«За годом год стучит в окно…
Была война давным-давно,
Давным-давно в запас ушли солдаты.
Но быль о ней всегда нужна,
О том, какой была война
Когда-то, когда-то, когда-то…»
Сподіваюся, кременчужани старшого покоління пам’ятають цю пісню на слова Леоніда Дербеньова, яка прозвучала у фільмі «Командир щасливої «щуки» (1972 р.). Фільм був присвячений подвигу моряків-підводників у роки Великої Вітчизняної війни, а прототипом головного героя став наш земляк, капітан-лейтенант Семен Коваленко – вічна йому пам’ять.
Давайте пригадаємо деякі епізоди 80-річної давнини. На моєму столі архівна папка, а в ній – спогади кременчужан, в основному уривчасті згадки про окремі моменти. Розгортаємо…
КЛОЧКО МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ:
«У липні 1941 року, враховуючи обставини, які склалися на фронті, в нашому місті була створена дивізія народного ополчення. Разом з іншими працівниками автостанції я був зарахований в її ряди і призначений командиром взводу 1-го Кременчуцького полку.
…7 серпня по бойовій тривозі полк був піднятий, озброєний гвинтівками, патронами та гранатами і зайняв оборонний рубіж за Крюковом, де був скинутий великий десант фашистів.
На світанку – 8 серпня розгорнувся запеклий бій, в якому бійці Дивізії народного ополчення виявили героїзм в обороні міста від фашистів.
Протягом двох днів 8 і 9 серпня наші бійці стримували противника, хоча й зазнавали значних втрат від безперервного артилерійського та мінометно-кулементного вогню фашистів, Багато товаришів у цьому бою полягли смертю хоробрих; у цьому бою був поранений і я, мене евакуювали углиб країни.
Так що про подальші бойові дії нашого полку я розповісти не можу.
04.11.1964 р.»
ЦИМБАЛ ЯКІВ СТЕПАНОВИЧ:
«У неділю 21 червня (так у документі. – А.Г.) 1941 року наш уряд по радіо о 12 год. дня оголосив про віроломний напад фашистської Німеччини без оголошення війни. Я тоді працював у паровозному депо ст. Кременчук бригадиром. Начальником депо був Дробаха В.І. Було наказано видати три паровози із запасу у відрядження з бригадами, а також виділити людей у ремонтну поїздку. В цей же день о 23 годині тт. Петров Г.І., Ванжула, Литвиненко І.В., Слюсар І.Д., Пустовіт І.А. виїхали, а ми працювали в депо на своїх місцях.
У липні в нашому депо близько 60 чол. записалися в ополчення. Я був призначений у резерв 1-ї черги при відновлювальному поїзді; ми всі були на казарменому становищі.
У ніч на 14 липня було перше бомбування Кременчука – наліт на міст через Дніпро. Значних пошкоджень не було, з боку Крюкова пошкоджений хідник і перила, що мостовики протягом двох годин відремонтували.
При депо була організована спеціальна группа, і ми в нічний час та при нальотах ходили з мисливськими рушницями, щоб упіймати «ракетників», які сигналізували німецьким літакам.
Наприкінці липня німецькі літаки розбомбили поїзд у Ліщинівці; наш відновлювальний поїзд вирушив на допомогу. Увечері наш поїзд спробував переїхати через міст, але він з боку Крюкова виявився зруйнований.
Наступного дня ми почали обрізати зруйновану частину, щоб була змога навести тимчасовий міст. Втім, невдовзі прибув поїзд з готовими фермами і загін ремонтників, які разом із нашим відновлювальним поїздом взялися до роботи. Залишалася частина довжиною 4-5 метрів, але тут почався обстріл мосту і частково Кременчука, і ми повернулися в депо.
…Нам сказали: хто записався до ополчення – отримати гвинтівки у господарському цеху. Але виявилося, що гвинтівки негодящі, з просвердленими отворами. Тоді тт. Вєрушкін і Волошун почали їх ремонтувати. Нач. політвідділу Середа направив нас до начальника НКВС, а той дав вказівку йти у відділення залізничної міліції й там отримати гвинтівки.
На початку серпня, точно дату не пам’ятаю, нас підняли по тривозі, але перебратися у Крюків, де були ополченці, вже не було можливості, нас не пустили, бо міст було вже заміновано, а з Крюкова частина людей з ополчення повернулися катером.
Ми – Терещенко Г.Р., Златопольський, Гавва, Ткач, Цвелих, я та інші, всіх не пам’ятаю – зайнялися евакуацією депо і майстерень.
9 серпня німець став бити по станції, поцілив у санітарний поїзд з пораненими. Санпоїзд відтягли у товарний парк. Снаряд потрапив у будівлю телеграфу, були вбиті інженер депо Штан М., Бараболя.
Наш відновлювальний поїзд отримав команду допомогти вантажити станки та майно залізничного технікуму; тоді був поранений редактор газети Третяк.
В останній день перед від’їздом на станції Калачевський прямим попаданням снаряда був убитий машиніст Гаркитнюк М.С., помічник машиніста Касьянов М.І. і поранений поїзний кочегар Звіздай І.О.
Зі ст. Калачевський ми виїжджали на відновлення по два рази на день і поступово рухалися до станції Міллерово, де наш поїзд розформували, і я пішов на фронт.
11.10.1964 р.».
СИДЕЛЬНИКОВ ПАВЛО ТРОХИМОВИЧ:
«У 1941 році я працював у вантажно-розвантажувальному пункті станції Кременчук. Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, я добровільно вступив у ряди народного ополчення.
На початку серпня 1941 року у Ново-Іванівці в бараках нас зібрали і сформували підрозділ, озброїли нас гвинтівками і направили на правий берег Дніпра в район Буртів для боротьби з німецьким десантом. Під горою біля села Маламівки ми окопалися і вели бій. Під час бою я був поранений – відірвані ноги і тут я потрапив у полон до німців. Я лежав у лікарні станції Крюків з серпня 1941 по квітень 1942 р., лікували самі себе, потім німці відправили мене у концтабір до Кіровограда, а потім у Кременчук. Під час бомбардування нашими літаками, яке організувала Гризодубова, я виповз за межі табору, сховався, а потім поповз до будинку, де мешкала моя сім’я і де я проживаю зараз.
14.11.1964 р.»
Для тих, кому не байдужа історія батьків і дідів, продовжимо гортати архівні папки. В них спогади звичайних кременчужан, які обороняли від ворога рідну землю та місто, де жили їхні родини. Тут нема розповідей про якісь особливі подвиги. Просто окремі моменти життя у перші місяці війни, коли більшість людей ще не могли осягнути увесь масштаб біди, яка обрушилася на їхню Батьківщину.
Особисто я щоразу намагаюся уявити, що ВІДЧУВАЛИ вони у ті дні, коли, відступивши до переправи, побачили її зруйнованою; коли їх струсонуло вибухом снаряду, який упав практично на робоче місце; коли довелися затулити очі загиблого однополчанина, з яким ще хвилину тому розмовляли…
ОСТАПЕНКО ПАВЛО ЯКОВИЧ:
«У 1941 р. я був учасником народного ополчення. Після підготовки нас направили на правий берег Дніпра в район Деївської гори.
Ми були у складі батальйону, яким командував майор Соловйов, я виконував обов’язки зв’язкового. З Деївської гори я був направлений з пакетом до місця нашого формування. Тут я теж отримав пакет і відправився на правобережжя. Але на правий берег я потрапити не зміг, бо переправи вже не було.
Я розшукав своїх і ми разом повернулися на місце попереднього формування.
В один із днів ми отримали наказ прямувати до річки Псел у село Батраки.
Тут ми зайняли оборону і вночі відправилися на розвідку в с. Дмитрівку. Після виконання наказу ми повернулися у с. Батраки і тут на нас напали німці, ми прийняли нерівний бій і були змушені відступити до Рублівки.
У Рублівці я отримав наказ від майора Соловйова. Виконавши наказ, я повинен був повернутися і доповісти майору про виконання наказу, але на зворотному шляху, зустрівшись із регулярними військами, я зрозумів, що на місці нашого розташування вже знаходяться німці. Так я залишився у 59 особливому інженерному батальйоні, з яким і воював проти ворога до кінця Великої Вітчизняної війни.
03.12.1964 р.».
ЛЕВИДОВ МОРДУХ ОРЕЛЕВИЧ:
«У нас на махорковій фабриці комплектували загони народного ополчення. Я теж був зарахований в ополчення, ми знаходилися у бараках біля м’ясокомбінату. Командиром роти у нас був голова завкому Жумейко.
Нам видали гвинтівки, але усім не вистачило. Щодня ми вивчали гвинтівки та кулемети, вчилися влучно стріляти.
5 серпня на машинах приїхали залізничники, у всіх літніх людей гвинтівки відібрали і віддали молодим, а потім повезли їх на правий берег Дніпра. Мене, як людину літню (1889 року народження), залишили охороняти бараки. А моя донька Поліна, 1922 року народження, студентка Харківського медичного інституту, поїхала з усіма у Крюків. Більше я її не бачив. Її включили до складу санітарного загону, вона загинула там, біля Деївської гори; Михайло Смирнов, помічник командира 2 полку, сказав, що це сталося 8 серпня.
1964 р.»
ГНОЙОВИЙ ЯКІВ КУЗЬМИЧ:
«Коли почалася війна, був оголошений запис до народного ополчення, і я теж вступив до ополчення.
На початку серпня 1941 р. нас запросили на Піщану гору, де були сформовані підрозділи народного ополчення.
Нас направили на правий берег Дніпра, на Деївську гору, де ми відбивали натиск ворога на підходах до міста Крюкова і навіть пішли у наступ на німців. Тут я був поранений. Сили німців переважали наші, і ми змушені були відступити. Мене, як пораненого, відвезли на підводі у госпіталь, який розміщувався в Крюкові, де мені надали першу допомогу. Тут нам сказали, щоб усі рятувалися, хто як може, бо німці перейшли у наступ і почали захоплювати Крюків.
Коли я дійшов до переправи разом з іншими товаришами, то переправа вже була розбита. Але нам пощастило – нас переправили випадковим човном, і я продовжив лікування у залізничній поліклініці.
09.11.1964 р.».
ОТРЕШКО ЯКІВ МАРКІЯНОВИЧ:
«У 1941 році я був директором Кременчуцького хлібозаводу № 1.
7-8 серпня почався обстріл нашого хлібозаводу, який був розташований на березі Дніпра, і чотири снаряди потрапили на територію: один поцілив у буфет, другий в експедицію хліба, третій у кочегарку, а четвертий у склад борошна. На щастя, жертв не було. Під обстріл хлібозавод потрапив тому, що за заводом стояли три гармати, які били у бік противника.
З 9 серпня завод припинив роботу і почався демонтаж обладнання. Всі основні частини і механізми обладнання хлібозаводу були завантажені на платформи і евакуйовані до м. Мічурінська.
14.12.1964 р.»
БЕККЕР ВОЛОДИМИР ЄВГЕНОВИЧ:
«Наша рота народного ополчення Кременчуцької суконної фабрики була у складі 2-го батальйону. Щоночі наша рота займала оборону за містом у районі хутора Реївка.
У ніч на 5 серпня наш батальйон був переправлений через Дніпро для оборони Крюкова від наступу з боку Білецьківки німецьких військ.
8 серпня під час бою був тяжко поранений комісар 2-го батальйону Торубара І.Ф.. Разом з двома товаришами я відніс його з поля бою у траншею. Про подальшу його долю я нічого не знав, і тільки у 1964 році довідався, що він тоді ж і помер на руках у бойових товаришів.
У ніч на 9 серпня ми, ополченці, разом з бійцями Радянської Армії відбивали натиск військ противника на рубежі у напрямку дороги Онуфріївка – Павлиш. Це була важка ніч.
Вранці 9 серпня майор Мачула зібрав уцілілих народних ополченців і прийняв рішення до останньої хвилини захищати Крюків. Нашій групі, яку очолював лейтенант, прізвища його не пам’ятаю, було доручено зайняти рубіж у районі Крюківського інтендантського складу. Бій тривав майже до 2-ї години дня – до останнього патрона ми стримували противника. Але коли закінчилися боєприпаси, ми були змушені залишити Крюків. Відступали ми до Зеленого острова, і там майор Мачула був поранений.
20.12.1964 р.».
Дуже хочеться вірити, що кременчужани не дозволять згаснути пам’яті про Кременчуцьку дивізію народного ополчення. Для цього не треба великих коштів чи якихось особливих зусиль, які не всім по плечу. Просто згадати і хоча б подумки вклонитися.
А.Гайшинська