Про гончарний промисел Кременчуччини в науковій літературі можна віднайти лише окремі згадки. Причин цьому досить багато і перераховувати їх немає потреби. Зауважимо лише, що однією з головних була та, що розташований західніше Кременчука (історична Кременчуччина [1, с. 249], упродовж 1920-30-х років входила до кременчуцьких адміністративних структур [7, с. 18, 409, 418, 434-435]) потужний гончарський мікрорегіон, у ХІХ – на початку ХХ століття адміністративно належав до Херсонської губернії. Від 1939 року й до сьогодні – Кіровоградської та Черкаської областей. Тому дослідники гончарства Полтавщини його оминали. Для дослідників сусідніх адміністративних одиниць він мав периферійний характер. Відповідно, цей «кущ» (за термінологією 1920-х років) гончарних осередків донині мало досліджений. Про гончарів самого Кременчука взагалі відомо мало. Хоча вони, безсумнівно були. Зокрема, відомо, що на початку ХІХ століття в місті гончарували євреї – п’ять кахольників і горшечник [6].
Змістовну характеристику стану знань про гончарство регіону можна почерпнути з праці найвідомішої дослідниці цього ремесла Середнього Подніпров’я Лесі Данченко 1969 року. «Про те, що на Кременчуччині були гончарі, я знала давно. Та, в яких селах вироблявся глиняний посуд, що саме і яких форм, чи розписували тут вироби – мені не було відомо. Адже в літературі ніяких відомостей про це не було, а в музеї (Державному музеї українського народного декоративного мистецтва – автори) зберігався із цих місць лише один глечик, куплений на початку століття в Крилові» [3, с. 109].
Разом з тим, мікрорегіон досить самобутній і цікавий. Тому вважаємо за доцільне коротко охарактеризувати тамтешнє гончарство.
У другій половині ХІХ – на початку ХХ століття гончарство розвивалося переважно західніше Кременчука в кількох населених пунктах. Зокрема, за даними подвірного перепису 1885 року, в Новогеоргіївському гончарному районі працювало 290 гончарів [9]. У двадцятих роках ці показники зменшилися до 165. 1905 року в Новогеоргіївській волості працювало – у с. Скубіївці 60 гончарів, Ревівці – 6 майстрів, Новогеоргіївську – 5. У Павлиській волості – с. Павлівці 35 гончарів, Свинарці – 15 майстрів [8, с. 42].
Однією з передумов для розвитку гончарства була наявність високоякісної глини. Найкраща залягала в Табурищенському мисі біля с. Скубіївка. Менш якісна – біля Новогеоргіївська й біля Талової Балки. У джерелі 1914 року описано умови її залягання та видобування «… Глина, служащая основанием существования промысла, в настоящее время, если только ее нет на надельной земле, нигде даром не достаётся.
Цена её бывает весьма разнообразна и не всегда зависит от большего или меньшего спроса. Но, помимо платы за самую глину, гончару приходится расходоваться еще и на доставку ее, так как она не всегда находится тут же, вблизи поселения, и иногда привозится за десятки верст… В Александрийском уезде, в м. Ревовка, за воз глины платится 1 руб. 5 коп., доставка ее стоит 1 руб., в Скубиевке воз глины обходится в 2 руб. 55 коп., в этих же поселениях покупают глину и Новогеоргиевские гончары. Она им с доставкой обходится 3 руб. за воз, на Табурищенской надельной земле глина продается ямами (длина 1,5 аршина, ширина 1 аршин, глубина 8 саженей) по 100 руб., в течение года выбирается 2 ямы. Для покупки их образуются товарищества из гончарей ближайших сел. В Новогеоргиевском районе, где имеется, быть может, лучшая в губернии глина, она залегает на значительной глубине и добывается с большими затруднениями. Доходят до нее шурфами в аршин шириной и уже в слое добываемой глины устраиваются «печеры» (шахты). Спускаются в шахты и поднимаются из них без особых приспособлений – в стенах колодца поделаны углубления, в которые рабочий становится ногами и локтями и довольно быстро опускается и карабкается вверх. Для поднятия глины наружу приспособлен ворот, глина поднимается в корзинах. Чтобы набрать воз глины, требуется работа двух человек. Обыкновенно гончар нанимает подводчика, который с ним и добывает глину. В зависимости от расстояния до глинища подводчик получает 1-2 руб., ценится и извоз, и работа подводчика. Когда из копи выбрана глина так, что грозят обвалы – яма засыпается…» [5, с. 161].
Другою передумовою була наявність шляхів (сухопутних і водних), якими можна було перевозити продукцію. Відповідно, місцеві гончарі возили свої продукцію не лише до навколишніх населених пунктів (найбільшим серед них був Кременчук), а й далеко на південь чи південний захід.
Продукцію гончарів «куща» XVIII–ХІХ століття ми не бачили. Тому обмежимося її загальною характеристикою, складеною Лесею Данченко після зборів фрагментів посуду в культурному шарі околиць Світловодська. «Я назбирала тут багато уламків посуду – переважно горщиків і глечиків, зроблених із такої самої світлої місцевої глини, але значно старанніше приготованої. Старий посуд відзначався дуже легким, тонким щільним черепком. За своїм характером знайдені уламки близькі до фрагментів посуду ХVII ст. з Києва, Микільської Слобідки, Корсуня, але тут зовсім не було залишків димленого посуду, такого поширеного в ті часи на Київщині й Черкащині. На відміну від сучасних виробів, стінки яких зовсім рівні й гладенькі, давні глечики, горщики і макітри часто мали рельєфні прикраси у вигляді одного або кількох пружків однакової чи різної товщини, а також добре розвинуті, іноді досить складної конфігурації вінця. Вінця горщиків, нерідко хвилясті, були здебільшого крайковані – по краю вкриті поливою. Гончарі розповідали, що такі, «старого фасону», горщики тут робили до 1928 року» [3, с. 109]. Зауважимо, що, звичайно, подібний опис не дає повного уявлення про вироби. Але його достатньо, щоб зробити висновок про те, що в гончарстві регіону помітні тенденції, притаманні, наприклад, гончарству Опішного кінця ХІХ – першої третини ХХ століття.
До кінця 1920-х років місцеві гончарі виготовляли посуд здебільшого для сільського вжитку. Зокрема, горщики і миски різних розмірів. Глечики – прості неполив’яні, политі (зокрема, жовтою поливою) з вушком і розширеними вінцями, бинчики – з ручкою вгорі. Тикви – для води, звичайні для – регіону, а для олії – з носиком, як у чайника. Для молока (тиквачі) – із широким горлом, щоб можна було помити всередині рукою, для самогонки (з литничком). Робили поросятники для смаження поросят, рибники, схожі на макітру з вивернутими вінцями і двома вушками, риночки з трубчастими ручками-тулійками, близнята, куманці, кухлики, фігурний посуд для напоїв у вигляді баранів, півнів. Часто вироби прикрашалися «мережкою» – ритованими прямими та хвилястими лініями, а іноді відтиснутими візерунками. Неполив’яні вироби розмальовували «писалом» – пір’їною або щіточкою. Найчастіше робили три рівні та одну хвилясту коричневі лінії [3, с. 111-113]. «Через те що місцеві гончарні глини дуже світлі, майже білі, полив’яні речі навіть без попередньої обливки побілом виглядали дуже ошатними і яскравими». Справді, наведений у книзі Лесі Данченко глечик початку ХХ століття має витончену форму, і може бути віднесений до кращих зразків посуду цього типу України [4, с. 33].
Лесі Данченко вдалося також віднайти кілька рідкісних виробів, виготовлених на початку ХХ століття гончарем Гаврилом Гайдуком із с. Ревівка. Зокрема, унікальний для України свічник на 11 свічок, вкритий зеленою поливою, заввишки понад 40 см [4, с. 51]. Як запевняв власник виробу, син гончаря, такі свічники запалювали, коли всі родичі збиралися на свята [3, с. 113]. Дуже цікавою є велика миска для вареників із чашечкою для сметани всередині, виготовлена сином Гаврила, Пантелеймоном у 1930-х роках [4, с. 78]. Подібна миска (початку ХХ століття) відома лише з розташованої за кілька десятків кілометрів від Ревівки – Цвітної (Кіровоградщина) [4, с. 171] та далекої Шури Бондурянської (Поділля) [10, с. 8].
Однією з «родзинок» гончарства регіону були великі глиняні леви, якими прикрашали льохи – їх ставили нагору погрібників.
Що ж зумовило наявність в асортименті продукції місцевих гончарів унікальних виробів. На нашу думку, вони з’явилися внаслідок міжетнічних контактів. Зокрема, Кременчук до початку 1941 року був багатонаціональним. Одними з найчисельніших серед його мешканців були євреї (у першій третині ХХ століття в місті мешкало понад 30 тисяч євреїв, близько половини від загальної кількості населення [13]). Можливо, саме внаслідок єврейського впливу через отримання замовлень чи в результаті спостереження, гончарі почали виготовляти подібні до описаного вище свічника (його можна з певною мірою припущення порівнювати з єврейським семисвічником). Хоча, звичайно, не варто виключати й вірогідності копіювання православних церковних підсвічників. Лев – священний для євреїв звір широко використовувався в їх культурі. Зокрема, зображався на надгробках, у синагогах та інших місцях. Відомі фарфорові ханукальні свічники, в яких леви, подібні до зафіксованих на Кременчуччині, виконували оберегову функцію [11, с. 15]. Велика тарілка з маленькими тарілочками в середині (седерова), дещо подібна до вищезгаданої «миски для вареників», використовувалася євреями для подачі шести ритуальних страв [11, с. 13, 14].
Кінець 1920-х років означений розгортанням повсюдно на території УСРР колективізації та кооперації. Не лишився осторонь і досліджуваний регіон. Ще 1927 року в Табурищі виникла одна з перших у республіці гончарних артілей – промартіль «Дніпровський керамік». 1931 року в Новогеоргіївську почала діяти промартіль керамічно-силікатних виробів «Вирішальний» [2, с. 706]. У її створенні, очевидно, брав участь засновник опішнянської артілі «Художній керамік» кераміст-технолог Іван Бойченко. Зокрема, про це побіжно свідчать спогади його дружини: 1931 року Бойченко переїхав до «с. Криловка біля Н. Георгіївська», де «починав художню кераміку». Але довго він там не затримався. Бо вже 1932 року працював у одній з гончарних артілей Одеси. Імовірно, кераміст ховався від репресій [8, с. 109].
Артіль у Новогеоргіївську розташовувалася неподалік від гирла Тясмину. Район називався Вирішальний – цю назву вона й отримала. Напевно, із самого початку артіль була зорієнтована не лише на випуск простого посуду, а й полив’яного, прикрашеного ангобовими орнаментами.
Під час визволення Подніпров’я від німецьких окупантів, приміщення обох вищезгаданих артілей були зруйновані, але впродовж 1944 року – відбудовані [2, с. 707]. Щоправда, діяли вони на старому місці недовго. 1961 року значна частина гончарного району (зокрема, Новогеоргієвськ) була затоплена Кременчуцьким водосховищем.
Але гончарство не припинилося, а була перенесена до місто Кремгес (зараз – Світловодськ), де було засновано невеликий завод з назвою попередньої артілі – «Вирішальний». Її філія розташовувалася у с. Павлівка. Підприємство виготовляло господарський посуд та димарі. Леся Данченко наприкінці 1960-х років відвідала завод, високо оцінила якість його продукції. Горщики – «хороших пропорцій, округлі, з прямими вінцями». Глечики – «стрункі, з досить вузькою прямою шийкою і красивим яйцевидним корпусом». Бездоказово стверджувала, що «у благородних пропорціях (посуду) відчувається вплив античної кераміки причорноморських міст». В артілі та на заводі прикрашали посуд «рослинним ангобним візерунком – гілочкою з квітами або виноградом, що в’ється по плічках посудини» й обливали фритою [3, с. 111]. Продукція артілі та заводу набула широкого розповсюдження. І нині її можна побачити в користуванні мешканців Подніпров’я. Відомостей про дату припинення виготовлення гончарних виробів на підприємстві не знайдено. У 1970-2000-х Кремгесовський (Світловодський) керамічний завод виготовляв уже далеку від народної фарфоро-фаянсову продукцію.
На жаль, про розвиток гончарства на Кременчуччині нині можна судити за уривчастими відомостями. Тому, вважаємо, що нині конче необхідно провести комплексну експедицію до колишнього гончарного мікрорегіону. Дослідити архівні матеріали, що стосуються діяльності артілі та заводу, опитати місцевих мешканців, зібрати колекцію виробів. Це під силу студентам, що навчаються в Кременчуцькому національному університеті імені М.Остроградського під керівництвом викладачів кафедри українознавства. Прикладені зусилля не будуть марними – знайдена і популяризована інформація дозволить підняти туристичну привабливість регіону. Оскільки місцеве гончарство – яскраве явище в палітрі народного мистецтва України.
Автори:Щербань Анатолій Леонідович
Щербань Олена Василівна
Джерело: «Кременчуцький край у контексті історії України» 2013 год
ЛІТЕРАТУРА
1. Вирський Д. Кременчуччина: кордони представлення, історіографія та джерела / Д. Вирський // Регіональна історія України. – 2007. – Вип.1. – С. 247-258.
2. Вогульський А. А. Світловодськ / А. А. Вогульський, В. В. Журавський, В. В. Тумаков // Історія міст і сіл УРСР. – К. : видання Інституту історії Академії наук УРСР, 1972. – С. 700-714.
3. Данченко Л. Народна кераміка Наддніпрянщини / Л. Данченко. – К. : Мистецтво, 1969. – 143 с.
4. Данченко Л. Народна кераміка Середнього Подніпров’я / Л. Данченко. – К. : Мистецтво, 1974. – 192 с.
5. Емельянов В. География Херсонской губернии / В. Емельянов. – Херсон, 1914.
6. Полтавская губернія за 45 лет пред сим // Полтавские губернские ведомости. Часть неофициальная. – 1951. – 7 марта. – №10. – С.73-77.
7. Полтавщина: Енциклопедичний довідник. – К. : «Українська Енциклопедія» імені М. П. Бажана, 1992. – 1024 с.
8. Ремесла и промыслы Херсонской губернии. Издание Херсонской Губернской Земской Управы. – Херсон : Тип. насл. О. Д. Ходушиной, 1905. – 145 с.
9. Сергеєв В. На зламі. Нарис історії придніпровських територій Олександрійського повіту Херсонської губернії напередодні та під час Національно-визвольних змагань 1917-1920 років [Електронний ресурс] / В. Сергеєв. – Режим доступу : http://library.kr.ua/elib/sergeev/nazlami.html
10. Титаренко В. Миски Поділля / В. Титаренко. – К.: Народні джерела, 2007. – 152 с.
11. Школьна О. Фарфор-фаянс України ХХ століття. Кн. 1./ О. Школьна. – К. : Інтертехнологія, 2011 . – 400 с.
12. Щербань О. Технолог-кераміст Іван Бойченко – штрихи до життєпису / О. Щербань // Сіверянський літопис. – 2009. – № 1. – С.105-110.
13. Еврейские колонии. Гениалогический портал [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://j-roots.info/index.php?option=com_content&view=article&id=312&Itemid=312