Згадаймо про Куруківську битву

Всі, хто приїздить до Кременчука автомобілем чи потягом, обов’язково звертають увагу на пам’ятний знак біля села Чечелеве, котрий було оновлено в 2006 році. Це символічна могила загиблих козаків, які поклали свої буйні голови у Куруківській битві. Місце знакове. Кілька років поспіль у День козацької слави тут приймали присягу першокурсники обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. 

Є щось до болю зворушливе і символічне у цьому заході, на який, як правило, приходять мешканці села Чечелеве, громадськість міста, батьки ліцеїстів, представники влади, депутатського корпусу міста, Почесні громадяни.

Настав кінець жовтня, і ми знову згадуємо про Куруківську битву.

Кілька слів про події, що їй передували. На початку 17 ст. українське козацтво стало значною політичною силою не лише в Речі Посполитій, до складу якої з 1569 року входили українські землі, але й в усій Європі. Цьому сприяли морські, сухопутні походи проти Туреччини й Криму, участь козаків Петра Сагайдачного у війні з Московією та в переможній Хотинській війні 1621 року з Османською імперією. По закінченні цих воєн тисячі «покозачених» селян, чий соціальний статус залишався невизначеним, не бажали повертатися під владу польської шляхти й магнатів. Фактично на всій Середній Наддніпрянщині встановився демократичний козацький лад, козаки не вважали себе пов’язаними умовами миру з Туреччиною і продовжували чинити напади проти неї. Все це разом узяте не могло не призвести до збройного протистояння між польським урядом і козаками.

Для відновлення польсько-шляхетського панування в Україні і приборкування «своєвольства» козаків, у вересні 1625 р. на Поділлі почало збиратися значне польське військо, яке очолив польний гетьман Станіслав Конецьпольський. З міста Бар воно вирушило на Середнє Подніпров’я. 

У Черкасах до коронного війська приєдналися із своїми загонами магнати Потоцький, Немирич, Калиновський, Собеський, Заславський. Козацькі залоги, які стояли в Каневі, Корсуні, Мошнах, з боями відходили на південь вздовж Дніпра в напрямку Крилова. На допомогу їм із Січі поспішив запорізький гетьман Марко Жмайло. У кінці жовтня козацькі полки об’єдналися і заклали укріплений табір за Криловим, над річкою Цибульник, на місці старого городища в урочищі Табурище. Туди ж незабаром підійшли і поляки і розташувалися так близько, що з їх табору добре було видно козацький обоз.

Сили поляків, включаючи наймані полки німецьких рейтарів та допоміжні частини, складали не менш 30 тисяч вояків. Їм протистояло майже 20 тис. козаків, набагато гірше озброєних і вишколених. 

Згідно із воєнними законами того часу, спочатку зустрілися делегації супротивних сторін. Поляки звинуватили козаків у тому, що ті своїми морськими походами можуть зірвати нетривкий мир з Туреччиною і спровокувати нову війну, у самостійних дипломатичних зносинах з іноземними державами, а також у втручанні у церковні справи в Україні. У відповідь козаки звинувачували поляків у недотриманні даних під Хотином обіцянок. Вони вимагали значного збільшення кількості реєстрового війська і права самим вибирати старшого реєстру. Як і слід було очікувати, переговори ні до чого не привели, обидві сторони виявилися непоступливими.

29 жовтня 1625 року С.Конецьпольський убрід перейшов невеличку річку Цибульник і з трьох сторін ударив на козацький табір, але помітного успіху не досяг. По обіді козаки перейшли в контрнаступ, який теж був відбитий. Увечері поляки відступили із зайнятих позицій і почали готуватися до вирішального штурму. У свою чергу Марко Жмайло потайки вночі залишив табір і відвів козаків на більш вигідні позиції – на старе городище в урочищі Ведмежі Лози поблизу Курукового озера, що за дві милі від Табурища.

С.Конецьпольський вирішив негайно атакувати козаків, щоб не дати їм можливості закласти новий укріплений табір. Слід врахувати, що воєнні дії відбувалися в умовах пізньої осені, коли йшли безперервні холодні дощі і луки, очерет та лози навколо Курукового озера були залиті водою, що утруднювало пересування як козацького, так й польського війська.

Щоб стримати наступ поляків, передбачливий Марко Жмайло на шляху свого відходу влаштував декілька засідок. Не чекаючи світанку, польська кіннота рушила в наступ. Ціною великих жертв полякам вдалося збити козацькі застави. Проте закута в броню важка кавалерія поляків застряла в драговині і потрапила під шквальний вогонь козацьких гармат.

Після тривалого гарматного обстрілу Конецьпольський розпочав новий штурм, але розірвати козацький табір поляки так і не змогли, зазнавши при цьому великих втрат.

Перед поляками постала безрадісна перспектива затяжної облоги. А між тим почалися заморозки, несподівано випав сніг, важко стало годувати таку велику кількість людей і тварин. Було зрозуміло, що за кілька днів почнеться падіж коней. Поляки також побоювалися, що на допомогу козакам можуть підійти татари.

Обидві сторони конче потребували миру. 31 жовтня 1625 року Станіслав Конецьпольський надіслав козакам листа з пропозицією відновити переговори.

Вони були напруженими, але закінчилися підписанням протоколу, відомого в історії як Куруківська угода. Згідно з нею козацький реєстр збільшувався вдвічі — до 6 тис. чол., і йому встановлювалася щорічна платня за службу – 60 тис. злотих. Козакам надавалась особиста свобода, право судитися власним козацьким судом, займатися торгівлею, право обирати собі старшого. Козаки зобов’язалися припинити зносини з іноземними державами, спалити свій флот і не втручатися у справи польської адміністрації.

По суті, Куруківська угода була тимчасовим компромісом між польським урядом і козаками. У той же час Куруківська битва продемонструвала спроможність козаків навіть за несприятливих для них умов на рівних, чи майже на рівних, протистояти професійному «кварцяному» війську Речі Посполитої. Саме під Куруковом козаки вперше вмирали не лише за власну лицарську славу та за рідну землю; вони клали «тіло й душу» за те, щоб українці «запанували у своїй сторонці».

Кілька слів про ілюстрації. Предметів козацької доби у фондах нашого музею зберігається не просто мало, а дуже мало. Тому сьогодні можна подивитися лише зображення полковницького пірнача, бердиша, наконечників списів та бойових сокир, козацьке стремено, інкрустовану рушницю. А ще у нас є непогана колекція козацьких люльок, декілька з яких ми і пропонуємо вашій увазі.

Автор: Олена Коваленко, вчений секретар краєзнавчого музею