Наведено характеристику Кременчука як міста, що розташоване в зоні фронтира, основні фактори, які вплинули на історію міста, зважаючи на його географічне розташування.
Фронтир (від англ. frontier) – це територія на межі двох різних суспільств. Є перехідною зоною, яка, як правило, слабко інтегрована до державних структур та має динамічний характер, характеризується високою взаємодією різних, часто ворожих культур.
Автори: В.І.Маслак, Д.П.Василенко
Уведення Ф. Тернером до наукового обігу поняття «фронтира» і розвиток теорії фронтира в західній історіографії дозволяє віднайти схожі елементи дискурсу як у російській, так і у вітчизняній історичній науці. Процес колонізації Степу розкривається в концепціях С. Соловйова, В. Ключевського, М. Грушевського.
Тривалий час сусідство представників різних цивілізацій у межах рухливого кордону сприймалося лише як негативний фактор, що вимагає від себе посиленої уваги, людських і матеріальних затрат, різноаспектних зусиль.
Слов’яноцентричний підхід, що панував у вітчизняній науці ХХ століття, увипуклював конфронтаційну складову взаємовідносин з мусульманськими сусідами на півдні. Лише 80-ті роки минулого століття спродукували нове сприйняття концепції фронтира.
Дослідження опції фронтира стали надзвичайно корисними для розуміння історії Великого Степового кордону, вивчення взаємозв’язків між християнами та мусульманами, представниками осідлої і кочової чи напівкочової цивілізацій, процесу відродження української державності. З іншого боку козакознавчі та урбаністичні студії спричинили відмову від спрощеного розуміння фронтира як зони взаємодії та взаємовпливів конкурентів за володіння ним. О. Каппелер запропонував сприймати Степовий фронт як поєднання географічного, соціального, воєнного, релігійного та культурного факторів, що впливають на зону взаємодії між суспільствами з різною специфікою [9].
В українській історіографії програмно-концептуальною є стаття Я. Дашкевича «Большая граница Украины (этнический барьер или этноконтактная зона)» [2].
За Я. Дашкевичем Степовий кордон – це Великий кордон Європи між європейською та азіатською цивілізаціями, одночасно «біологічний та екологічний – між степом і лісом; гідрографічний – Великий європейський водорозділ; соціальноекологічний – між кочівництвом та осідлістю; етноконфесійний – між слов’янами, християнами і тюрками-язичниками, пізніше мусульманами; етнокультурний – між Заходом і Сходом».
У подальших дослідженнях вітчизняних істориків, таких як В. Брехуненко [3, с. 243–453], С. Леп’явко [4, с. 243–453], В. Мільчев [5], В. Щербак [6], об’єктом дослідження стають неконфронтаційні контакти, міжетнічні процеси в регіоні, різноманітні форми взаємодії культур, економічне, екологічне, воєнне та політичне співробітництво.
Козацька колонізація Великого Степу, в порівнянні з князівською і шляхетською, була найбільш успішною і стала вирішальним чинником формування південних і східних кордонів українських етнічних територій. Опанування козаками територій відбувалося у відповідності до їх уявлень про природні межі руського / українського світу – узбережжя Чорного та Азовського морів. Землі, де мали панувати козацькі «вольності», визначалися від «Могилева… аж до Дніпрового гирла» [3, с. 316]. Схожих висловів в оцінці козацької еліти про південні межі Гетьманщини дійшла й петербурзька дослідниця Т. Таїрова-Яковлєва [7, с. 70].
Кременчуцький край неодноразово ставав міжцивілізаційною буферною зоною, де в «Гордіїв вузол» спліталися міжетнічні, міжконфесійні, станові, господарські та інші взаємовпливи і взаємозв’язки. Це й зумовило певну історичну роль його центру – міста Кременчука.
Д. Вирський, автор найкращого дослідження з історії Кременчука [8], визначає роль річки Дніпро, природної вісі Кременчуччини, як основного структурного чинника місцевої цивілізації [8, с. 11], а притоки Дніпра (Тясмин, Сула, Псел, Ворскла, Сухий Кагамлик) довершують територіальну організацію регіону.
Наявність водних та інших природніх ресурсів [9] приваблювала відчайдух, в яких мрії про власну земельну ділянку та статки переважали інстинкт самозбереження. А стратегічне значення місцевості зумовлювало прискіпливу увагу литовської, польської королівських адміністрацій, а пізніше української та російської влади. Залюднення краю і наявність форпосту, замку чи фортеці дозволяло унебезпечити державні кордони, контролювати рух на Дніпрі та суходільні шляхи Півдня України.
Важливість кременчуцького поселення засвідчують часті згадки Кременчука в гетьманських універсалах – актах адміністративної влади, призначених для широкого розголосу про якусь справу. Про Кременчук, його розбудову, необхідність розміщення військової залоги (гарнізону) йдеться в документах гетьманської канцелярії І. Виговського [10], Я. Сомка «Его царскому пресвътлому величеству известити…, что полки… Кременчюцкій…пъехотные всежелательно верны его царскому пресвътлому величеству…» [10, с. 207], П. Тетері [10], І. Брюховецького [11], П. Дорошенка [10], І. Самойловича «… Выправуючи къ берегу свое товариство, учини, абы у нихъ былъ чоловькъ намъ зычливый… и жебы не льновался проезьджати до… Кременчука, для догляду стратечного житья обывателей…» [10, с. 785].
У цих документальних актах Кременчук згадується поряд із Києвом, Чигирином, Кодаком, Запоріжжям, Полтавою. У документах наголошується, що це – місто «портове і прикордонне», зокрема в «Інформації гетьмана Івана Брюховецького, виданої київському полковникові Василю Дворецькому…» відзначено: «…до Кременчука, до Остря воеводов просити мают, бо тые городы пограничные и портовые» [11, с. 456]. Кременчук був прикордонним і за литовсько-польської доби, і в період Руїни. Укладення Бахчисарайського договору (1681 р.) і Вічного миру (1686 р.) повернули місто «у стан прикордонного форпосту, з тією різницею, що дзеркально змінився один із фронтів оборони – східний напрямок на західний.
Головним полем колонізаційних зусиль кременчужан стало вже не Лівобережжя, а спустілий правий берег Дніпра» [8, с. 217]. Століття небезпечного, але надзвичайно перспективного життя сформували своєрідний кременчуцький етнос – людей сміливих, часом безстрашних, активних, винахідливих, авантюристичних. Чого тільки варте отримання 4 червня 1659 року привілею «королівському місту» Кременчуку від польського короля Яна ІІ Казимира [8, с. 435–437].
Стратегічне розташування, природні ресурси помножені на менталітет жителів, забезпечили високий статус Кременчука в різні історичні епохи, при різних режимах та урядах. Місто відігравало помітну роль в історії України і як полкове, губернське (Кременчук ставав ним двічі – 1765 і 1920 рр.), повітове та районне.
Зусиллями кременчужан місто неодноразово відбудовувалося від руйнації та, як казковий птах, відроджувався із попелу.
Вражають темпи розвиту Кременчука в ХІХ столітті: за 40 років кількість промислових підприємств зросла з 18 у 1806 р. до 40 у 1846 р. [9, с. 76]. Через кременчуцьку пристань щорічно проходило 3 млн. пудів вантажів, вартістю 1,5 млн. «рублей серебром» [9, с. 122]. Транспортування товарів суходолом забезпечувало 10 тис. візників і 50 тис. чумаків [9]. Місто поєднувало торговельними зв’язками українські землі з територіями Білорусії, «бывшаго Польскаго края», Криму, Вірменії та славилося хутром, кіньми, рогатою худобою [9, с. 135]. У Кременчуці постійно проводилися ярмарки «трех-святительская» (30 січня – авт.), «ивановская» (24 червня), «симеоновская» (1 вересня) [9, с. 122–123].
Активна підприємницька діяльність кременчужан зумовила першість у губернії за кількістю «купеческих капиталов» із 2 купців першої гільдії (від нім. Gilde – товариства, станово-податкові розряди, на які поділялися купці в залежності від капталу) – 1 кременчужанин, із 13 купців другої гільдії – 6 кременчужан, з 569 купців третьої гільдії – 151 кременчужанин. Це становило третину торговельного капіталу губернії.
Ще один факт із «Записок о Полтавской губернии, составленых в 1846 году» М. Арандаренка яскраво характеризує місто зони «фронтира». Кременчук середини ХІХ століття мав 5 кам’яних культових споруд і 7 дерев’яних (церкви і каплиці різних конфесій: православні, «старообрядческой секты», «поморской безпоповой секты», «еврейская синагога») [9, с. 120].
Відмінною рисою Кременчука залишалася й є етнічна строкатість. Так, за переписом 1892 року, тут було євреїв 3022, протестантів 3, католиків 33 [12], у той же час як населення Полтави початку ХІХ століття складалося тільки з українців і 1 єврея [12, с. 125].
У роки Другої світової війни стратегічне значення міста спричинило його фактично тотальне руйнування як радянськими, так і німецькими військами, а наявність значної частини єврейського населення – масове знищення жителів. Але необхідно віддати належне кременчужанам, яким вдалося не лише відбудувати
місто, а й перетворити його в один із провідних індустріальних центрів Полтавської області.
Джерела та література
- Каппелер А. Южный и восточный фронтир России в XVI – XVIII веках / А. Каппелер // Ab Imperio. – 2003. – № 1. – С. 47–63.
- Дашкевич Я. Р. Большая граница Украины (этнический барьер или этноконтактная зона) / Я. Р. Дашкевич // Этноконтактные зоны в Европейской части СССР (геогра-
фия, динамика, методы изучения). – М., 1989. – С. 7–20. - Брехуненко В. А. Козаки на Степовому Кордоні Європи. Типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVIІ ст. / В. А. Брехуненко. – К., 2011. – 504 с.
- Леп’явко С. Українське козацтво і теорія Великого Кордону / Сергій Леп’явко // Козацька спадщина. – К., 2005. – № 2. – С. 14–18.
- Мільчев В. І. Нарис з історії запорозького козацтва XVIІІ ст. / В. І. Мільчев. – Запоріжжя, 2009. – 108 с.
- Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV – XVIІ ст. / В. Щербак. – К., 2000. – 300 с.
- Таїрова-Яковлєва Т. Г. До питання про історичні й територіальні уявлення козацької старшини наприкінці XVІІ ст. / Т. Г. Таїрова-Яковлєва // Український історичний журнал. – 2012. – № 4. – С. 70.
- Вирський Д. С. «Українне місто»: Кременчук від заснування до року 1764-го / Д. С. Вирський. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2011. – 681 с.
- Арандаренко Н. Записки о Полтавской губернии, составленные в 1846 году. Ч. 1–3 / Н. Арандаренко. – Полтава, 1848–1852.
- Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657–1687) / [за ред. І. Бутича та ін.]. – Київ; Львів: НТШ, 2004. – 1086 с.
- Універсали Івана Мазепи (1687–1709). Частина ІІ. / [упоряд. І. Бутич та ін.]. – Київ; Львів: НТШ, 2006. – 798 с.
- Энциклопедический Словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрона / [под ред. И. Е. Андреевскаго, К. К. Арсеньева, О. О. Петрушевскаго]. – СПб., 1890–1907. URL: http://www.vehi.net/brokgauz/ (дата звернення 10.08.2018).
- Павловський И. Ф. Полтава в начале ХІХ века / И. Ф. Павловский // Киевская старина. 1902. – № 7–8. – С. 111–164.
Джерело: Збірник наукових праць: “Старожитності та історія Кременчука” 2018 рік
