Топоніміка – складова частина ономастики, розділу мовознавства, що вивчає власні назви (ВН). Термін ономастика виник приблизно у V–IV ст. до н.е. – саме так стародавні греки назвали мистецтво давати імена. Пізніше, уже в давньоримську епоху, виник поділ усіх іменників на два великих класи, або розряди: загальні назви (лат. nomina appelativa), що позначали класи однорідних об’єктів, та власні назви (лат. nomina propria), що позначали об’єкти одиничні. З тих пір поділ іменників на ці два розряди залишається загальноприйнятим у філософії та мовознавстві і відноситься до числа мовних універсалій, так як зустрічається у всіх мовах світу.
На сьогодні ономастика є, з одного боку, частиною лексикології, що вивчає словниковий склад мови, а з іншого – самостійною галуззю мовознавства. Пройшовши складний шлях становлення, ономастика сформувалась як самостійна дисципліна лише у першій половині ХХ ст., отримавши науковий статус на І Міжнародному ономастичному конгресі у Франції 1930 р.
Серед низки розділів ономастики, що виділяються відповідно до різних класів ВН, топоніміка займає чи не найбільш почесне місце, адже вивчає географічні об’єкти. Відомий ономаст В.А. Никонов називає п’ять аргументів до питання про доцільність одержаних знань з топоніміки: 1) топоніми безцінні для історії; 2) вони красномовно свідчать про мову тих, хто їх дав: назви закріплені за певною територією, отже, за ними можна відновити давню мову та окреслити межі її поширення; 3) назви – безцінний матеріал для історії мови ( слова, форми, звуки, що нині не існують у живій мові, дають змогу відновити колишній її стан у розвитку); 4) назви можуть розповісти про характер господарства в давнину ( заняття та промисли, давно забуті), про старі кордони держав та їхні історичні особливості; 5) вагоме виховне значення назв: пам’ять про визначні постаті нашої історії увіковічена в них.
Топоніміка Кременчуцького краю яскраво віддзеркалює історію кременчуцького народу та його мови, збагачує наші знання про особливості географічного положення місцевості, рослинний і тваринний світ (так званий фіто-зоографічний семантичний ряд), про життя, культуру і побут населення, його господарську діяльність, історичні події. Дає інформацію про народності, що колись населяли наші землі, і якою мовою вони розмовляли. Дослідник топоніміки А.І.Попов стверджує: “Географічні назви утворювалися, як правило, не одночасно, а в різні періоди, і беруть свій початок з різних мов”. Скіфо-сарматські племена залишили нащадкам Кременчуччини назву водної артерії – Дніпро. Про це сказано
у багатьох топонімістів. Зокрема, Попов стверджує, що “don” – “вода” по-осетинськи, а саме осетинську мову він називає близькою до мови давньоіранського типу, якою розмовляли скіфо-сарматські племена. До назв тюрко-монгольського походження відносимо: ойконіми
(назви населених пунктів) Кременчук, Крюків, Келеберда та гідронім (назва водного об’єкта) Кагамлик. Решта топонімів району має слов’янське походження, і їхня поява пов’язана з часом більш пізнім, коли українське козацтво героїчно відвойовувало
кременчуцькі простори від нашестя татар.
Піщане, Піщаного (піщанський), 21 назва по Україні (по Полтавській області – 2 (Кременчуцький і Решетилівський райони). Піщане – село, розташоване на лівому березі Дніпра. Центр сільської ради, до складу якої входять села: Гориславці, Ковалівка, Коржівка, Кривуші, Миловидівка, Олефірівка. Віддаль від центра до Кременчука – 6 км, до залізничної станції Кременчук – 8 км., до пристані на Дніпрі – 10 км. Поблизу села протікає річка Крива Руда, яка зараз перетворилася на систему боліт. Архівні матеріали свідчать, що село Піщане було засноване переселенцями з Правобережної України в 1726 році. Перші 20 дворів посполитих селян розташовувалися на піщаних пустирях недалеко від
річки Крива Руда, звідки й росло село. Багато років ту місцевість називали Старим селом. Ще й до цього часу стару вулицю називають Селом. Є підстави гадати, що назва села виникла від його розташування на піщаних ґрунтах. Це досить поширений топонім по Україні: річки діставали назву за піщані русла, селища (села) – за розташування на пісках. Хоча деякі мешканці сіл з подібними найменуваннями виводять їхні назви від слів “писк”, “пищати”(стверджує А.П. Коваль, розповідаючи про селище Піщанка Вінницької обл.) і пояснюють це так: колись, дуже давно, в густому лісі ховалися селяни-втікачі, яких виловлювали й люто катували. Але сказати про людину, яку катують, що вона пищить, – жорстоко й образливо; це міг бути крик, зойк, вереск, стогін, але не писк. Тому пояснення назви, на думку Коваль, слід шукати все ж таки у слові “пісок”, з чим ми погоджуємося.
Що ж до назви гідроніма Крива Руда у топоніміста М.Т. Янка є така версія: лексема “крива” вказує на покрученість русла річки, а “руда” – на те, що вона витікає з іржавого болота. О.С. Стрижак пояснює етимологію топонімів і гідронімів із топоосновами “руд” так: вони походять або від слова руда, або пов’язані з виробництвом заліза. Розвиваючи таке пояснення, цей відомий топоніміст відшукує цікаву інформацію про відповідність географічних назв тим природним багатствам, що за ними приховуються. Так, у 1891 р. місцевість біля гирла річки Кагамлик, на якій розташований Кременчук, називалась Залізною, а ще раніше, у першій половині ХІХ ст., тут значилась річка Залізко – притока Кагамлика, на що ніхто не звернув уваги, поки у 1925 р. науці не стало відомо про величезні поклади Кременчуцької магнітної аномалії – одного з найбільших залізорудних родовищ на Україні, яке простягається більше ніж на 50 км. уздовж лівого берега Псла, починаючи від Кременчука, смугою завширшки до 4 км.
Річка Псьол (Псел), давня українська назва Псло, уперше згадана в літописі Нестора „Повість временних літ” 1113 року, примушує дослідників посперечатися з приводу цієї чудової назви. О. Ященко вважає, що сягає вона давньогецької назви пселлос – темний. М.Т. Янко більш вірогідним називає слов’янські корені піс, пъс, пес, пстрі – луки, вологе місце. Назва цього гідроніма лягла в основу ойконіма Запсілля, утвореного префіксальним
способом за допомогою топоформанта за-.
Ялинці (до1918 року Лялинці ) – Ялинців (ялинецький, допускається ялинський, неправильно ялинцівський); 1 назва по Україні – село Кременчуцького району Полтавської області, центр сільської ради народних депутатів, якій підпорядковані села: Воскобійники, Кіндрівка, Михайленки, Пухальщина, Самусівка (Самусіївка). Раніше входили до складу Ялинецької сільської ради села Недогарки, Панівка, Пащенівка, Рокитне-Донівка.
Роташоване на лівому березі Кременчуцького водосховища, за 15 км. від райцентру. Щодо походження первісної назви села Лялинці існує в устах народу така легенда: „Серед зеленого лісу, на невеличкій галявині, розкинулося село, назви якому не було. Люди в цьому селі були дуже працьовиті й займалися гончарством і малярством. Майстри виготовляли посуд, глечики й розмальовували їх. Восени вони влаштовували ярмарок, де й продавали свої вироби купцям із Волині, Поділля, Прибалтики, Наддністров’я, водночас купуючи у них щось нове, цікаве. Влітку ж село ховалося серед квітучих садів і здавалося зовсім маленьким, але таким мальовничим, що той, хто не бачив його взимку, не повірив би, що воно налічує до п’яти тисяч жителів і до семисот дворів. Через гучні й пишні ярмарки село прославилося на всю губернію й за її межами. Саме тоді виникла потреба дати йому назву. Завдяки своїй мальовничості, схожості на ляльку село й стали називати Лялинці”. На жаль, 1918 року Лялинці постраждали від повені на річці Сулі. Довелося село, що дотепер знаходилося за 28 км. від Кременчука, переносити ближче до міста, за 15 км. Новим
місцезнаходженням Лялинців став ялинковий ліс (очевидно, сосновий, бо в нашій місцевості переважає сосна, але в народі зветься вона ялиною). Через це й отримало село нову назву Ялинці, тобто „ таке, що стоїть серед ялинкового лісу”.
Дуже розповсюдженими по всій Україні є географічні назви антропонімічного походження, тобто утворені від імен або прізвищ першопоселенців чи власників.
Кременчуцький край не є винятком. Так, село Білецьківка, вірогідно, назване на честь власниці поміщиці Білецької, а село Маламівка, підпорядковане Білецьківській сільській раді, що раніше звалося Хорунжівка (Торунжівка), теж бере свій початок від прізвищ поміщиків-власників Малами і Торунжого. Це ж можна стверджувати і стосовно назв Максимівка, Дмитрівка, Василенки, Крамаренки, Литвиненки, Михайленки і т. д.
С. Білецьківка – центр сільської ради народних депутатів Кременчуцького району Полтавської області, розташований на правому березі р.Дніпра, за 15 км. від райцентру. До складу Білецьківської сільської ради входять села: Чечелеве, Маламівка, Бурти, Новоселівка, Підгірне, Стара Білецьківка.
Станція Бурти почала існувати з 1911 року. Спочатку там стояв лише вагон-пост, потяги не зупинялися. 1912 року було побудовано невелику станцію, яку назвали Бурти. Назва виникла тому, що в районі села Браїлівки на місцевості були невеликі гірки (бурти). За словником Грінченка Б.Д., бурти (Н.в. – бурта) – “груда, куча (продолговатая); насыпь, холм, бугор; насыпь, из которой добывают селитру”. А як відомо, селітра – це була неодмінна складова пороху, й варили її у котлах на спеціальних підприємствах – буртах – у тих місцях, де був придатний ґрунт – матиця. Через дорожнечу котлів займалися цим промислом у господарствах дуже заможних і високопоставлених осіб, наприклад, гетьмана Мазепи,
генерального судді Кочубея.
Салівка, Салівки (салівський ) – 2 назви по Україні (2-га – у Царичанському районі Дніпропетровської області)– село Кременчуцького району Полтавської області, центр сільської ради народних депутатів, якій підпорядковані села: Карпівка, Махнівка, Петрашівка. Розташоване поблизу річки Кобелячок і затоки Дніпра неподалік Дніпродзержинського водосховища за 47 км. від райцентру й за 24 км. від залізничної станції Потоки, за 12 км. від м. Комсомольська. Щодо походження назви села Салівка існує декілька версій. Перша свідчить про те, що після розпаду Запорозької Січі у XVIII ст. частина запорожців розійшлась по Україні. Один козак на прізвище Сало поселився на території майбутнього села. Від його імені й пішла назва Салівка. Друга версія трактує походження назви села від прізвища пана Саловського, який нібито й заснував село. Попервах воно називалося Саловське, а пізніше було скорочено на Салівку, тобто набуло типовішої для наших країв форми. Друга версія, на нашу думку, більше схожа на правду, хоча жителі села, тобто їхня більшість, вірять у першу.
Омельник, Омельника (омельницький); крім Кременчуцького району існують ще 2 назви по Україні: в Онуфріївському районі Кіровоградської обл. та в Оріхівському районі Запорізької обл. Існує багато версій щодо походження назви села. Найпоширеніші з них три. Перша – назву село отримало від назви річки Омельник, що протікає тут. Тобто ойконім Омельник утворився лексико-семантичним способом, внаслідок трансономатизації, від гідроніма, не змінюючи своєї форми й структури. Доречно зазначити, що існує ще один гідронім з такою ж назвою – права притока р.Дніпра. Друга версія – назва походить від імені козака Омелька, який ще в козацькі часи проживав тут. Третя версія – Коваль А.П. вважає, що первісно назва звучала як Емінлік, або територія, що належала якомусь еміну (так кримські татари називали управителів). Потім, трансформуючись, стала звучати, як
Оминлик, пізніше – Омильник, ще далі – Омельник. Саму ж назву гідронімів і М.Т. Янко (посилаючись на О.М. Трубачова) і А.П. Коваль виводять від назви напівпаразитичної рослини омели, що росте на берегах цих річок. Ми схиляємося до версії походження назви села від назви річки, а назви річки – від назви рослини омели.
Назва села Пришиб сягає старослов’янської мови і означає „круча над закрутом річки, коліно річки, місце удару течії”; Кияшки – зменшене від киях – китиця, качан кукурудзи або волоть проса; Гуньки – зменшене, від застарілого гуня – верхній одяг із домотканого грубого, переважно нефарбованого сукна; Воскобійники – від воскобійник – той, хто добуває віск із вощини; Бондарі – від бондар – майстер, ремісник, що виробляє діжки, бодні, дерев’яні відра і т. ін.; Рокитне – від діалектної назви рокита (верба). Кожна географічна назва – це загадка, відшукавши відповідь на яку, відкриєш для себе непізнаний світ: хто, коли й чому так її назвав, що покладено в основу назви – вода, рельєф місцевості,
рослина чи тварина, вид діяльності, професія, фах, місце у суспільстві чи ім’я, прізвище або прізвисько, а може, найменування племен і народів, що колись жили чи кочували на наших землях. Розглянуті нами регіональні оніми можуть слугувати для створення картотеки місцевої пропріальної лексики, яку необхідно вивчати як пам’ятку культури у формі окремих спецкурсів або в рамках шкільного курсу “Народознавство”.
Автор: Можарова Тамара Миколаївна – старший викладач кафедри українознавства Кременчуцького державного політехнічного університету.
Материалы научно – практической конференции “Кременчугу – 435 лет”