Під час підготовки книги «Любимый город Кременчуг», переглядаючи музейні колекції, ми звернули увагу на фото «Випускники Кременчуцького інституту соціального виховання 1932 р.» І, як завжди, коли натрапляєш на групове фото давніх часів, хочеться дізнатися, хто та хто там зображений, яким було їхнє життя в момент фотографування, як склалася доля надалі.
На щастя, для пошуку відповіді на ці запитання нам не треба було далеко ходити. В архіві музею в колекції, що надійшла від Олександра Марковича Дейчмана – однокурсника зображених на фото студентів, а згодом викладача Кременчуцького інституту соціального виховання (учительського, педагогічного інститутів) – удалося знайти відповіді якщо не на всі, то, принаймні, на більшість запитань.
Отже, на фото зображені випускники історичного факультету Кременчуцького інституту соціального виховання 1932 р. Це перший випуск інституту, який був сформований на базі Кременчуцького педтехнікуму в 1930 р., і студенти І курсу Кременчуцького педтехнікуму були автоматично переведені на ІІ курс уже інституту соціального виховання, який вони закінчили у 1932 р. У групі істориків першого випуску було лише 4 дівчини, а решта – юнаки. За три роки навчання здружилися, зріднилися. Після закінчення інституту і отримання призначень довго не розходилися, не хотілося розставатися із однокурсниками, пригадували різні кумедні історії із студентського життя, яке так швидко промайнуло. Пригадали прізвисько студента Богуна – Антон Маленький, не зважаючи на те, що мав зріст вище середнього. Але дуже вже він був по-дитячому довірливим, скромним, наївним, з доброю, м’якою душею. І однокурсники частенько говорили Антону: «Ти наче маленький». Так і повелося – «Антон Маленький» та «Антон Маленький»
У когось виникла ідея сфотографуватися на згадку. Богун, жартуючи, сказав: «Антон Антонович стане біля Антоніни Антонівни Забели», яка була його 200% тезкою. Цю ідею підхопили. Невкипілий Семен заявив: «Я теж Антонович», і Микола Голубок теж виявився Антоновичем, і краща студентка курсу Лещенко нагадала, що вона Антоніна. До цих Антонідів запросили кращу подругу Лещенко красуню Галину Дмитрівну Рябошапко. Так і сфотографувалися.
На фото стоять: зліва направо Антоніна Антонівна Забела, Антон Антонович Богун, Семен Антонович Невкипілий. Микола Антонович Голубок; сидять: Антоніна Петрівна Лещенко, Галина Дмитрівна Рябошапко.
Микола Антонович Голубок, який після війни буде продовжувати працювати вчителем в одній із шкіл міста Стаханова, збереже цю фотографію і подарує її однокурснику О. М. Дейчману під час зустрічі випускників 1932 року в Кременчуці у 1975 р. На звороті групового фото 1975 р. він залишить свій автограф, але вгадати, де саме Микола Антонович, ми не змогли. Олександр Маркович Дейчман передав фото і 1932, і 1975 р. до краєзнавчого музею, де вони зберігаються й зараз.
Антоніна Антонівна Забела буде працювати вчителькою в Запоріжжі, приїде на зустріч з однокурсниками в 1977 р. Є автографи її та Голубка на груповому фото 1977 р. з колекції Дейчмана. Але де саме вони, ми не впізнали. Можливо, хтось нам допоможе, будемо дуже вдячні.
Антоніна Петрівна Лещенко стала кандидатом історичних наук, доцентом Київського педагогічного інституту імені М. Горького (нині Український державний університет імені М. Драгоманова).
Про С. А. Невкипілого та Г. Д. Рябошапко відомо лише те, що вони залишилися вірними обраній професії, працювали вчителями.
Про А. А. Богуна маємо більш детальні відомості, завдяки ретельним дослідженням, які провів у 1970-80-их роках О. М. Дейчман.
Антон Антонович Богун народився 1 серпня 1912 р. в селі Протопопівка. Олександрійського повіту Херсонської губернії (зараз Олександрійський район Кіровоградської обл.) в родині селянина-наймита, в якій будо троє дітей – син і дві доньки. Коли Антону виповнилося 6 років, померли батьки. Діти залишилися круглими сиротами, виховувалися в дитячому будинку. Після закінчення трудової семирічки А. Богун навчався на робітфаку, звідки у 1929 р. вступив на історичний факультет Кременчуцького педтехнікуму, який закінчив у 1932 р. Призначення отримав до Луганська, працював учителем історії в СШ № 16. Був завжди акуратним, організованим, відповідальним, ніколи нікуди не спізнювався. Дуже любив дітей, і учні обожнювали свого вчителя.
Та настав час строкової служби. Довелося служити у кремлівських військах у Москві, потім пройшов перепідготовку в Києві, отримав звання лейтенанта. Служба в армії пробудила його дитячу мрію бути військовим і він змінює свою мирну професію вчителя на долю кадрового військового. На той час він уже одружився на доньці вчителів Зінаїді Киященко. Своїй тещі говорив: «Почекайте, ще Ваш зять стане генералом». Він, сирота, мріяв про велику родину і своїй дружині обіцяв: «У нас буде багато дітей». А поки що народився первісток син Валерій.
У 1939 р. лейтенант прикордонних військ А. А. Богун разом з дружиною і новонародженим сином прибув на посаду начальника 4-ї прикордонної застави 106-го Таурагського прикордонного загону Військ НКВС Білоруського військового округу. Застава розташовувалася в двох дерев’яних будинках покинутого мешканцями хутора. З трьох боків до неї підступав ліс. І лише з правого відкритого флангу проходило шосе Тільзит – Таураге. Особового складу застави було близько 60 чоловік. Богун був вимогливим, але справедливим командиром, служив взірцем для підлеглих. Його захопленням були коні, а улюбленим заняттям – верхова їзда.
На кордоні було неспокійно. Не минало дня без його порушень. Увечері 21 червня 1941 р. на заставі пролунав сигнал бойової тривоги. Командир повідомив бійцям, що вночі або рано вранці можливий напад фашистів. І якщо почнеться бій, то треба стояти на смерть, аби не пропустити ворога вглиб країни, але й самим не заходити на чужу територію.
Наступного дня, 22 червня, о 4 годині ранку розпочалося вторгнення ворога в нашу країну. Танки, піхота, артилерія – все разом обрушилося на прикордонну заставу, обороною якої керував А. А. Богун. Командир віддав наказ «Не стріляти! Підпустити ближче!» І коли ворожі шеренги наблизилися, пролунала команда «Вогонь!» Кілька разів піднімався ворог в атаку, але кожного разу, залишаючи на полі бою вбитих і поранених, відповзав у ліс.
Але й на заставі вже було пекло. Загорілися дерев’яні будинки, в яких розташовувалися казарми і була квартира командира. Із палаючого будинку вискочила дружина Богуна з півторарічним сином на руках. З’явилися перші вбиті і поранені. Поранених і дружину командира з сином розмістили в одному із окопів. Німцям удалося влучити в склад з боєзапасом, він загорівся і за кілька секунд пролунав потужний вибух. Скориставшись цим, німці ввірвалися в окоп з пораненими і родиною командира і вивели їх, підштовхуючи автоматами.
Скінчалися боєприпаси. Все менше залишалося живих бійців. Бій потроху вщухав. І, зрештою, пролунав останній постріл. Нікого в живих не залишилося, застава була захоплена ворогом. А бійці, які її обороняли, довгий час вважалися зниклими безвісти, оскільки ніхто не міг підтвердити факт їх загибелі. Саме так і повідомили рідним бійців і командира застави.
Минали роки. Країна готувалася відзначити 35-ту річницю Перемоги, активізувалися пошукові роботи, історичні дослідження, публікація мемуарів військових начальників і спогадів рядових учасників та свідків війни.
У 1979 р. всесоюзний журнал «Смена» опублікував фотографію, отриману від колишнього військового лікаря М. П. Ревякіної, яку вона підібрала у травні 1945 р. по дорозі в Магдебург у Німеччині. На фото на дні окопу лежав лейтенант із залитим кров’ю обличчям, позад нього – молоденький боєць. На звороті був напис олівцем німецькою мовою: «Я унтер-офіцер Фрахауз сфотографував коменданта гвардії Сталіна, який не здався в полон, застрелившись на наших очах». Журнал з фотографією побачив Микола Григорович Росляков – генеральний директор одного із підприємств у Мінську, колишній комсорг застави № 4 Таурагського прикордонного загону, який єдиний залишився в живих із усієї застави. Його, тяжко пораненого, без свідомості, контуженого підібрали після бою прикордонники сусідньої застави. Микола Григорович упізнав на знімку свого командира і розповів про той страшний перший і єдиний бій на прикордонній заставі 22 червня 1941 року. Потім були ще публікації в журналі «Смена», газеті «Известия» та інших засобах масової інформації.
Відгукнулася родина А. А. Богуна, з’ясувалося, що дружину з сином відправили до концтабору, де в листопаді 1941 р. народилася донька, названа, як бажав батько, на честь дружини Зінаїдою. На місці прикордонної застави № 4 були проведені розкопки, перепоховані останки більш ніж 60 бійців. На могилі встановлений пам’ятник, на відкриття якого в 1981 р. були запрошені дружина і діти Антона Антоновича Богуна. Син Валерій Антонович став інженером, донька Зінаїда Антонівна – вихователькою дитячого садка. В обох старші сини отримала ім’я Антон на честь їхнього дідуся. А Антон Валерійович Богун свого сина теж назвав Антоном. Тож не обірвався рід Антона Антоновича Богуна, живе на світі Антон Антонович Богун – правнук загиблого героя.
Кандидат мистецтвознавства А.М. Лушакова
