, – продав тепер уже свій завод, а гроші поділив з братом.
Ось так власником заводу, на ґрунті якого у ХХ ст. постав завод дорожніх машин, стала родина С. Андера.
Людвіг і Лариса, як переповідали старожили, були дуже щасливі, у них народилося багато дітей, усі добрі, розумні й напрочуд вродливі. Саме гостинна Лариса навчила і своїх доньок, і знайомих кременчужанок випікати особливий грецький пиріг «василопіта», що його пекли раз на рік – напередодні дня святого Василя.
…Давно немає тієї зігнутої майже сотнею літ бабусеньки, яка на початку 1990-х років переповіла нам цю історію; десь загубився її рецепт грецького пирога. Втім, як зараз кажуть, Гугл всезнаючий вам у поміч, – там, як у Греції, є все.
Греків у Кременчуці було не настільки багато, аби залишити якийсь вагомий слід, що пройшов би через революції та війни. Багато греків після 1917 року поїхали шукати кращої долі; а ті, що залишились – поступово асимілювалися, переплавилися, мов у тиглі: у сумної пам’яті 1930-і роки багато хто змінив прізвища, ставши з Ніколаідісів Ніколаєвими, а з Іоаннідісів – Іванченками, а також графу «національність» у паспорті; дітей почали називати Петриками та Марусями…
Була Гречівка – і нема Гречівки.
А греки – все одно є.
Час від часу в переповненому тролейбусі чи маршрутці, у залі Палацу культури чи просто на вулиці ні-ні та й промайне класичний еллінський профіль і особлива антична постава, які через тисячоліття, через низки поколінь і сотні кілометрів передали нам рішучий і відважний Олександр Македонський, мудрий Платон, допитливий Геродот, прекрасна Єлена, вірна Пенелопа, далекі нащадки яких мешкали і досі проживають у Кременчуці.
Свято щучого хвоста
Неможливо уявити собі завершення зими без традиційного Масляного тижня, протягом якого кожен справжній українець встигає з’їсти таку кількість смачних млинців, що вистачить на весь рік! Але цей тиждень характерний не лише сидінням біля щедрого столу. Тут були і різноманітні традиційні розваги.
У Кременчуці на Масницю відбувалося дуже цікаве «Свято щучого хвоста».
На площі, де стояла Марена – солом’яне опудало, що вособлювало зиму, у вівторок Масляного тижня влаштовувалися своєрідні «виставки досягнень»: рибалки виставляли на загальний огляд виловлені ними великі рибини, а обраний глядачами суддя визначав, яка з них найбільша. Той, хто її впіймав, отримував звання «отамана дніпровських щук» на увесь рік. Попередній отаман урочисто передавав новому отаману ознаку свого статусу – блискучу острогу на різьбленому держаку і довгий, не менше трьох, а то й чотирьох аршин синій пояс із вишитими по ньому рибами.
Потім «чемпіонську» щуку купував хтось із поважних городян. У кінці ХІХ – на початку ХХ століття на святковій площі ми з вами могли б побачити, скажімо, предводителів дворянства Питленка, Магденка або Остроградського, графа Капніста, міських голів Диздарєва, Ізюмова або Гусєва, командирів 35-го і 36-го піхотних полків, фабрикантів і купців Дурунчу, Файдиша, Унгерн-Штернберга, братів Гебгольдів, братів Володарських, Сандомирського, Шапошникова, Поддєрєгіна, Чуркіна, Алісова, Кушнарьова, Зубарєва, Гурарія, Ямпольського, земських діячів Колачевського, Устимовича та інших.
Причому це був справжнісінький, але дуже своєрідний аукціон. Перед рибиною ставили столик або ліпили підставку із снігу, вмощували крислатий солом’яний бриль. Тільки що проголошений «отаман дніпровських щук» – власник улову – встановлював ціну, а учасники торгів голосно називали свою, все більшу й більшу, і кожен названу суму опускав у бриль. Підходити можна було кілька разів. Небагаті городяни, які не брали участі в аукціоні, мовчки опускали у бриль хоч якусь копійчину.
Вигравав, зрозуміло, той, хто під заохочувальні вигуки та оплески свідків цього захоплюючого і навіть азартного дійства дав найбільшу ціну. Рибину, яку на ряднині підносили до нього четверо парубків, він урочисто передавав міській лікарні або дитячому притулку. Суддя змагань підходив до старшого лікаря чи до завідувача притулком і голосно, щоб усі чули, промовляв: «Пан такий-то просить Вашу милість прийняти цю щуку для Ваших підопічних. Нехай їдять собі на здоров’я і за здоров’я пана ім’ярек!». У відповідь так само голосно обдарованому треба було відповісти: «Щиро дякую пану такому-то від себе особисто, від тих, кому він допомагає, та від усієї кременчуцької громади! Пан такий-то – справжній благодійник, щедра і добра людина, і нехай про це знають і на лівому, і на правому березі нашого батечка Дніпра! Ура благодійнику!». Всі присутні дружно підхоплювали цю здравицю, і над площею тричі лунало «ура» та прізвище благодійника.
Варто зауважити, що в ті часи щуки вагою у пуд-півтора не були дивиною, тому ними можна було нагодувати чимало людей.
Дарувальнику ж, за традицією, підносили самий лише щучий хвіст, тут же відрубавши його і начепивши на кукан. Причому, знову ж таки за традицією, він повинен був сказати: «Ой, який важкий, я сам і не донесу!» І тоді, особливо коли його дім був недалечко, всюдисуща дітвора з піснями і вигуками юрбою несла щучий хвіст до обійстя, застромивши його на жердину, прикрашену стрічками та маленькими бубонцями. Діти стукали у ворота і гукали: «Господине, господине, вам господар щуку для юшки прислав!». Сусіди вибігали на ганки, підходили до воріт,вітали жінку, а горда за свого мужа і потішена увагою хазяйка роздавала дітям ласощі, дрібні гроші, а часто й запрошувала до столу та пригощала млинцями.
Якщо ж переможцем ставав крюків’янин Григорій Чуркін чи, скажімо, Роберт Зейпт або Нохим Рабинович, які мешкали далеко від місця аукціону – хвіст відносили до карети чи саней, куди встигала швиденько добігти і всістися, мов нічого не знаючи, дружина, яка була серед глядачів і щиро уболівала за свого чоловіка. Вона також обов’язково винагороджували дітей дрібняками і цукерками фабрики Петра Поддєрєгіна, а жердину з риб’ячим хвостом закріплювали на повіз.
Визначену початкову ціну за рибу віддавали власнику, а всі інші зібрані кошти йшли на благодійність, про що було оголошено наперед: скажімо, для міського училища, на білизну для дитячого притулку, на придбання книг або передплату журналів для міської бібліотеки тощо.
Ось чому взяти участь у «Святі щучого хвоста» заможні кременчужани вважали для себе за велику честь. А тому, окрім православних, приходили сюди і католики, і лютерани, і мусульмани, і правовірні іудеї, хоча святкування було пов’язане з православним календарем. Тут усі були на рівних, бо ж ішлося про благодійність та про повагу всієї кременчуцької громади! А візники, які, скажімо, відвозили подаровану рибу до лікарні, частенько не брали із старшого лікаря Богаєвського гроші за проїзд, щоб хоч таким чином бути причетними до доброї справи.
Правил на цьому рибальському змаганні було всього два, і дуже простих: перше – перемагає найбільша щука, і друге – участь бере будь-яка велика риба, аби лиш вона була щукою (ну, суто кременчуцьке формулювання!). Звичайно ж, по факту найбільшою рибиною не обов’язково виявлялася щука: частенько траплявся і сом, і вгодований, мов кабанець, сазан, і великий судак, а щуки, мов на гріх, були не дуже великі.
Для такого випадку також була традиція: ще перед початком змагання удачливий рибалка, котрому упіймався, наприклад, вусатий сомище чи судак у півтора аршини, голосно, щоб усі чули, промовляв: «Соме-соме, ти не в себе вдома, від сьогодні ти звешся щука, буде тобі наука!» або «Був ти судаком, а відтепер будеш щупаком!»
Розпочинаючи огляд виловленої риби, суддя повинен був суворо спитати: «А що серед щук робить оцей сом (судак)? Ану, викиньте його звідси!». Рибалка ж мав відповісти: «Це раніше він був сом, а тепер його звуть щука; ось у мене і свідки є!» – і глядачі це голосно підтверджували.
На виручені від продажу найбільшої риби гроші новий «отаман дніпровських щук», як правило, пригощав усіх учасників змагання. Частенько рибалки приносили з дому полумиски, ложки, казани і на таганах варили юшку прямо на площі, їли самі під горілочку та пригощали людей.
Уся інша виставлена риба дуже швидко розкуповувалася – адже її треба було спожити до кінця Масниці.
Погодьтеся, цікавий і гарний звичай. Дасть Бог, ще відродиться у наддніпрянському Кременчуці унікальне і колоритне Свято щучого хвоста!
Кременчук – переважно промислове, торгове і військове місто, в якому постійно рухаються і переміщуються людські потоки: хтось покидає рідні терени, хтось саме тут знаходить своє призначення і свою долю, привнісши щось в історію нової малої батьківщини. У таких містах погано зберігається те, що ми називаємо усною історією – родинні перекази і бувальщини, плітки і пересуди, традиції та звичаї.
Тому кожна вціліла міська легенда – справжній скарб, особливо для музейних працівників, яким доводиться багато працювати з відвідувачами. Зацікавившись якимось, на перший погляд, зовсім не важливим моментом, наші слухачі по-новому розкривають для себе нібито знане і звичайне, а, насправді, таке прекрасне і несподіване місто – Кременчук!
