Автор: Саранча В.І. – к.і.н., доцент кафедри українознавства Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського, Україна, м.Кременчук
В статті досліджено процес становлення мережі медичних закладів на Полтавщині під час Першої світової війни. Розглянуто заходи земств і громадських організацій Полтавської губернії, спрямовані на вирішення проблем поранених і хворих вояків. Проаналізовано динаміку чисельності й соціальний склад контингенту, що знаходився на лікуванні у шпиталях і лазаретах Полтавщини восени 1914 р. Здійснено спробу визначити характер взаємовідносин між пораненими і хворими вояками й корінним населенням краю.
Ключові слова: Перша світова війна, Полтавська губернія, хворі й поранені вояки, шпиталь, лазарет
Постановка проблеми. Регіональні студії з соціальної історії українських земель періоду Першої світової війни дають можливість об’єктивно оцінити тогочасні суспільно-політичні процеси в країні та проаналізувати передумови революційних подій. Тривалий час окремі аспекти в історії Великої війни 1914-1918 рр. розглядалися тенденційно або взагалі знаходилися на периферії наукового дискурсу. З кінця 1980-х рр. перед вітчизняними істориками відкрилися нові перспективи, пов’язані з відмовою від колишніх концептуальних догм, а з 1991 р. у науці з’явився справжній плюралізм думок.
Питанню медичного обслуговування поранених та хворих вояків під час Першої світової війни присвячено низку досліджень вітчизняних істориків. Так, дисертаційне дослідження О. Захарової присвячене діяльності князя Г. Львова на чолі Всеросійського земського союзу допомоги хворим і пораненим воїнам [1], а В. Ореховський дослідив роботу Російського Товариства Червоного Хреста під час Першої світової війни [2]. У працях
О. М. Доніка [3], Н. І. Загребельної [4], Ф. Я. Ступака [5] розглянуто функціонування лікарняних закладів, Т. В. Ісса [6] дослідила роль приватних дворянських лазаретів у справі медичного обслуговування під час Великої війни. У той же час питання впливу значного контингенту поранених і хворих вояків на суспільні настрої провінційного суспільства є недостатньо висвітленим.
Мета статті. Метою статті є дослідження процесу становлення шпитальної мережі в Полтавській губернії на початку Першої світової війни, його організаційні та соціокультурні аспекти.
Виклад основного матеріалу. Під час Першої світової війни відбулися суттєві зміни у соціальній структурі населення тилових губерній. Війна нового типу призвела до великої кількості поранених, а її тривалий позиційний період – до поширення серед вояків гостроінфекційних та застудних хвороб. Прорахунки уряду у військово-санітарній справі вирішувалися завдяки зусиллям місцевого самоврядування.
В основу розробки системи медичного забезпечення імператорської армії було покладено досвід російсько-японської війни. Недалекоглядність військових чиновників призвела до катастрофічного стану під час збройного конфлікту нового типу. В умовах підвищеної інтенсивності бою, при застосуванні кулеметів, розривних куль, танків і отруйних газів, військово-медична служба не могла якісно забезпечити евакуацію і розташування поранених вояків.
На початку Великої війни створюється евакуаційне управління Головного управління Генерального штаба, яке відповідало за відправку поранених і хворих вояків з театру бойових дій до внутрішніх районів. Забезпечення армії медичною допомогою здійснювалося установами Військово-санітарного відомства і Червоного Хреста, але вже у серпні 1914 р. виявилася їх нездатність самостійно забезпечити необхідну кількість лікарських закладів і транспортних засобів.
Загальна схема евакуації мала наступний вигляд: поранений на полі бою воїн доставлявся до полкового (дивізіонного) перев’язувального пункту, а звідти до спеціально розгорнутих у фронтовій зоні лазаретів. У лазареті відбувалося сортування поранених і хворих, частина з яких відправлялася на лікування до внутрішніх районів, інша ж залишалася у прифронтовій смузі.
У найбільших містах імперії створювалися розподільчі та окружні евакуаційні пункти, яким підпорядковувалися військові польові зведені шпиталі. Полтавська губернія знаходилася у зоні Харківського розподільчого евакуаційного пункту, звідки поранених переводили до місцевих шпиталів або до окружного пункту. Значна частина поранених і хворих потрапляла на Полтавщину санітарними ешелонами з Києва і розподілялася по медичних закладах, підпорядкованих 58 тиловому евакуаційному пункту (далі – ТЕП) [7, арк. 3, 5].
Під час літньої кампанії 1914 року виявилися перші прорахунки у плануванні роботи медичної частини. На першому етапі війни лише внаслідок хвороб російська армія почала втрачати близько 100 000 осіб щомісяця при катастрофічній нестачі шпиталів і лазаретів у тиловій зоні. У той же час шпиталі у прифронтовій смузі перетворилися виключно на перевалочні пункти, а рух евакуйованих до внутрішніх районів набув хаотичного характеру.
В умовах кризового стану медичної частини військове керівництво звернулося за допомогою до Земського і Міського союзів. На початку серпня 1914 року губернська земська управа (далі – ГЗУ) за запитом Голови Земсозу Г. Львова збирає інформацію щодо розміру контингенту поранених, який Полтавщина зможе розмістити на своїй території у найближчий час [8, с.19].
Напередодні Першої світової війни за кількістю лікарських дільниць (157) Полтавщина посідала друге місце в імперії, а за чисельністю фельдшерських пунктів (200) – перше. За кошти губернського земства утримувалися соматична і психіатрична лікарні у Полтаві, лікарня у Кременчуці, психіатричні колонії під Полтавою та у Ромнах. Під час війни закінчувалося будівництво народного туберкульозного санаторію під Гадячем і водолікарні-курорту в Миргороді [9, с. 164–168 ].
На початку серпня 1914 р. починається розбудова земської шпитальної мережі Полтавщини, на розвиток якої губернська управа асигнувала 350 000 крб. Видатки земства на утримання лазаретів для поранених і хворих вояків зростали протягом усієї війни: у 1914 р. – 3 422 крб. 62 коп.; у 1915 р. – 15 066 крб. 52 коп. у 1916 р.–16 085 крб. 79 коп., окрім того 407 крб. 73 коп., надано на функціонування санітарного потягу ВЗС № 196 [10, с. 174; 11, с. 181; 12, с. 161].
У цей же період створено губернський і повітові комітети допомоги пораненим, які відповідали за відкриття лазаретів і спеціальне облаштування земських лікарень. Найбільш оперативно впоралися із поставленим завданням Гадяцьке, Золотоніське, Кобеляцьке, Костянтиноградське, Кременчуцьке, Пирятинське, Полтавське і Роменське земства [7, арк.5–840], тоді як решта повітів підготувалися до прийому поранених з другої половини вересня 1914 р.
У серпні-вересні 1914 р. у Гадяцькій земській лікарні лікувалося 59 осіб, поранених під Львовом і Равою-Руською, переважно вихідці з Волинської і Київської губерній, а також місцеві уродженці [7, арк. 52–59]. У жовтні-листопаді до цього медичного закладу прибувають вояки, поранені у боях під Перемишлем, Ченстоховом і Гнилою Липою. Всього за період з 15.11.1914 р по 01.12.1914 р. на лікуванні у Гадяцькій земській лікарні знаходилося 72 особи [7, арк. 324–329].
Поранені, що прибували до Золотоніського повіту розташовувалися у земських лікарнях Золотоноші, Гельмязова і Канівців. Протягом вересня-листопада у земський лікарні Золотоноші постійно знаходилося на лікуванні 150-200 вояків з Полтавщини, Київщини та інших губерній [7, арк. 229–279].
Зусиллями Кобеляцького повітового земства було облаштовано лазарет, у якому в період з 25.08.1914 р. по 01.01.1915 р. лікувалися 433 поранених і хворих вояків [13, с. 345]. На початку війни у Костянтинограді повітове земство відкрило 3 шпиталі, значну частку пацієнтів яких становили місцеві уродженці – вояки 239 Костянтиноградського полка [7, арк. 30, 31, 157–159, 184–191].
Найбільш активну участь у справі облаштування лазаретів і нагляду за пораненими вояками брало Кременчуцьке земство. На початку серпня 1914 р. воно асигнувало у розпорядження Всеросійського земського союзу (далі – ВЗС) 100 000 крб. і запропонувало управі підготувати лазарет на 600 ліжок. У середині серпня 1914 р. відкрито евакуаційний лазарет на 200 ліжок при Кременчуцькій губернській земській лікарні [14, с.70, 71].
Перша партія поранених офіцерів і 80 нижніх чинів – учасників бойових дій з австро-угорською армією 15.08.–17.08.1914 р. прибула до Кременчука 25.08.1914 року. Зустріч на міському залізничному вокзалі відбулася за присутності військового оркестру і великого скупчення народу з квітами і прапорами, після чого поранених відправили до евакуаційного лазарету [15].
На початковому етапі війни ритуал зустрічі поранених героїв набув особливого урочистого змісту. У звітах місцевої преси перераховувалася кількість прибулих поранених, медичні заклади, куди вони направлялися на лікування, і специфічні особливості заходу. 7 вересня 1914 р. під час зустрічі 130 поранених у Кременчуці дами з благодійних товариств частували вояків печивом, цукерками і гарячим чаєм. Місцевий журналіст зафіксував факт передачі російським вояком свого чаю пораненому австрійському солдату, який прибув тим же транспортом [16].
Інколи, як прояв доброчинності, важкопоранених вояків відвозили до лазаретів на приватних автомобілях, а пораненого підпоручика Дзюбу, який 12.09.1914 р. прибув з Києва на пароплаві «Держава», земляки-кременчужани віднесли від пристані до місця лікування на ношах. Черговий транспорт з 200 пораненими вояками, який прибув на станцію Кременчук 15.10.1914 р., зустрічали комендант гарнізону Смирнов, поліцмейстер і натовп народу [17].
Станом на 25.11.1914 р. у Кременчуці і повіті функціонувало 24 лазарети з 657 ліжками, у яких лікувалося 326 осіб. З початку грудня 1914 р. поранені прибували до станції Кременчук на спеціалізованих санітарних потягах. Протягом 1915–1916 рр. інтенсивність цього процесу зростає, що зробило його буденною подією [18].
У березні 1916 р. у Кременчуці працювало 10 запасних польових шпиталів, гарнізонний шпиталь і 7 великих лазаретів; медичний профіль яких визначався відповідно до наказу 58 ТЕП. У цей період у зв’язку з переповненістю міських шпиталів керівництво 58 ТЕП рекомендувало розміщувати поранених в інших регіонах, натомість створює спеціальну комісію, яка мала підготувати у Кременчуці приміщення для 2 320 легкопоранених вояків [19, арк. 23, 37, 96].
Не менш розвиненою була шпитальна мережа губернського центру. За перші три місяці війни у Полтаві відкрито 8 земських міських лазаретів, лазарети «Імені козаків і селян», «Імені церков і духовенства», «Імені присяжних повірених» тощо. Окрім того, хворі і поранені вояки, які прибували до міста, розміщувалися у земських притулках і Полтавській губернській земській лікарні. Лише протягом листопада 1914 р. на лікуванні у медичних закладах Полтави перебувало 1 070 поранених і хворих військовослужбовців [7, арк. 393–447, 458–488, 524–618].
Віковий діапазон вояків, що знаходилися на лікуванні у полтавських лазаретах, у вересні-листопаді 1914 р. коливався у межах 21-40 років. Середній вік контингенту – 28 років, частка молодшої групи (21-25 років) складала 32,04%, середньої (26-30 років) – 37,57%, старшої (36-40 років) – 30,39% що відповідає віковій структурі Російської армії на початку війни. Більшість поранених вояків (70%) становили одружені, православні складали 87,6% контингенту, юдеї – 5,6%, католики – 2,5%, мусульмани – 1,9%, лютерани – 1,2%, вірмено-григоріанці – 0,6%, старообрядці – 0,6% [7, арк. 166–176, 393–447, 458–488, 524–618].
Уродженці Полтавщини складали 40,3% контингенту в лазаретах губернського центру, тоді як у повітових закладах цей показник міг сягати 60-80%. Окрім вояків російської армії до лазаретів губернії (Кременчук, Пирятин, Костянтиноград) надходили поранені австро-угорські вояки [7, арк. 458–488].
Серед поранених і хворих майже не було осіб з офіцерського складу. Рядові становили 60% контингенту, єфрейтори – 20%, унтер-офіцери – 12,3%. Переважна більшість вояків служила у піхотних полках і отримали поранення у боях під Львовом, Дубно, Комаровим, Равою-Руською, Перемишлем, Травниками, Іван-городом, Ченстоховом, Гнилою і Золотою Липами. Хворі вояки потрапляли до лазаретів для лікування травматичних і респіраторних захворювань, апендициту, недокрів’я, бронхіту тощо, а у лазаретах Костянтинограду фіксувалися випадки висипного тифу [7, арк. 166–176, 393–447, 458–488, 524–618 ].
З метою отримання достовірних даних щодо чисельності поранених і хворих військовослужбовців управління Головного лікарського інспектора при МВС циркулярно звернулося до губернаторів з проханням надавати таку інформацію до Головного Штаба. Відповідно до циркуляра губернатора О. Багговута № 4363 від 13.09.1914 р. повітові земські і міські управи Полтавщини мали надавати означені відомості кожного 1-го і 15-го числа місяця до ГзВПП. Новий циркуляр №6616 від 12.12.1914 р. визначав, що звітності підлягають тільки померлі у медичних закладах військовослужбовці [7, арк.1, 2, 6].
За наявними даними можна говорити, що станом на грудень 1914 р. тільки у закладах земської медицини знаходилося на лікуванні близько 2 500 поранених і хворих вояків [7, арк.3–843], а протягом війни кількість цього контингенту постійно збільшувалася і напередодні революції становила близько 0,5% населення краю.
Слід відмітити швидку адаптацію цієї соціальної групи, адже її значну частину складали уродженці Полтавщини, а інша мала етно-конфесійну спорідненість з місцевим населенням. Поранені вояки стали для полтавського провінційного соціуму першими носіями неофіційної інформації щодо морального настрою ворога, інтенсивності бойових дій, катастрофічного стану справ у медико-санітарній частині тощо. У той же час внаслідок складного психоемоційного стану самі поранені часто становилися об’єктом антивоєнної і революційної агітації. Саме у тилових шпиталях і командах одужуючих у 1916–1917 рр. часто формувалися радикальні протестні настрої.
Дисонанс викликала не тільки нова інформація про війну, але й невідповідність створеного офіційною пропагандою образу пораненого «захисника Вітчизни» реальній особі, яка у повсякденному житті часто не гребувала просити милостиню. Для запобігання жебрацтва серед поранених і хворих вояків ще у вересні 1914 р. губернатор О. Багговут заборонив їх розміщення у приватних помешканнях. Тоді ж почав боротися з цим явищем і комендант Кременчуцького гарнізону О. Смирнов, але роз’яснювальна робота і стягнення не призводили до бажаного результату – випадки жебрацтва серед поранених спостерігалися протягом усієї війни [20, арк. 79; 79, арк. 17].
Висновки. Облаштування шпиталів і лікарняних ліжок стало одним з головних напрямів діяльності земств і міських управ під час Першої світової війни. Присутність у містах і селах губернії поранених фронтовиків мала дуалістичний вплив на місцевих жителів. Різні верстви населення брали участь в організації зустрічі поранених і хворих воїнів, забезпеченні їх транспортування, лікуванні і харчуванні. У той же час поширене серед поранених жебрацтво, їх розповіді про проблеми з постачанням армії, перспективи участі Росії у війні тощо формували ідеї щодо недієздатності центральних урядових кіл і необхідності їх заміни.
Автор: Саранча В.І. – к.і.н., доцент кафедри українознавства Кременчуцького національного університету імені Михайла Остроградського, Україна, м.Кременчук
Література
- Захарова О. О. Князь Георгій Львов та його діяльність на чолі Всеросійського земського союзу : автореф. дис. … канд. іст. наук: 07.00.02 / О. О. Захарова. –Чернігів, 2007. – 20 с.
- Ореховський В. О. Діяльність Російського Товариства Червоного Хреста у роки Першої світової війни (1914-1917 рр.) : дис. … канд. іст. наук : 07.00.02 / В. О. Ореховський. – Чернівці, 1997. – 247с.
- Донік О. М. Громадська благодійність в Україні в роки Першої світової війни / Донік О. М. // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2005. – Вип. 9. – С. 61-86.
- Загребельна Н. І. Провідні гуманітарні організації в Україні у період Першої світової війни : створення, структура, соціальна база, джерела фінансування / Загребельна Н. І. // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2003. – Вип . 6. – С. 255-269.
- Ступак Ф. Я. Благодійність та суспільна опіка в Україні (кінець XVIII – початок ХХ ст.) / Ступак Ф. Я. – Київ: Видавництво Інституту історії України НАН України. 2009. – 269 с.
- Ісса Т. В. Роль приватних дворянських лазаретів в організації медичної допомоги під час Першої світової війни / Т. В. Ісса // Історичні студії суспільного прогресу. – 2014. – Вип. І. – С. 12-16.
- Державний архів Полтавської області. ‒ Ф.977. ‒ Оп. 1. ‒ Спр. 48.
- Постановления Прилукского экстренного Уездного земского Собрания 10 августа 1914 года и доклады с приложениями к ним. – Прилуки : Типо-Литография А. Я. Мирова, 1915. – 21 с.
- Доклады губернской земской управы Полтавскому губернскому земскому собранию 52-го очередного созыва. 1916 года. – Полтава : Электрическая типо-литография И. Л.Фришберга, 1917. – Вып.ІІ. – 228 с.
- Отчет Полтавской губернской земской управы за 1914 год. – Полтава : Типо-литография И. Л. Фришберга, 1915. – 224 с.
- Отчет Полтавской губернской земской управы за 1915 год. – Полтава : Типо-литография И. Л. Фришберга, 1916. – 225 с.
- Отчет Полтавской губернской земской управы за 1916 год. – Полтава : Типо-литография И. Л. Фришберга, 1918. – 224 с.
- Доклады губернской земской управы Полтавскому губернскому земскому собранию 50 очередного созыва за 1914 год. – Полтава : Типо-литография
И. Л. Фришберга, 1915. – 345 с. - Кременчугское земство Полтавской губернии. Постановления Земских собраний за 1914 год чрезвычайных: 28 марта и 11 августа и очередного 50 созыва 3 и 4 ноября с докладами управы и приложениями к ним. – Кременчуг : Типография наследников И. А. Дохмана,1915. – 403 с.
- «Приднепровский голос». ‒ № 691. ‒ 1914 р.
- «Приднепровский голос». ‒ № 704. ‒ 1914 р.
- «Приднепровский голос». ‒ № 735. ‒ 1914 р.
- «Приднепровский голос». ‒ №№. 769, 779. ‒ 1914 р.
- Державний архів Полтавської області. ‒ Ф.990. ‒ Оп. 1. ‒ Спр. 2.
- Державний архів Полтавської області. ‒ Ф.980. ‒ Оп. 1. ‒ Спр. 3.