Газета “Нова Доба”, ілюстрований тижневик 1942 рік
Дніпро тут доволі широкий, обливає декілька прекрасно положених піскових островів, з яких найславінші, як місце літнього відпочинку є острови: «Завитон», «Зелений», «Діньки» та голий, піщаний, напів розмитий острів «Фантазія», де влітку можна розкішно вигріватися на сонці й радуватися дніпровими хвилями. Окрім гранітів, порфіро-гранітів — Кременчуччина має значні поклади інших мінеральних багатств, зокрема бурого вугілля. На надрічних низинах та на болотах Кременчуччини і в самому Кременчуці є землистий торф, який останньої зими не одного мешканця врятував від холоду, а води Дніпра, Псла та Сули й інших допливів Дніпра викидають кожного року «чорні дуби», з яких побудовані тут навіть деякі селянські хати.
Кременчук був до війни (маеться на увазі Друга світова війна) одним із найважливіших в Україні осередків млинарства з найбільшим млином, що перемелював 12 тисяч пудів пшениці та 6 тисяч пудів жита на добу. Тепер цей млин-гігант, пошкоджений большевиками під час їх втечі, знову відбудовано. При втечі большевики знищили м. і. модерні друкарські машини, залишилися лише деякі старі, та решта різного друкарського матеріалу розкиненого серед румовищ. Чесні друкарські робітники, наражуючись своїм життям, врятували бодай те і тим сьогодні друкується кременчуцька газета.
Переходячи залізничий міст з Крюкова до Кременчука, що чудом врятувався перед загладою, дарма, що був большевиками зірваний, глядиш оком на бурхливі, пінисті хвилі старого Славути і питаєш сам себе — чому не бачиш на вулицях, майже на половину зруйнованого Крюкова, людей, чому хати стоять порожні, де ні собаки ні кота на розвалинах не видно, глядиш на «по стахановськи» побудовані чорні та сердиті наче тюрма, колишні фабрики. З мосту глядиш вліво і вправо. Тут колись їздили на своїх бистрих чайках чубаті запорожці, виряжаючись у «гості до султанів»… Серед думок як вагітні хмари — входиш на вулицю Херсонську на лівому березі Дніпра, а далі по неймовірно вибоєних та зубом часу й пером большевицької бюрократії надшарпаних хідниках, залитих водою й грязюкою дорогах доходиш до головної вулиці Кременчука, що ще й сьогодні носить назву Леніна, а там куди захочеш: вліво чи вправо, все одно, скрізь один і той самий вид: розвалені будівлі, в залишених домах побиті вікна. В кожному будинкові, що не вищий як понад 1 поверх, на остіж відкриті брами. Цією вулицею дійдеш до колишнього прекрасного Собору, що положений серед дерев на колишній Соборній, а за большевиків «Червоній» площі, виглядає неначе великий, колгоспний, обшарпаний зовні та внутрі шпихлір. Цей Собор, колишня слава Кременчука, за большевиків переходив різні долі. «Волею народа» мали з нього зробити театр, та воля народу так і залишила його на поталу долі. В ньому були склади збіжжя і будівельного матеріалу.
Кременчук має свій часопис «Дніпрова Хвиля», що появляється від листопада 1941 року тричі на тиждень, розміром на чотири сторінки. За час мойого побуту в місті, виходив і щоденник, друкований на оберненій одній сторінці давньої большевицької макулятури — «Вечірній Листок». Так «Дніпрова Хвиля», як і «Вечірній Листок» приносили в кожному числі найновіші політичні, воєнні та господарські й місцеві новини, а праця редакції часописів не йшла на марне. Сьогодні й гордістю Кременчук може пишатися своїми пресовими органами, що неодного задиркуватого совєтського громадянина зробили людиною та спрямували неодною на праведну дорогу.
Кременчук, як і інші більші міста в Україні має свій музей з гарними збірками природничого та побутового відділу. Але й тут слідна руйнівницька робота большевицьких «культуртрегерів». Із врятованих речей — експонатів ідейні люди, учителі влаштували сьогодні скромний та все ж таки цікавий та культурно-обладнаний округовий музей, який приміщується давній жидівській божниці, що дивним дивом навіть не пошкоджена та не має навіть слідів большевицької «волі народа», як це слідно на кременчуцьких поруйнованих церквах.
Міська Управа та всі її відділи мають чимало праці над унормуванням життя в місті. Багато праці вкладає в культурне життя міста Відділ Освіти, що просто поборює всі найбільші перепони в організації нового українського шкільництва та перевиховання молоді й старшого громадянства, що на жаль ніяким чином не можуть позбутися большевицьких звичаїв та «пролетарських навичок».
Шкільна дітвора вчиться в шести народніх 4-класових школах, що залишилися на звалищах колишніх большевицьких 11-ти семирічок. Крюків має свої школи, де за большевиків було 7 трудових шкіл, а в тому 3 семирічки. Взагалі про Крюків тут не можна багато сказати, бо за ввесь час мойого побуту в Кременчуці, Крюків був «за кордоном», тобто в Райхскомісаріяті Україна, а Кременчук та все Лівобережжя належали тоді до військової адміністрації. В дні 1-го вересня 1942 р. урочистим актом передано Кременчук Цивільній Владі Райхскомісаріяту Україна, яка від того часу сягає аж поза Полтаву та Маріюпіль на Півдні та Чернигів на Півночі.
Є спеціалісти — географи, математики, фізики, літературознавці, історики, фізкультурники, спеціалісти монтери, слюсарі, столярі, склярі, кравці, кімнатні малярі та інші. Коли ви звернетеся до такого «спеціаліста», щоб виконав якунебудь працю, то він звичайно вимовляється браком знаряддя, а якщо і зробить, то треба кликати інших «спеціалістів», щоб поправили. Те саме з умовими робітниками. Освіта — обмежена, людина начиталася Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, знає також що був Данте, Шекспір, Молієр, Гете, Міцкевич, але що вони написали, ледве чи кожний відповість. Мені доводилося балакати з дуже ввічливими людьми, які в розмові виправдувались, чому так мало знають. Зі мною працювали різні люди, які щойно від мене вчилися української мови, дивуючись, що німці знають інколи їх мову краще, ніж вони самі. Всі ці совєтські інтелігенти, здебільша, безпорадні, без товариської культури, бо не мали де собі її засвоїти, проте добрі, працьовиті й невибагливі, бо живуть як можна в таких умовинах жити. Навіть до стрижника у т. зв. «парикмахерскую» мало хто ходить, бо немає… «духів» — як тут кажуть — без яких в такому випадку важко обійтись.
Мешкання тутешнього інтелігента майже на одну моду. Обов’язково в кожній кімнаті, «столовій» ви найдете стандартну совєтську софу, з цератовим покриттям, з таким же опертям та зі соснового дерева прикрасами — вгорі зі шуфлядами за склом та пятираменними зірками в різних формах та місцях. В цій столовій стоїть і т. зв. «буфет» з тарілками, «графінчиками», «блюдочками», «стаканчиками», а також «шкаф» з одною половиною на білля, а другою на одяг, посередині великий стіл, довкруги оббиті цератою крісла, на стінах напів звисаючі від стіни родинні портрети. Здебільша мужчина з шапками на голові та цигарками в устах або мерців в домовинах з квітами та червоними прапорами.
Молодь шукає де може розваги; веселиться з будьякої маловажної причини, або навпаки, попадає в психічну депресію… Загалом про тутешню молодь можна би писати багато і я маю слімивість сказати, що в ніякому випадку не погоджуюсь з деякими обсерваторами в Україні, що мовляв, вона — навіть селянська — свідома. Їй далеко до цього. А якщо такі одиниці десь і трапляться, то інші скоро подбають про те, щоб вони затратились у тому бездонному морі жахливого спустошення, яке заподіяли большевики. Буденне явище, що цей доріст вихований у запеклій ненависті до «ворогів народу», мусів доносити на власних батьків до різних «внутрішніх державних органів» і цієї звички йому важко ще й досі позбутися. Бо донощицтво, брехня, обман, а при тому всевидюче і зарозумілість — лягли в основу виховання та цього «веселого і щасливого дитинства». А проте не треба думати, що цим ділом не займається дехто і зі старших. Я раз-у-раз зустрічався з людьми, які мені залюбки «зражували таємниці» про Івана Івановича чи Петра Петровича, — мовляв, він большевик, зробив те а те і того треба навчити… Мені доводилося виступати перед великими авдиторіями — робітників, селян, учителів, шкільної молоді та полонених і я завсіди мусів натякати на це загрозливе явище, але за кожним таким виступом знову підходили до мене таємничі типи з «важливими справами». Просто жах збирає, коли подумати, що потрапило зробити з людиною чортівське большевицьке виховання, відбираючи їй все, що найсвятіше…
