До війни у кривушах було 500 дворів. Після спалення села Фашистами у вересні 1943 р. залишилося лише 48. У селі згоріли: школа, хата сільради, колгоспні споруди та інші будівлі. Насувалась зима. Люда поспішно почали будувати з підручних матеріалів землянки, в яких жили рік, два і більше. Осінь була суха, тепла. Урожай у 1943 р. був добрий. Хліб із колгоспу (громадського двору) окупанти вивезли. Але в полі залишалися коренеплоди. Поля з картоплею та буряком у селі були викопані здебільшого силами військових частин, що знаходяться вздовж Дніпра, червоноармійці викопували все це та використали для харчування. Багато картоплі було у степу за селом Піщаним. На будівництво землянок, а потім і хат було вирубано під корінь сосновий гай біля села Михайленківки. Рубали ліс і на острові, а також виловлювали його на Дніпрі з розбитих плотів. До війни та після війни багато лісу з Білорусії сплавляли плотами по Дніпру. Багато будівельних матеріалів люди добували у місті із зруйнованих будинків, із кинутих німецьких споруд. Дуже багато й досить гарного лісу залишилося від німецького артилерійського складу на елеваторі (базі), який переважно розібрало населення Реївки, Кривушів.
Наприкінці жовтня 1943 р. керівництво села та колгоспу оголосило про масовий вихід на роботу в колгосп на збирання картоплі у степу. Нібито з кожного двору має бути людина. Батько вже пішов працювати на залізничну станцію в Кременчук, Тити, поховані поліцаї та чорногузи, а перепоховуємо тільки бійців і командирів Червоної Армії. Я йому відповів, що на одній із могил до весни 1944 р. стояла фанерна дошка на кілочку з даними про поховане, і процитував йому їх (тоді я їх пам’ятав). Він промовчав. Так ці могили були стерті та забуті. Хочеться вірити в те, що прізвища похованих у цих могилах все ж таки потрапили до списку загиблих за село на обеліску біля сільського клубу, оскільки в списках тепер більше прізвищ, ніж було поховано 1945 р.
У братській могилі під монументом солдата-визволителя у серпні 1945 р. було перепоховано 8 загиблих, їх один офіцер – старший лейтенант, інші солдати і сержанти. Але до 50-річчя Перемоги до цих 8 було доповнено ще 10 прізвищ, які там підкорятимуться. Тепер на пам’ятнику стало 18 Прізвищ, одне з них окремо вигравіруване на дошці з нержавіючої сталі. Тепер стало неможливим визначити прізвища восьми перепохованих і тих, хто перебуває в цій могилі. Не зрозуміло, навіщо і ким так зроблено? Адже я один із живих ще свідків, присутніх під час перепоховання, і добре пам’ятаю, що було 8 трун. Біля братської могили ліворуч і праворуч до вищевказаної дати було зроблено символічні могили, на яких вибито 85 прізвищ, які загинули в районі села у боях за Дніпро у 1943 р.
Окрім втрат Червоної Армії, у 1943-1945 роках. загинуло 14 мирних мешканців. З них: 3 під час артобстрілу, 4 підірвалися на мінах, 7 підлітків підірвалися при недбалому поводженні з боєприпасами та вибуховими пристроями. Людина 6 підлітків та допризовників отримали каліцтва від невмілого поводження з вибуховими пристроями (відірвало пальці, пошкодило зір, відірвало руку).
Але більші бойові втрати Червоної Армії на землях села були в 1941 р.: на Царині до взводу, на Гориславці, біля колгоспної контори, 6 або 8 осіб, на Ковалівці кілька людей, на великому острові було багато загиблих солдатів. На території села восени 1941 р. гітлерівцями було вбито кількох людей, заморених голодом та ослаблих наших полонених. Ось якою ціною обійшлася свобода та незалежність мешканців лише одного нашого села у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.
Час не стоїть на місці, багато що змінилося і продовжує змінюватися в нашому житті. Зникла з карти світу багатонаціональна держава – СРСР. Деякі сини та онуки тих, хто не шкодуючи життя, вберіг світ від фашизму, куркуються на сторінках газет і на екранах телебачення, нерідко поливаючи потоками бруду та брехні бойові та ратні подвиги своїх батьків і дідів, що вистояли і перемогли в тій вже далекій війні. Але не затьмариться слава переможців у пам’яті вдячних нащадків майбутніх поколінь. Хай буде їхня слава вічна, а пам’ять про них свята.
Під час відступу у вересні 1943 р. німецькі окупанти підірвали всі бетонні споруди на елеваторі та боєприпаси, що знаходилися там. Але боєприпаси, розосереджені на обгородженій великій території кучугур, залишилися, хоч і були підготовлені до вибуху, підключені до дротів. Щось завадило гітлерівцям їх висадити. Тому на кучугурах залишилося безліч різноманітних боєприпасів, вибухових речовин, пороху. Багато з цих вибухів коштів та боєприпасів потрапило до рук цікавих до таких речей підлітків. Деякі з них підірвалися, скалічилися, загинули. Так підірвався і загинув мій молодший брат Микола, 1931 року народження, 10 жовтня 1944 р. він знайшов і розбирав німецький 75-міліметровий артилерійський снаряд, який розірвався і буквально розніс його на дрібні шматочки. Ми з матір’ю від нього знайшли шматок його спинки та ліву ступню, що й поховали того ж дня надвечір на Яцинівському цвинтарі. Миколай пас корову біля “Сосни” (невеликого ліска), тепер там дачний масив. Там, біля узлісся, біля осокорів, він і підірвався.
У жовтні – листопаді 1943 р. частини Червоної Армії в селі розташовувалися по вцілілих хатах, через дамбу, навпроти клубу та в клубі. Уздовж Дніпра було обладнано бойові позиції. Ночами проводилися окопні роботи із залученням дорослого сільського населення (старі та жінки). Кілька разів гітлерівці з острова піддавали артилерійському та мінометному обстрілу село, залишки подвір’їв, а також обстрілювали окопів, що працювали на спорудженні, але ніхто не постраждав.
У хаті Миколи Павловича Пугача (1931-1989 рр.) перебували на пості кілька солдатів – вихідців із Середньої Азії. Якось увечері вони випили, і один із них до глибокої ночі сумно співав свої національні пісні. Наступного дня мати Миколи розповідала, що один “яцмен” (нацмен) з вечора і до пізньої ночі “так плакав, так плакав”, “Що ж у нього трапилося, що він так гірко плакав?” – Дивувалася вона. До 1939 р. з республік Середню Азію до Червоної Армії не закликали. У селі радіо не було. Тому мало хто знав культуру та звичаї середньоазіатських народів. Ось мати Миколи Пугача й прийняла їхні пісні за плач.
Будівництво хат у селі здебільшого почалося з літа 1944р. Хати будували виключно глинобитні. Робився кістяк стін хати, що складався зі стовпів (сох), балок, насадок, поперечок і колів з тонких жердин. Простір між кілками заповнювалося глиною із соло-мою. Усі підготовчі роботи робив кожен собі, а авральні роботи, такі як забивання стін глиною (мазання), накладка стелі робилося виключно колективно (гуртом). Хазяїн готував глину, солому, воду, готував і їжу, випивку до мазання хати. Якого дня запрошувалися люди мазати. Зазвичай за день прагнули викласти стіни та накидати стелю. І так по черзі мазали один одному – допомагали. Глину з соломою місили люди ногами, використовували і коней, але найчастіше корів, телиць, бичків.
Здавна у селі хати (двори) будувалися виключно на пагорбах (пагорбах), т.к. Дніпро щорічно розливався балками, а на пагорбах хати водою не заливались і не руйнувалися. Будувати хати У балках стали лише після побудови Кременчуцької ГЕС.
У колгоспі після визволення села мало було робітників биків (волів), коней. Для посилення залучали корів жителів села, яких мало вціліло. Усі господарські корови були розбиті по парах до роботи у ярмі. Було встановлено норму відпрацювання днів коровам у ярмі на колгоспних об’єктах. Возили глину на будівництво корівника та інші будматеріали, боронили оранку.
До війни і особливо після війни, незважаючи на те, що Реївка була ближче до міста, але через традиції та споріднені зв’язки молодь з Реївки в кіно та на танці ходила в наш сільський клуб. Особливо багато ходило реєвських парубків. Приходили вони, як правило, групами, хуліганили, чинили бійки. Злісних хуліганів та забіяків судили показовим судом. Були хулігани і забіяки і з-поміж кривушан, яких теж судили, Реєвські хлопці діяли за принципом: краще бути першим хлопцем у селі, ніж останнім у місті. У місті вони знали, що отримають відсіч, та й міліції боялися,
Автор: Яцина Віктор Петрович
Нотатки, спогади, роздуми про долі моєї батьківщини – с. Кривуші.