Вже третє покоління народжених після війни вступає у доросле, самостійне життя. Але рани, завдані війною, не загоюються. Вони болять український народ, понад 8,5 млн. загиблих синів та дочок, вибухи бомб та снарядів, які летіли на голови тоді ще малолітніх
дітей війни, заграви згарищ, які досі блищать у зоровій пам’яті тих, кому випало пережити ті жахи. Щодня рідшають лави фронтовиків, військових вдів, учасників трудових буднів війни.
Ми повинні плекати їх як національну еліту, яка уособлює мужність і відвагу, самовідданість та непідробний патріотизм, і є живим носієм героїчних традицій народу.
Щоб не допустити страшного важкого часу, нелюдських страждань, потрібно знати про них не з фільмів, а зі спогадів очевидців.
На території Козельщинського району на сьогодні мешкає 3010 учасників війни.
Щоб не допустити страшного важкого часу, нелюдських страждань, потрібно знати про них не з фільмів, а зі спогадів очевидців.
На території Козельщинського району на сьогодні мешкає 3010 учасників війни.
Доля була прихильною до них: їм пощастило залишитися живими. Адже понад 5000 солдатів району не повернулися до своїх родин. Їхні вірні подруги – понад 500 солдатських вдів, яких не зламали страшні похоронки, які знайшли в собі сили підняти дітей, пронести через все своє життя пам’ять про найдорожчих людей – чоловіків, які загинули на фронті, живі й досі.
Гітлерівці на козельщанській землі завдали достатньо лиха. У період окупації (вересень 1941 року – вересень 1943 року) фашисти розстріляли, повісили понад 200 мирних жителів. Понад 2300 людей, переважно молодих, окупанти вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Частина з них загинула від непосильної роботи, дехто – під час бомбардувань території Німеччини авіацією союзників, інші після звільнення англо-американськими військами побоялися повернутися на Батьківщину і поїхали в інші країни.
Михайленко (дівоче прізвище – Гаврилець) Марії Харитонівні пощастило, живою та неушкодженою повернулася додому. Сьогодні їй важко пригадати всі події довгого та бурхливого життя, болем відгукуються в пам’яті окремі епізоди, тому що доля не завжди була прихильною до неї, а можливо, час був такий.
У сім’ї Харитона Васильовича та Софії Захарівни було 4 дітей: Поліна, Харитон, Марія та Ольга. Батькам доводилося докладати багато зусиль, аби діти були нагодовані та одягнені по-людськи. А тут ще лихо спіткало сім’ю: батько, годувальник і опора сім’ї, трагічно загинув. Поїхав човном ставити в озері ятер, щоб упіймати голодним дітям риби, а його (як говорили потім люди) вбили за цю рибу односельці Геращенко Явтух та Геращенко Митрофан.
Залишилася Софія Захарівна зовсім одна з 4-ма дітьми на руках. Вижили діти, лише завдяки її надзвичайній працьовитості, любові до дітей, бажання дати їм щастя, якого не зазнала сама.
А могли й не вижити, як і сотні, тисячі таких українських сімей. Сказати, що не було хліба – байдуже, що не сказати нічого. Урожай був, зерно було. Але й інше: “буксири”, була антинародна заготівля. Найбільше запам’яталися “заготівельники” Коршун Софрон, Гаврилець Петро Порфирійович, Корецький Яків, Корецький Афанасій. Ті самі бідняки, але наділені якоюсь владою, забирали нещадно все: одяг, зерно, будь-який
начиння, не шкодуючи ні старих, ні дітей. А на кожного з них удома також чекало до десяти голодних ротів.
У родині сусіда витягли борщ, що варився в печі, висипали з нього навар і забрали з собою. Нещасна сім’я не знала, що робити та як вижити, але вистояла.
Марії, як і багатьом тоді юнакам та дівчатам, випало побувати у ролі каторжника, підневільника – “остарбайтера”. Той, хто хоча б один день був рабом, не розгинаючись 10-12 годин, той справді може оцінити цей жах. Хто чинив опір і був невдоволеним, а ще коли й відкрито висловлювався, того, були випадки – розстрілювали, а частіше – жорстоко били і катували. Били абияк і чим попало: палицями, кулаками, робочими інструментами, ламали ребра, руки, провалювали голови. З інших – висмоктували сили по краплині.
За статистичними даними на примусову роботу до Німеччини було вивезено 2,4 млн. українців (80% від кількості депортованих з окупованих районів СРСР до Німеччини).
Починали з тих, хто народився у 1920-22 рр., а потім – у 1922-24 рр., а під кінець і народжених у 1924-26 рр.. І найчастіше забирали тих, хто не мав захисту. Перший заклик про відправлення на чужину прийшов наприкінці 1942 року з управи (вона перебувала у с. Піски Козельщинського району). Староста села Гаврилець Василь Максимович самовільно вказував німцям на придатну для роботи молодь. Своїх дітей Василя та Галину всіляко рятував та захищав, а чужих спрямовував на примусові роботи. Зараз важко сказати, чи його змушували, чи він сам так робив.
Везли відібраних у Німеччині, здебільшого, до станції підводою, тому що 13 до м. гнати пішки надто довго, і не встежиш – тікали.
Знала сімнадцятирічна дівчина, яка доля спіткає її в чужому краю, беззахисну серед варварів – чужинців. У селі вже відчули жорстокість нової влади, зневагу до себе як людей нижчого сорту. Пізно ввечері люди боялися виходити надвір, бо могли й застрелити.
У розпачі втекла Марія з дому у віддалене село Бутенки до свого дядька Корецького Федора Захаровича. Але в нього, хоч і був він старостою села, довго не засидишся. І коли страх притупився, вернулась додому. І, мабуть, таки стати невільницею. Прийшов поліцай Корсунь Федір і поставив ультиматум: або ти поїдеш добровільно до Рейху, або твою матір розстріляють.
Зібравши найнеобхідніше, попрощалася з рідними. З такими ж підневільниками (із села цього разу забрали 4 дівчата – ровесниці та одного юнака) вирушила у невідомість.
До Німеччини їхали у холодному товарному вагоні, в якому колись перевозили худобу. Це були телятники без вікон, а де були вікна – вішали гранати. Хлопці та дівчата як могли підтримували одне одного. Їсти й пити не давали зовсім. Лише у Польщі видали по кілька яєць. Господар краще ставився до собаки, ніж конвой до супроводу.
Скільки тривала подорож у “німецький рай”, як рекламували у німецьких листівках – запрошеннях, сказати важко, але дуже довго.
Вся молодь із села цієї відправки: Сивоконь Ольга Петрівна (нині жителька міста Світловодська), Михайленко Любов Тимофіївна (жителька міста Комсомольська), Михайленко Любов Федорівна (жителька міста Кременчука), Марійка, як стали тепер її називати, та Сивоконь Іван Олексійович (покійний) – потрапили до Дуйсборгу на сталеливарний завод. Поселили в дерев’яні бараки, які опалювалися залізними, подібними до наших, буржуйками. Поки горіли дрова, було тепло. Рятувало те, що клімат набагато тепліший, ніж в Україні. У казармі було 40 людей, які спали на двоярусних ліжках.
Матраци та подушки були набиті соломою, яка швидко перетерлася на порох, а в ньому копошилися клопи. Жодної санітарної обробки не проводили, тому ночі ставали ще одним тяжким випробуванням для змучених та голодних людей. Годували двічі на день: вранці о 9-й годині – шпинат, бруква з хробаками (і тільки іноді, у неділю, чорна картопля та капуста, також червива, не придатна до споживання); і десь близько 15-ти годин – знову шпинат та бруква (іноді в неділю – суп макаронний на воді, забіленій молоком). Шпинат був настільки неякісний, зелений, що його бридко було взяти до рота.
І день у день із листопада 1942 р. до травня 1945 р. люди ходили худі; як свічки; здавалося, що шкіра світиться наскрізь. Марійка на той час важила 45 кг. Виснажлива робота на заводі починалася о 6-й годині ранку. Працювати доводилося біля розплавленого металу, який треба було зачерпнути ковшем та розлити у відповідні комірчини чи форми. Після цього охолодити водою, скласти на спеціальний залізний візок і повезти на здачу. Така робота не для жінки, а тим паче не для молодої голодної дівчини. Вболівали руки, ноги, все тіло, а найбільше душа. Не все фізично та морально
витримували таке навантаження. Щоб підтримати сили, “остарбайтерам” увечері виділяли від 100 до 200 хліба з тирсою. Давали й мізерні гроші, за які можна було купити пачку морозива.
Одне було у Німеччині добре – потрапити до лікарні. Там і лікували, і годували хворих однаково, чи ти німець, чи українець. Симуляція тут не проходила.
Півроку жили, не бачачи за сльозами та роботою, де сонце сходить, де заходить. Все наглухо забито, замасковано, за колючим дротом.
Пізніше стали дозволяти виходити межі табору. Ішли довгою широкою вулицею, надзвичайно чистою, з акуратними веселенькими будинками на всі боки. Усе доглянуте, прибране, як казали, “вилизані” руками “бидла”, тобто. підневільних росіян та українців.
Німці жінок наказували рідко. Але чоловікам не було пощади. Карали за провину на заводі, за побутові дрібниці побоями та голодом. Траплялися випадки, коли самі “остарбайтери” забивали голодного товариша до півсмерті за крадіжку бруска (так називали) чорний хліб. Це було таке випробування, така боротьба не на життя, а на смерть.
На нашу землю прийшла довгоочікувана перемога. 1418 днів чекали на неї. Територія Козельщанського району була звільнена від загарбників 25-27 вересня 1943 року частинами 238-ї та 299-ї стрілецьких дивізій Степового фронту. Але про це насильно забрані на каторжні роботи дізналися лише після повернення додому, адже звістки з України не надходили.
Марія не знала, що її брата Харитона також відправили до Німеччини. Харитон був хлопчиком бойовим, кмітливим, мав, як то кажуть, золоті руки. Дорогою до Німеччини хлопчик у вагоні зміг відірвати дошку та на повному ходу вистрибнути.
При цьому зламав руку, вона так вірно і не зросла. Додому втікач добирався під суцільною масою холодного осіннього дощу напівроздягненим, напіврозутим. Тільки де-не-де жалісливі люди відгукувалися на біль пораненого хлопчика
- Давали поїсти, погрітися, обробляли руку. Вдома вирив у степу землянку і в ній ховався до дня визволення. 1943 року його призвали в частині Радянської Армії. З боями пройшов до Угорщини, де й загинув смертю хоробрих. Ішов визволяти сестру з полону, як казав рідним.
Але визволили сестру американські війська. Напередодні визволення (за тиждень чи два) з усіх бараків вивели вже вкрай знесилених людей за ворота табору та наглядачі погнали у невідомому напрямку. Виснажені, голодні люди ледве трималися на ногах, слабких били, кидали в масу людей каміння. Дали відпочити лише пізно вночі. У якомусь лісі дали команду всім розійтися хто куди. У чужому місці, куди підеш? Люди знову зійшлися разом.
Де прийшло визволення, ніхто не говорив, а питати не було коли.
Американські солдати до звільнених ставилися добре, жалісливо. Не було жодного випадку, щоб когось образили, вдарили чи штовхнули.
Зовсім інша картина спостерігалася, коли передали звільнених радянських військ. Солдати ставилися зневажливо, грубо, зверталися лише ненормованою лексикою. Особливо ображали дівчат із відрізаними селезінками. Склалося враження, яке у всіх бідах війни винні були беззахисні “остарбайтери”. Тому дорогу додому, як і дорогу до Німеччини, аж ніяк не можна назвати легкою. Швидше трагічною, скорботною і водночас радісною до сліз.
Переживши холод, голод, позбавлення, люди поверталися додому. Залишається лише здивуватися, як той страх не прибив їх до землі. Війна пройшла залізним плугом через серце, долю, життя. Вона назавжди у нашій пам’яті – загальнонародної, спорідненої, індивідуальної.
Попри гірку долю покоління тих страшних років зберегло чистоту душі, і добро, порядність.
Тема війни невичерпна. Нехай майбутнім поколінням ніколи не доведеться пережити те, що випало на долю їхніх бабусь та дідусів. Нехай і через покоління наші нащадки кажуть: “Ніхто не забутий, ніщо не забуте”.
Автор : Михайленко Людмила Антонівна – Старший викладач кафедри українознавства Кременчуцького державного політехнічного університету.
Матеріали науково – практичної конференції “Кременчук – 435 років”