Занасип – один з історичних районів Кременчука. Історія його до цього часу майже не досліджена краєзнавцями, тому ми спробували розпочати цю роботу.
Виникнення занасипського району пов’язане з проведенням Харківсько–Миколаївської залізниці через Кременчук і включенням міста в загальноросійську мережу залізних доріг у другій половині ХІХ ст. Але справжній інтенсивний розвиток Занасипу розпочався з 60-70 рр. минулого століття. Про те, яким був цей район у минулому і яким він став зараз, згадують його мешканці.
Із спогадів Мужайла І.Ф.: “В начале июля 1941 г. был сформирован Кременчугский отдельный истребительный батальон численностью 300 человек, организованный из 4 взводов. Командир батальона – Сиряченко Григорий Семенович.
Меня назначили командиром 3-го взвода. Взвод состоял из 75 человек. Назначение батальона было вести борьбу с диверсантами, шпионами и провокаторами. На вооружении взвода было огнестрельное оружие – пулеметы, винтовки, гранаты и бутылки с горючей жидкостью.
Взвод принимал участие в разгрузке барж и пароходов с ценными материалами и зерном. Разгрузка проходила в ночное время без освещения, все материалы и зерно вывозились на территорию артсклада, а дальше грузились в вагоны и эвакуировались вглубь страны.
После оккупации противником правого берега Днепра взвод держал оборону на левом берегу в районе железнодорожного моста. До прихода подкрепления 297 дивизии взвод был направлен на разгрузку вагонов с боеприпасами и доставлял их державшим оборону артиллерийским частям дивизии, не допускавшим форсирования Днепра”.
Із спогадів Дикого Я.А.:
“Из разных источников мы знали, что со дня на день, а вернее с ночи на ночь, нужно ждать налетов вражеской авиации на железнодорожный мост и потому все средства были подготовлены к встрече воздушного противника. Впервые ночью в последних числах июня 1941 г. пост ВНОС сообщил о приближении к Кременчугу двух неизвестных военных самолетов, которые сбросили бомбы на железнодорожный мост через Днепр. Но из-за большой высоты и плохих метеоусловий не попали.
Со второй половины июля 1941 г. авиация противника систематически наносила удары по огневым позициям, особенно железнодорожному мосту. В облачный день примерно в 10 часов утра самолет противника Хейнкель III вывалился из облачности на высоте 80-100 метров в третий пролет от Крюкова. Мост был разрушен, но инженерно-строительный батальон немедленно приступил к восстановлению железнодорожного моста.
Кроме того, силами рабочего класса был построен деревянный мост на 500 метров выше разрушенного, очень низко над водой. По нему была восстановлена связь с правым берегом. С подходом основных сил противника немцы день и ночь вели обстрел города артиллерийским и минометным огнем, особенно железнодорожную станцию и речной затон, где было большое скопление пароходов, речных барж, катеров с горючим, продовольствием и боеприпасами, следующих из Киева и других городов”.
Із спогадів Пономарьової Т.П.:
“Вскоре после начала войны немцы подошли к нашему городу. Каждую ночь немцы бомбили Крюковский мост. Люди притаились в подвалы, погреба. И вот пришел черед Кременчуга, население города начало отступать к Полтаве. Наша семья бросила дом и все, что было нажито. Мы пешком отправились в направлении Полтавы. Но эвакуироваться не успели. Пришлось вернуться назад в Кременчуг.
Началась трудная жизнь. Военнопленные восстанавливали мост, туда могли пройти только дети. Мы с сестрами ухитрялись бросить им что-нибудь из еды, а они нам кидали дрова. Дальше пошли ужасные дни. Фашисты угоняли молодежь на работу в Германию. Расстреляли родственников и друзей. Нам с сестрами чудом удалось спастись”.
Із спогадів Гунько Л.І.:
“После окончания войны наша семья возвратилась в Кременчуг с семьей маминой сестры. За годы войны фашисты принесли неисчислимые бедствия городу. Сожгли, разрушили, уничтожили железнодорожный узел, пристань на Днепре, электростанцию, 97% жилого фонда. Кременчуг был почти весь разрушен, потому приходилось жить по несколько семей вместе. Жить двум семьям было трудно. В связи с этим отец начал строить домик на первой Занасыпи. Учиться я начинала в 32-й железнодорожной семилетней школе.
На Занасыпи были наводнения, во время которых жители плавали на лодках в школу и на работу. Опозданий не было. Домики строили маленькие, тротуаров не было, дороги плохие, освещения на них не было”.
Із спогадів Білоград П.Я.:
“На Занасипі проживаю з 1957 р. Будиночки того часу були старі, переважно з глини, цегли тоді не було. Вулиці були зарослі споришем, машини не їздили, лише кінні упряжі, та й ті дуже рідко. Була водяна колонка, з якої брали воду жителі з сусідніх будинків, газу не було. Двори з городами огороджені не були. Продукти зберігали в погребах.
Бували роки повноводдя ( 1942, 1956, 1958 ). Усі хати й вулиці були затоплені. Харчі людям возили човнами”.
Із спогадів Ткаченко З.П.:
“Протягом 1949-1953 рр. будували новий міст. Всі люди брали активну участь у будівництві. Влаштовувалися суботники”.
Із спогадів Мороз У. І.:
“Як мені відомо, до будівництва дамби Занасип було залито водою Дніпра. Після будівництва дамби води не стало. Нам виділили ділянки на забудову ( по 4,9 сотки землі ). Проживаю я на Занасипі з 1963 року. Будуватися було важко, заробляли мало, мали двоє дітей.
Вулиці були вузенькі, будинки глиняні, ще довоєнні, а ми будували добротний, гарний, з цегли. Доріг ще не було, самі болотця. Одразу збудували курінець, сарайчик, а потім будинок. Посадили сад з яблунь та груш. На той час майже у кожному дворі був гарний садочок.
Хозяйства не тримали, єдине що було, невеличка частка городу. Дещо вирощували, але більшу частину овочів купували на базарі, бо це було доступно. Святкували багато різних свят, проте більшість релігійних свят заборонялась. Але ми ходили до церкви, хрестили дітей, не зважаючи на заборону. Діти мої ходили до школи № 3 на третьому занасипі. Це була нова школа. Директором її був Рева Н.М.
Усі діти були піонерами, потім комсомольцями. Багато з них уже дорослими вступали до партії Леніна. Чоловік працював будівельником, будував усі висотні будинки на першому занасипі. Я працювала на заводі силікатної цегли, завод працював без перебоїв, так як на той час багато людей будувалося”.
Із спогадів Тура І.О.(першого директора школи №29):
“За генеральним планом забудови міста початку 60-х рр. мікрорайон першого Занасипу отримував велику перспективу житлової забудови. Тут мали постати 5-и та 9-и поверхівки, три зтроених 16-и поверхових будинки, громадський центр з киноконцертним залом и плавальним басейном, три дитячих комбінати, дві школи зі спільним стадіоном.
На жаль, життя внесло свої корективи і цей план не було здійснено, але будівництво житла у мікрорайоні було розпочато. З появою перших 5-и поверхових будинків №№ 11, 13, 15, 19 та 21 виникла нагальна потреба будівництва середньої школи на 1280-1320 учнівських місць. Її будівництво розпочалось у 1972 р. в районі вулиці маршала Говорова та провулку Військовому. Фінансування будівництва здійснював Крюківський вагонобудівний завод, будувати школу розпочав домобудівний комбінат №3, а закінчувало будівельно-монтажне управління “житло буд”. На початку квітня 1974 р. будівництво школи було завершено. І 1 вересня 1974 р. настала урочиста мить – відкриття нової школи. Та якої! Для жителів першого Занасипу, що проживали в приватних будинках з єдиним тісним магазинчиком, це була не просто школа – це був величезний шкільний палац: чотирьох поверховий учбовий корпус сімдесятиметрової довжини на 32 класні кімнати; двоповерховий, такої ж довжини службовий корпус зі шкільною їдальнею на першому поверсі та актовим залом на другому; великий спортивний зал.
Обидва ці корпуси були з’єднані двоповерховим тридцятиметровим переходом, де були розміщені навчальні кабінети, учительська та інші службові приміщення. А такого шкільного двору, який мала наша школа, не мала жодна школа міста: тут розмістилися не тільки зелені трав’яні майданчики, а й цілий шкільний дендропарк, велика теплиця і навіть шкільний стадіон зі своїм шкільним футбольним полем, біговою доріжкою та спортивними майданчиками. Щоправда, за будівництво цього стадіону довелося добре “повоювати”, бо треба було знести 5 приватних будинків, а їх мешканцям надати комунальні квартири.
Не передбачені проектом зміни в будівництві вдалося здійснити завдяки прекрасному майстру будівельної справи виконробу Бабенко Віктору Григоровичу.
В перші роки становлення нової школи доводилося долати доволі складні проблеми матеріального, фінансово-господарчого та психологічного характеру. Створювалися вони такими обставинами: 1)абсолютно новий колектив учителів та учнів; 2) відсутність будь-якої раніше створеної матеріальної бази; 3) це було позапланове будівництво, а тому фінансування і оснащення школи офіційно не передбачалося.
На виручку прийшли ентузіазм і самовіддана праця вчителів та безкорислива допомога батьків. Це завдяки їм класи наповнювалися нестандартним обладнанням, дидактичними матеріалами, навчальними посібниками. Перший рік школа працювала в складі 15 класів, де навчалися 452 учні. А тому третій і четвертий поверхи учбового корпусу школи були закриті. Однак темпи житлової забудови мікрорайону наростали і школа швидко заповнювалася новими мешканцями”.
Із спогадів Литвинової Л.М.:
“Я приехала с семьей в Кременчуг в 1975 г. и поселилась в частном секторе на первой Занасыпи. Тогда это был чистый цветущий, зеленый район. Шло интенсивное строительство многоэтажек. Численность населения района росла. Построили новую школу № 29. Сама я и мои дети начали работать и учиться в этой школе. Количество учащихся было 1500 чел.
Была закончена посадка Комсомольского парка. Парк ухоженный с прекрасными клумбами. Я часто со своими учениками бывала в нем. Правда, во время паводков, в дождливую погоду на улицах было много воды. Но в скором времени( до 1986 г.) центральные улицы района заасфальтировали, осветили, посадили каштаны. Учащиеся школы и местные жители следили за чистотой улиц. Милиция тоже принимала активное участие в борьбе за чистоту улиц (напоминала жителям о времени уборки, штрафовала за беспорядок.)
Все жители отмечали революционные праздники, выходили на демонстрации, развешивали флаги на домах. Религиозные праздники тоже праздновали, особенно Пасху. Вся Занасыпь в такие дни пахла сдобой”.
Шелефонтюк А.А.
Матеріали науково-практичної конференції
«Кременчуку 435 років»