У наш техногенний час з різноманіттям наземних транспортних засобів важко уявити, що вулицями Кременчука і дорогами країни колись снували тільки кінні екіпажі. Галузь, яка займалась виготовленням останніх, називалась «екіпажне виробництво», а спеціалісти – «екіпажних справ майстри». І асортимент був своєрідним, пристосованим до пересування ґрунтовими дорогами.
Вулицями нашого міста другої половини ХІХ століття курсували: карети, коляски, які запрягалися двома або трьома кіньми, фаетони, дрожки, козирки, тюльбері (тільбері), брички та інші ресорні екіпажі з упряжжю на пару коней і на одного коня, брички безресорні з упряжжю на пару і одного коня. Ну і, звичайно, широко використовувались вози (підводи), а в сніжний зимовий період – сани.
Найбільш розповсюдженим типом міського екіпажу в теплий період року були дрожки або прольотка, сільського – підвода. Взимку колісні екіпажі змінювали на сани. Вироблялись сани з голоблями і дугою – одиночні, парні, трійчасті. Карети взимку ставили на полози.
Виготовлення підвід, саней і колимаг – попередниць карети – на теренах нашої країни існувало здавна. Карети з’являються на вітчизняних дорогах на початку XVII ст. і були виключно іноземного виробництва, різних типів: дормез, ландо, фаетон, тільбері. Наприклад, дормез призначався для тривалих поїздок і являв собою по суті невелику кімнату-спальню. Так, карета Катерини Другої під час її подорожі 1787 року на південь, коли вона відвідала і Кременчук – головне на той час місто Новоросійської губернії – вміщала вітальню на вісім чоловік, невелику бібліотеку, кабінет, картковий столик, а також всі зручності і запряжена була тридцятьма (!) кіньми.
Завдяки наявності підвіски карети вирізнялися значною комфортністю під час їзди і користувались попитом у аристократії. Спочатку карети збирали із завезених деталей, а на початок ХІХ ст. на ринок вже постачалися екіпажі вітчизняного виробництва. Над створенням карети та інших екіпажних засобів трудились фахівці різних галузей: столяри, які створювали дерев’яні частини, різьбярі і наборщики, які займались оздоблювальними роботами, ковалі, котрі виробляли осі й ресори, і колісних справ майстри, яких вважали ремісничою елітою.
У 20-х роках ХІХ століття серед переліку занять кременчуцьких ремісників, причетних до екіпажного виробництва, зазначаються такі фахівці: каретники, ковалі, столяри, колісники, «тележники» (рос.). Екіпажними майстрами вироблялися дрожки, тарантаси, брички, коляски і карети. Серед усіх ремісників каретники були відомі в околицях і отримували значні прибутки. Вироби збувалися як на місці через роздрібну торгівлю, так і продавалися на ярмарках у Полтавській, Харківській, Катеринославській губерніях.
Цікавий опис очевидця того часу: «…Найбільше видно діяльність під час ярмарків, яких тут буває три; як, наприклад, на нинішній Іванівській можна було побачити безліч екіпажів, що перевершують один одного красою і пишаються дорогими кіньми. – В одних мчать пані, закриті прозорими вуалями, в інших мужчини з окулярами на очах».
На цих же ярмарках можна було придбати дорогу карету іноземного виробництва, привезену з Відня, вартість якої складала шість тисяч рублів.
У кінці ХІХ ст. серед каретників у Кременчуці значаться купці:
- Семен Матвійович Михайлов (Харчова вулиця, власний будинок),
- Лука Ізотович Тулупов (Костянтинівська вулиця, власний будинок),
- Іван Петрович Таль (Петропавлівська вулиця, власний будинок),
- Адольф Іванович Таль (Харчова вулиця, буд. Єни).
Цеховим старшиною каретників був міщанин Василь Максимович Павлов, який проживав на горах у власному будинку. Його товаришами (заступниками) значились міщанин Якуб Львович Якобсфельд, який мешкав у будинку Корфа по Павловській вулиці та міщанин Іван Петрович Ковальов – проживав у Крюкові по Катеринославській вулиці у власному будинку.
Проживав у нашому місті також каретних справ майстер німецького походження на прізвище Таль. Родина Таль вперше згадується в метричних записах кременчуцької лютеранської кірхи 19 лютого 1878 року. Каретний майстер Йоганн Таль і його дружина Регіна, уроджена Штробель, 10 грудня цього ж року записані свідками хрещення Регіни Марі – доньки столяра Петера Таль. Усі вони були за віросповіданням лютеранами. Серед свідків хрещення вказаний також колісний майстер Роберт Розенфельд. Рід занять означених людей вказує на те, що їх об’єднували не лише родинні зв’язки, віра, етнічна приналежність, але й професійне заняття – екіпажне виробництво. Вірогідно, екіпажний заклад Йоганна Таль в Кременчуці з’явився у 1870-і роки. У фабрично-заводських довідкових виданнях ім’я власника зросійщене – Іван Петрович Таль. Його син Адольф також мав свій екіпажний заклад, в якому на 1909 рік працювало 25 робітників.
Саме цього підприємства фірмова накладка нещодавно потрапила до Кременчуцького краєзнавчого музею, завдячуючи людині, небайдужій до історії рідного міста – Санькову Станіславу, за що ми йому дуже вдячні.
Накладка має округлу сплощену форму з фаскою по краю. На лицьовому боці по колу заглиблений рельєф: «Адольф Таль. Кременчугъ», в центрі стилізоване зображення двох підків з рослинними елементами. Діаметр накладки 4,8 см. Виготовлена з жовтого металу – латуні. Цей артефакт поки що єдиний з цієї галузі місцевого виробництва, який поповнив музейні фонди.
Зовнішній вигляд транспортних засобів, якими користувалися для внутрішньо міських перевезень у ХІХ – на початку ХХ століть, можна розгледіти на картинах і картках поштових. Так, на полотні «Площа провінційного міста» відомого художника Є.Ф. Крендовського, до речі, уродженця Кременчука, де зображена площа Крюкова періоду 1860-х років, майстер відтворив реальну картину того часу. Звичайно, на площі присутні підводи, запряжені волами. Уважно розглянувши сюжет, можна впізнати однокінні дрожки-прольотки з візниками, на яких пересуваються переважно військові, котрі служили в Комісаріатській комісії, примітна будівля з колонами якої відразу впадає у вічі.
Прольотки, або дрожки – однокінні чотириколісні ресорні або безресорні повозки, розраховані на 1-2 людини, для швидкої маневрової їзди в місті. Вони мали над колесами короткі крила для захисту від пилу і багнюки. З’являються дрожки на вулицях міст близько 1840-х років. Як бачимо, на картині їх досить велика кількість, що свідчить про їх розповсюдженість як основного виду міського транспорту на той час.
На деяких поштових картках з видами Кременчука початку ХХ століття також зображені екіпажі. Наприклад, на поштівці «Кременчугъ. №1. Кіевская ул. и Государственный банкъ», фотограф зафіксував неподалік від будівлі Кременчуцького відділення державного банку одно- і двокінні екіпажі, які стоять, очікуючи пасажирів. На одній із прольоток на задку прикріплений номерний знак: «№ 44». Візники одягнені в темні свити і світлі картузи.
Уявлення про такий вид екіпажу як «дрожки» дає знімок початку ХХ ст. родини Зейпт – власників ковбасної фабрики, які були німецького походження. Фото зберігається в музейних фондах. На ньому подружжя Марія і Роберт, одягнені в зимове, сидять в однокінній двомісній чотириколісній повозці із захищеними щитками колесами біля свого одноповерхового будинку. Править невеликим екіпажем сам господар. Можливо, вони придбали екіпажний засіб у свого земляка А.Таль.
Зі спогадів кременчужанки Дзюби Олександри Кузьмівни в Кременчуці були візницькі біржі, які знаходилися в людних місцях: біля залізничного вокзалу, пароплавних пристаней, неподалік Міської Думи. Запряжені екіпажі стояли, готові надати послугу. Коні тут же ласували вівсом із полотняних торб, підвішених до шиї. Ось така була «заправка пальним» пересувного засобу на місці!
Заможні кременчужани тримали власні солідні виїзди. Під час святкових заходів і гулянь нарядно вбрані дами – в капелюшках з газовими стрічками, в рукавичках до ліктів, під мереживними парасольками – сиділи в екіпажах, якими правили кучери в яскравих сорочках блакитного, червоного й інших кольорів. Коні також були в різнокольорових попонах.
Карл Іванович Бер – власник відомого садового закладу, на садибі по вул. Херсонській мав конюшні, які обслуговував кучер Іван Дзюба. Достеменно невідомо, яким саме екіпажем користувався Бер, але той факт, що запрягали декілька коней, опоряджуючи їх в різного кольору попони з китицями, залежно від нагоди для виїзду, говорить про те, що це могла бути як карета чи її типи, так і коляска. Влітку його кучер носив оранжеву сорочку. Для весільних виїздів на коней одягали білі попони.
Відомо про парк транспортних засобів деяких заможних кременчужан. Так, у Диздирєва Олександра Олександровича (сина Олександра Пилиповича, який у 80-х роках ХІХ століття займав посаду міського голови), значились: коляска, фаетон трієчний, американка, кабріолет однокінний, качалки рисакові, тільбері, сани; в Устимовича Василя Васильовича – засновника Устимівського дендропарку: карета четвертна, коляска четвертна, фаетон парний, тачанка чотиримісна парокінна, тільбері парний і однокінний, бігунок, сани парні. Каретні сараї більшості заможних городян мали приблизно такий же асортимент.
З другої половини ХІХ ст., після промислової революції, з винаходом велосипеда, мототехніки, автомобіля та прокладенням залізниць кінні екіпажі поступово стали втрачати своє провідне місце і згодом поступилися досконалішим, зручним швидкісним засобам, пішовши зрештою у небуття.
Старший науковий співробітник Музиченко Н.В.
Стаття була надрукована в Матеріалах першої Всеукраїнської науково-практичної конференції «Музейний простір: Природа. Історія. Культура», м. Чернівці, березень 2025 р.
