Автор: Соколова Ірина Михайлівна
У середині ХІХ ст. непривабливу Скатну (Винну) площу міста Кременчук, розташовану на березі Дніпра біля пароплавних пристаней, прикрасив комплекс будівель, призначених для інспектора резервної кавалерії і військових поселень та його штабу. На цей час в Україні існувало близько 20 військових поселень, які були розташовані на Слобожанщині (Чугуєв, Бєлгород), у Херсонській губернії (Олександрія, Вознесенськ, Єлісаветград), на Київщині, Поділлі і в місті Умань [1]. Вірогідно, завдяки центральному положенню міста Кременчук відносно військових поселень в Україні та мобільному пересуванню через зручну дніпровську переправу, саме його було вибрано для розташування Головного штабу інспектора резервної кавалерії та військових поселень, які після військової реформи 1836 року були підпорядковані створеному у військовому міністерстві Департаменту військових поселень [1].
Але спочатку в 1840 році під штабні будівлі створюється проект перебудови старого цукрового заводу в Кременчуці, який був розташований близько переправи через Дніпро [2]. Уже в 1841 році військове керівництво займає ці приміщення. А в 1844 році пропонується проект нових будівель на березі Дніпра, які повинні були зайняти частину території Скатної площі. Будівництво тривало майже шість років – з 1846 до 1852 рр. (Особистий архів А. Лушакової. Паспорт на будівлю). Ансамбль складався з трьох головних корпусів, двох флігелів для квартир чиновників, дерев’яних приміщень для конюшень, сараїв та «льодників». У комплекс споруд увійшла і стара вежа, яка залишилася від «присутственных мест» останньої чверті ХVІІІ ст. і використовувалася до цього часу як складське приміщення у відомості Чорноморського флоту [3].
Інспектором резервної кавалерії та військових поселень 1 серпня 1840 року призначається вже літній генерал від кавалерії граф Олексій Петрович Нікітін (1777-1858), кавалер усіх російських орденів, а начальником штабу – генерал-лейтенант Василь Федорович фон-дер-Лауніц – також кавалер багатьох високих нагород, обидва володарі золотої шпаги з діамантами «За хоробрість». Саме з Кременчука відправляли накази і листи в штаби військових поселень за підписом славетного генерала, з Кременчука виїжджав генерал на «Высочайшие» огляди кавалерії, які проводилися у присутності царя в Єлисаветграді [4]. До речі, серед ад’ютантів при О. П. Нікітіну в 1844 році перебував молодий Олександр Олександрович Остроградський з відомої на Кременчуччині родини Остроградських, батько Василя Олександровича – майбутнього голови Кременчуцького дворянства, члена ІІІ Державної Думи. Тут, у Кременчуці О. О. Остроградський отримує звання поручика і згодом переводиться у Гусарський Цесаревича полк [5].
Після переїзду військового начальства у нові приміщення на Скатній площі у 1852 році останню ліквідують остаточно – навпроти будівель штабу розбивають плац для парадів, облаштовують по периметру насадженнями тополі, тому він отримує назву Парадна площа [6] і так використовується до 1874 року, а 1874 року тут розбивають Штабний сквер [7]. Вулиця, де були розташовані головні будівлі, отримала назву Штабна.
На військовій карті Росії місця розташування військових поселень весь час були гарячими точками. Непосильні умови несення військової служби поселенцями були головною причиною військових бунтів, які вщухали лише на короткий час. З початком царювання Олександра ІІ виникає необхідність вирішувати цю складну проблему. Інспекція військових поселень, яка була здійснена по царському наказу, винесла вердикт – військові поселення не тільки вибухонебезпечні, а й матеріально невигідні для армії, а тому не спроможні задовольняти потреби, для яких вони призначалися. Тому, в 1857 році створюється Комісія з реорганізації військових поселень з подальшим їх скасуванням. Південні військові поселення «пахотных» солдат ліквідуються у три етапи, який продовжується з 1857 по 1865 рік. Паралельно проводиться реформа резервної кавалерії, і 4 червня 1857 року виходить «Височайший» Указ затвердити «Положение о новом устройстве военных поселений кавалерії». Військові поселення кавалерії перейменовуються у Південні поселення і передаються в Управління головного начальника Південних поселень, яке було створене у 1857 році «Временным распорядительным комитетом по устройству Южных поселений» в Єлисаветграді ( Існувало з 1857 до 1866 рр.) [4].
Після вищевказаних реорганізацій в армії вже у 1857 році будівлі штабу починають звільнятися від старих господарів і передають у відомство Інженерного департаменту військового міністерства, яке у 1862 році перейменується в Головне інженерне управління військового міністерства [8].
У цей час Полтавське губернське правління «виношує ідею» створення гімназії для дітей бідних і дрібнопомісних дворян з додатковим класом, де викладали б «військові науки», для того, щоб потім учні цієї гімназії могли йти вчитися у військову академію. Ініціатором створення таких гімназій на Полтавщині виступив повітовий Роменський голова Омельяненко. Він запропонував проект двох таких гімназій у Ромнах і Кременчуці. У 1859 році повністю звільнилися приміщення штабу і містом пішли чутки, що військове відомство буде їх продавати. Тому губернатор почав клопотання про відкриття в цих приміщеннях чоловічої гімназії. Але міністерство народної освіти відхилило цю пропозицію за браком коштів, які треба було виплатити військовому відомству за будівлі [9].
У ході військової реформи з 1861р. до 1862 р. були скасовані такі армійські одиниці, як корпуси, і найвищим військовим з’єднанням російської кінноти на довгі роки залишається дивізія. І вже у 1862 році приміщення на вулиці Штабній приймають нових господарів – Штаб 3-ї кавалерійської дивізії. Начальник штабу – підполковник Максимович Василь Миколайович, начальники дивізії: 1862 рік – Ржевуський Адам Адамович, 1863 рік – Краснокутський Микола Олександрович. Дивізія складалася з п’яти полків: Великого Князя Костянтина Миколайовича (Каргопольський) драгунський, Ерцгерцога Австрійського Альберта (Литовський) и Великого Князя Костянтина Миколайовича (Волинський) уланські, Великого Князя Миколи Миколайовича (Олександрійський) і генерал-ад’ютанта графа Ридигера (Клястицький) гусарські полки. Протягом 1862-1863 рр. у Кременчуці квартирує разом із штабом дивізії один з п’яти вищевказаних – Каргопольський драгунський полк (Великого князя Костянтина Миколайовича) [10].
У 1864 році після розгрому польських повстанців до Кременчука був направлений легендарний 4-й уланський Харківський її Імператорської Величності Великої княгині Олександри Петрівни полк, який дістався міста квартирування лише через декілька місяців – на початку 1865 року [11]. Полк входив до 2-ї бригади, командиром якої на той час був князь А. Д. Абамелік, у складі 2-ї кавалерійської дивізії під командуванням генерал-лейтенанта барона А. П. Гершау. штаб дивізії очолював полковник Генерального Штабу Н. А. Макшеєв-Машонов. Командирський склад і штаб дивізії розташовуються в будівлях на Штабної і перебувають у Кременчуці до 1775 року [6].
Свідченням перебування в нашому місті Харківського уланського полку залишилася могила, а точніше надгробок ротмістра полку Фелікса Гнатовича Бетковського, який помер на 64-у році життя і був похований на військовому кладовищі міста у 1897 році. Напевно, молодий ротмістр (на час прибуття полку в Кременчук Феліксу Бетковському було 32 роки), який пройшов у схватці з польськими повстанцями перше бойове хрещення, запаморочив голову не одній кременчуцькій красуні. Історію цієї родини зібрав кременчуцький краєзнавець Анатолій Бишенко, який листувався з нащадками Ф. Бетковського, усі матеріали і фото надгробка були ним передані до музею. За час військової служби в Кременчуці Бетковський встиг два рази одружитися. Від першого шлюбу з Юзефою Стефанською 1870 року народився син Франсішек (Franciszek Ksawery Antoni Bietkowski 1870-1943). Після революції родина Франсішека Бетковського емігрує до Фінляндії. В 1939 році його син Ян Фелікс добровольцем іде в армію з початком бойових дій на кордоні з Радянським Союзом і воює з військами Червоної Армії. У 1943 році Франсішек Бетковський помирає, і родина його сина після війни переїжджає спочатку до Англії, а потім – Швеції. Зараз у Швеції проживає вже син Яна Бетковського – Стефан (правнук Ф. Бетковського) з дружиною і п’ятьма дітьми [12].
Через три роки Фелікс Бетковський одружується вдруге (причина, з якої був перерваний перший шлюб, невідома). Другий шлюб був з Марією Енбулаєвою, полтавкою, дочкою на той час молодшого інженера, «надворного советника» Фрисанфа Вікторовича Енбулаєва, який входив до складу службовців губернського правління [13]. Від неї народилося троє дітей: Аполлінарій (1874 р. н.), Леонід (1876 р. н.) і Надія (1877 р. н.). Сини Ф. Бетковського від другого шлюбу пішли батьківським шляхом. Після гімназії один, а потім другий закінчують Петровський Полтавський кадетський корпус і далі проходять службу в 35-му Брянському піхотному полку в Кременчуці з 1898 до 1902 р. (адрес-календарі по Полтавскій губернії за ці роки). Після закінчення Павловського військового училища в Санкт-Петербурзі у 1902 році обидва продовжують військову кар’єру в Московському жандармському дивізіоні Окремого Жандармського корпусу. І якщо Аполлінарій залишається в Москві до буремних подій 1917 року, то за цей час служба Леоніда пов’язана з багатьма переїздами – Саратов, Архангельськ, Туркестанська залізниця. 1916 року він начальник Сергієвського відділення Московсько-Архангельського жандармського шляхового управління в Москві. Після 1917 року сліди цих нащадків губляться. Невідомою залишається і доля дочки Надії [12].
У другій половині 1875 року проводиться реорганізація військ кавалерії, у результаті якої 4-й Харківський уланський полк виїжджає з Кременчука у містечко Слонім Віленського військового округу [11].
Напередодні Російсько-турецької кампанії в грудні 1876 року до Полтавської губернії прибула більша частина 9-ї піхотної дивізії: 33-й Єлецький полк, був розташований у Полтаві і Полтавському повіті, 35-й Брянський генерал-ад’ютанта князя Горчакова полк, який на той час розташувався частково в Кременчуці, частково – Кременчуцькому повіті (Градизьк і Богомоловка), і частина 36-го Орловського Генерал-фельдмаршала князя Варшавського графа Паскевича полку розмістилася в Константиноградському повіті Полтавської губернії. Декілька рот Орловського полку були розквартировані в Харківській губернії [14], а 34-й Севський генерала графа Каменского полк був направлений у Курську і Харківську губернії [15]. Командний склад і штаб 2-ї бригади і командування 35-го Брянського полку займає будівлі приміщень інженерного відомства на Штабній вулиці. Але менш ніж через рік полки мобілізуються на Російсько-турецьку війну і знову повертаються на місця свого квартирування після 1778 року [14].
Протягом 80-х років ХІХ століття Кременчук поступово перетворюється на справжній військовий стратегічний пункт. Завдяки залізничному мосту через Дніпро станція Кременчук має значний вантажний та пасажирський обіг і сполучена майже з усіма великими містами Росії та України, що дає можливість для мобільного пересування як між близькими, так і між віддаленими військовими об’єктами. На цей час у Кременчуці розташовані такі військові об’єкти: управління Кременчуцького повітового військового начальника (полковник Олександр Іванович Ходоровський), управління окружного артилерійського складу і управління Кременчуцького інтендантського речового складу Одеського військового округу, командування 2-ї бригади 9-ї піхотної дивізії (ген.-майора Болеслав Констянтиновича Кобардо – він також начальник Кременчуцького гарнізону), 1-й і 4-й батальйони 35-го піхотного Брянського ген.-ад’ютанта князя Горчакова полку та штаб полку, якій розміщується в будівлях інженерного відомства по вул. Штабній. Тут, в одному з приміщень, відкривається і зведений лазарет (завідувач – поручик Василь Тимофійович Григорович) [16, 17]. Перебування такої кількості військових в місті спонукало командування Київського Округу прийняти рішення про кваліфікований військовий медичний заклад. Тому в 1890 році на ім’я військового міністра з Головного штабу Київського округу надходить відношення (за № 22975 від 18 травня) про доцільність відкриття місцевого лазарету в Кременчуці. Два роки питання проходить обговорення, і 19 листопада 1892 року збирається нарада в Головному військово-санітарному комітеті, на якій виноситься рішення про заснування в Кременчуці міського лазарету на 150 місць, як «крайне необходимое с тем, чтобы разработка вопроса этого и составление соображений о размещении будущего местного лазарета было представлено Главному военно-медицинскому инспектору Ремерту по сношению с начальством Киевского военного округа, и чтобы представление об этом было сделано округом в установленном порядке с приложением проекта и сметы приспособлению здания сводного лазарета 35 пехотного Брянского полка под помещение местного лазарета», про що йшла мова у доповіді Військово-окружної ради. Як повідомив окружному штабу в своєму донесенні начальник інженерів округу, у місті Кременчук до кінця 1895 року були проведені роботи з перебудови штабних приміщень під лазарет на 150 місць, а навесні 1896 року остаточно завершені роботи, облаштовані приміщення при лазареті трьох квартир фармацевтів, двох квартир лікарів, приміщення для інфекційних хворих, аптечних складів та інших служб. На утримання всіх служб лазарету виділено було 5846 карбованців 60,8 коп. До цієї суми входила зарплатня особистого складу, гроші на придбання медикаментів і на утримання бібліотеки. Бібліотеки при міських лазаретах відкривалися згідно з наказом по військовому відомству від 1888 року за № 293. За Положенням Військової оади за 1870 рік кожний лазарет повинен був мати обоз, на який щорічно виділялися окремо гроші. Такий транспорт передбачався і для Кременчуцького лазарету, для чого в кошторисі була закладена сума 13 крб. 5 коп. (на придбання збруї: хомутів зі шлеєю, гуж, цеб, недовузок, дуг і віжок; мастила для наритників, коліс повозки, саней, які входили до комплекту обозу, на ремонт обозу, а також на корм коням). Окремою статтею в табелі з витрат передбачалася сума на дерев’яні речі для хворих та аптечні меблі. Разова сума в розмірі 100 карбованців була виділена на відкриття лазарету [18].
У рапорті начальника штабу Київського округу у військове міністерство від 3 березня 1898 року за № 2668 вказувалося, що «…20 февраля сего года, одновременно с открытием Кременчугского местного лазарета, закрыт сводный лазарет 35-о Брянского полка» [18].
Ще у грудні 1897 року до Кременчука за розпорядженням Головного медичного інспектора Ремерта приїздить з Риги лікар тамтешнього військового лазарету Іван Андрійович Зубковський, наш земляк, уродженець села Єрки Миргородського району, який був призначений старшим лікарем до міського лазарету. До речі, на початку 80-х років ХІХ ст. він разом з відомим потому кременчуцьким лікарем О. Т. Богаєвським працювали земськими лікарями в Миргородському повіті. У 1883 році Богаєвський був запрошений Полтавським губернським земством старшим лікарем земської лікарні до Кременчука, а Зубковський того ж року був призначений ординатором у військовий шпиталь міста Риги. У період служби у Ризі він на два роки був відряджений для навчання в Санкт-Петербурзьку військову медичну академію, яку закінчив у 1888 році. Через 15 років колишні колеги зустрілися знову в Кременчуці. Саме Івану Андрійовичу Зубковському, майбутньому засновнику на сьогодні всім відомого Миргородського курорту, випало відкривати Кременчуцький міський лазарет, про що він із задоволенням згадував: «Харьковская инженерная дистанция охотно шла на мои предложения и, в пределах возможного, здания лазарета приспособлены были очень хорошо. Помещения для хирургического отделения и операционная комната внутри выкрашены светлой масляной краской; для инфекционных и венерических больных отведены особые флигеля. Врачей, кроме меня, было 5, включая сюда и прикомандированных» [19]. У Кременчуці Зубковський одразу поринув у громадське життя. Він був обраний товаришем голови наукового Товариства кременчуцьких лікарів, лікарем до Комітету Червоного Хреста, де він завідував лікувальними закладами цілком безкоштовно. Тут, у Кременчуці, І. А. Зубковський відзначив свій 25-річний ювілей лікарської, громадської та літературної діяльності, святкування якого проходило в стінах земства в річний ювілей Товариства кременчуцьких лікарів. На честь ювілею лікар отримав від своїх колег пам’ятні подарунки, а також альбом зі срібною пластиною з портретами всіх членів Комітету Червоного Хреста і сестер милосердя. Поряд з Зубковським в лазареті почали працювати лікарі Постоєв, Буров і Балтулевич, члени Товариства кременчуцьких лікарів, звіти яких щодо клінічних досліджень друкувалися в престижних медичних журналах. Аптеку прийняв на себе провізор Сергій Петрович Вікторов, прикомандировані до лазарету були молодший лікар – надворний радник Павло Михайлович Говоров і класний медичний фельдшер 34-го піхотного Севського полку – колезький секретар Григорій Михайлович Смирнов [19]. У циркулярі Головного штабу за № 76 від 5 березня 1898 року було зазначено: «На основании приказа по военному ведомству 1897 года за № 265 в городе Кременчуге открыт 20 февраля сего года местный лазарет на 150 мест» [18]. Цим документом була відкрита нова сторінка старих штабних будівель.
Автор: Соколова Ірина Михайлівна, заступник директора з наукової роботи Кременчуцького краєзнавчого музею.
Джерело: “Кременчуцький край у контексті історії України” 2013 рiк
ЛІТЕРАТУРА
1. Військові поселення на Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу : warhistory.ukrlife.org.ua Військовий журнал.
2. Архів Кременчуцького краєзнавчого музею (далі – Архів КрКМ). – Спр. 161. Проект зданий Главного штаба Инспектора резервной кавалери. – Арк.1-2.
3. Архів КрКМ. – Спр. 162 По проекту устройства вновь зданий для Інспектора Резервной Кавалерии и его Штаба в Г. Кременчуге. – Арк. 2.
4. Воспоминания А. Достоевского. [Электронный ресурс]. – Режим доступа : laibrery.kr.ua
5. Модзалевский Л. Малороссийский родословник / Л. Модзалевский. – Киев :Типография т-ва Г. Л. Фронцкевич и К?, Крещатик, дом № 42, 1908. – С. 765.
6. Справочная и адресная книга на 1875 год с планом и видами. Кременчуга и картою железных дорог России. / [Сост. К. Сторчаковим и Г. Розенталем]. – Кременчуг : Типография и Литография Германа Розенталя,1874. – С.78-79.
7. Бучневич В. Е. Кременчуг и посад Крюков. Очерк / В. Е. Бучневич. – Полтава, 1891. – С. 32.
8. Брокгауз Ф. Энциклопедический словарь / Ф. Брокгауз, И. Ефрон. – СПб, 1894. – С. 190-192.
9. Павловский И. Ф. К истории Полтавского дворянства 1802-1902 гг. Очерки по архівним данним / И. Ф. Павловский. – Полтава : Электрическая типо-литография Дома И. Фришберга и С. Захаровича, 1906. – С.160.
10. Реформа системы призыва в Российской империи в 1860-1870гг и борьба придворных группировок [Электронный ресурс] // Журнал Военная история. –Режим доступа : wap.1914.borda.ru
11. Сборник «Расписание Сухопутних войск 1865-1914 гг.». – СПб, 1914.
12. З листування із нащадком Ф. Бетковського за електронною адресою: polkozic@gmail.com/ ( Бетковский Дмитрий).
13. Памятная книжка на 1871 год. – Полтава : Изд. Полтавского Статистического Губернского Комитета, 1871. – С. 3.
14. Зеленко, шт.-кап. Двухсотлетняя служба 36-ого пехотного Орловского Генерала-фельдмаршала князя Варшавского графа Паскевича полка. Краткий исторический очерк. – Кременчуг, 1911. – 212 с.
15. Сказания о явлении и чудесах Козельщанской иконы Пресвятой Богородицы с приложением Акафиста [Электронный ресурс]. – Ресурс доступа: dearfrend.narod.ru
16. Адрес-календаь и справочня книжка Полтавской губернии на 1897 г. – Полтава, 1897. – С. 85-86.
17. Памятная книжка и адрес-календарь Полтавской губернии на 1892 год. [Сост. Д. А. Иваненко]. –Полтава : Типография Л. Фришберга, 1892. – С. 80-85.
18. Архів КрКМ. – Спр. № 413 Кременчуцький міський лазарет. – Арк. 6-11.
19. Зубковский М. Ваше Превосходительство! Автобиография и другие документы / М. Зубковский. – К. : СМП «Аверс», 2008. – С. 62-72.