Кременчужани добре знають стадіон заводу «Кредмаш», розташований у центрі міста на вулиці Гагаріна. Сьогодні там частіше проводяться міські виставки тварин, різні зустрічі, аніж спортивні змагання.
У довоєнний період і після Великої Вітчизняної війни, аж до 1991 року, все було інакше. Це був спортивно-оздоровчий комплекс, на футбольному полі якого проходили обласні та міські міжкомандні футбольні матчі, а на спортивних майданчиках та бігових доріжках – змагання з легкої атлетики, кроси, оздоровчі тренування любителів бігу. Про Кременчук давній та сучасний написано чимало. Але практично ніде не зустрічається більш-менш повна інформація про цей стадіон. Лише у книзі О.М.Лушакової «Вулицями старого Кременчука», там, де йдеться про вулицю Гагаріна, згадується, що колись вона мала назву вулиці Покровської, а на місці, де зараз знаходиться стадіон, було болото.
Минали роки, обличчя міста змінювалося – зникали одні споруди, їхньому місці з’являлися інші. Стадіон залишався, щоправда, кілька разів змінював свою назву. З часу його заснування минуло близько 80 років. Термін нібито не дуже великий, але на сьогоднішній день зібралося чимало питань, на які потрібно шукати відповіді: як змінювався зовнішній вигляд стадіону та його назви, кому він належав, хто займався його відновленням після Великої Вітчизняної війни та коли він став власністю заводу «Кредмаш» .
На думку автора, у краєзнавстві немає дрібниць. Історія сучасного стадіону «Кредмаш» цікава ще й тим, що пов’язана із розвитком та забудовою центральної частини нашого міста. Саме тому авторка і вирішила відновити всі факти та запропонувати увазі читачів історію цього стадіону починаючи з його заснування. Збір матеріалів з зазначеної теми виявилося досить копіткою справою і затягнулося у часі. У своїй роботі автор використовує документальні матеріали архівного відділу Кременчуцької міської ради, а також архіву заводу «Кредмаш» (відділу капітального будівництва та служби будівель та споруд заводу). » та «Кременчуцька зоря» з 1951 року до 1971 року та заводської багатотиражки «Кременчуцький машинобудівник» з дня випуску першого її номера 02.09.60 р. по 31.12.1970 року включно.
Надзвичайно корисним стало особисте спілкування зі старожилами міста І. Ф. Медведєвим та В. С. Гноєвим. Володимир Сергійович Навозний протягом 30 років (з 1957 по 1987 рр.) очолював колектив фізкультури заводу і брав участь у створенні спортивної бази для дормашевцев. Спогади В. С. Гноєвого, написані на моє прохання, і дві дуже цікаві фотографії зі спортивного життя заводу, одна за 1947-1948 рр., друга за 1960 рік, поповнили архів музею та його фонди.
І. Ф. Медведєв відомий у місті краєзнавець та колекціонер, автор низки публікацій з історії міста, 42 роки пропрацював на заводі дорожніх машин. Він добре пам’ятає історію відновлення стадіону після передачі заводу.
Особливо цікаві його розповіді про настрої людей, їхнє ставлення до праці, фізичної культури, спорту.
Допомога у зборі необхідної інформації надала також головний редактор газети «Кременчуцький машинобудівник» Л. Л. Олов’ятенко. І, нарешті, створити повну картину, включаючи останні 20 років, мені допомогли зустрічі з директором ПК «Кредмаш» та головою КСК Тетяною Олександрівною Кухтікою; її заступником, він же останній голова колективу фізкультури заводу Миколою Степановичем Ткаченком; колишнім ст. інструктором Анатолієм Олександровичем Похиловим та майстром зі спортивних споруд стадіону Василем Павловичем Лемищенком.
Усі зібрані автором матеріали стали основою наукової довідки «Історія стадіону заводу «Кредмаш». Сучасний стадіон заводу “Кредмаш” знаходиться в самому центрі Кременчука на вулиці Гагаріна. Наприкінці XVIII століття саме тут закінчувалося старе місто, а поруч тяглося озеро. У ХІХ ст. на березі озера будується Покровська церква, і окраїнна вулиця отримує назву Покровської. Згодом озеро перетворюється на болото, з’являється велика кількість комарів та інші незручності, пов’язані з таким сусідством. Тому на вулиці Покровській селився переважно бідний люд.
Після становлення Радянської влади 1925-1927 року болото осушується і засипається, але в його місці влаштовується стадіон, названий ним. Першого травня. Відкриття міського стадіону відбулося 2 травня 1928 року. Вхід у нього був там же, де і зараз, але починався з Театральної вулиці (сучасна Гагаріна). Стадіон знаходився між цирком та приватними житловими будинками. За спогадами старожилів незадовго до війни стадіону дали назву «Динамо».
Під час фашистської окупації міський стадіон було повністю зруйновано, залишилося лише покинуте футбольне поле, навіть без огорожі. Після визволення Кременчука від фашистів в 1943 році місто поступово повертається до нормального життя. Звільняються від цегляних завалів вулиці, відновлюються житлові будинки, промислові підприємства та комунальні служби. І паралельно з цим, незважаючи на повоєнну скруту, керівництво міста не залишало поза увагою як культурну, так і спортивно-оздоровчу сферу.
На промислових та комунальних підприємствах міста, а також під час навчальних закладів створюються колективи фізкультури. Наприкінці 40-х років у Кременчуці вже існувало 82 спортивні колективи, які об’єднували 1260 осіб. У місті проводяться різноманітні спортивні змагання від шахово-шашкових турнірів до футбольних матчів різного рівня.
На провідних підприємствах Кременчука утворюються свої футбольні команди. 1947 року на заводі «Дормаш» з’явилася футбольна команда, яка вже на початку 50-х років минулого століття успішно виступала на міських та обласних міжкомандних зустрічах. Для повноцінних тренувань потрібна була відповідна база. А на той час вся спортивна робота міста проводилася на єдиному футбольному полі міського стадіону. Враховуючи всі ці обставини, 1949 року тодішній голова виконкому Кременчуцької міськради Гаврилов К.А. звертається з клопотанням до Ради Міністрів України щодо необхідності відновлення міського стадіону у Кременчуці, називаючи це невідкладним та навіть першочерговим завданням.
Проект плану відновлення міста Кременчука на 1950-1955 роки розроблено за дорученням Голови Ради Міністрів УРСР Коротченко Д.С. та прийнято Держпланом УРСР. Цей план передбачав і асигнування на відновлення міського стадіону у сумі 2 млн. 400 тис. рублів, 400 тис. з яких мали надійти за рахунок Української Республіканської Ради Профспілок. У тому ж 1949 році укладається договір із Київським проектним інститутом «Діпромісто» на реконструкцію стадіону у Кременчуці. Детально розробляється відповідна документація. Загальна сума гаданих угодою робіт становила 85 879 рублів.
Але, на жаль, з невідомих причин, фінансування на відновлення стадіону так і не відбулося. Спортивне життя у місті набирало обертів, потреба у впорядкованому стадіоні зростала. Ініціативна група із благоустрою міського стадіону звертається до міської влади Кременчука за вирішенням цього питання. Найспортивнішим товариством у місті було тоді товариство «Спартак», до складу якого входили підприємства легкої та харчової промисловості, державні установи, установи культури та народної освіти. Керівництво Добровільного спортивного товариства «Спартак» виходить із клопотанням до міськвиконкому про передачу йому цього стадіону, що було зроблено на початку 1950-х років. Змінюється і передвоєнна назва стадіону “Динамо” на “Спартак”.
Незабаром після цього (кінець 50-х початок 60-х років ХХ ст.) біля входу на стадіон збудували дерев’яне робоче приміщення та кімнату для голови товариства. Поряд з ним, праворуч від входу, побудували стаціонарний боксерський ринг, а ліворуч від входу обладнали спортивні майданчики 2 баскетбольні та 2 волейбольні. На той час вони вважалися найкращими в області. Директором стадіону був тоді Микола Іванович Ліненко. 1955 року до стадіону прокладають водогін. Старожили згадували, що після цього перед боксерським рингом було споруджено невеликий фонтанчик, з якого можна було напитися або вмити обличчя. Зважаючи на те, що водогін цей проклав до стадіону завод «Дормаш», він брав участь у його благоустрої, бо там тренувалася заводська футбольна команда та проводилися заводські змагання.
І все ж таки, належних умов для тренувань не було. Не було ні роздягальні, ні душових, ні інших передбачених на стадіоні приміщень та споруд. СТ «Спартак» просто не в змозі було здійснити необхідні будівельні роботи. Виходячи з цього, керівництво міста вирішує передати міський стадіон «Спартак» на баланс заводу дорожніх машин 6 квітня 1960 року, згідно з рішенням Полтавського облвиконкому за №192 від 26.03. 1960 року виконком міської Ради депутатів трудящих Кременчука передає стадіон заводу дорожніх машин ім. Сталіна.
До речі, у вищезгаданих документах стадіон називався внутрішньоквартальним майданчиком без права постійної огорожі. Назва «спортивний майданчик» була обумовлена тим, що знаходився він у середині кварталу № 497504 на вулиці Театральній, призначеного під житлову забудову для заселення працюючими на заводі дорожніх машин ім. Сталіна. При цьому влада зобов’язує завод в особі його директора тов. Палія, повернути на рахунок Добровільного спортивного товариства “Спартак” 201 тис. рублів, витрачених ним на будівництво спортивного майданчика. Директором стадіону залишився М. І. Ліненко. Після М. І. Ліненка директорами стадіону працювали Олександр Глушко, Микола Бабенко, Іван Головко.
Майже одразу після передачі стадіону дормашівцям у 1960 році завод починає займатися його благоустроєм. Щоправда, реконструкція заводського Стадіон йшов поетапно і розтягнувся на 10 років. Спочатку робилося найнеобхідніше. У 1960 році на стадіоні будують господарське приміщення, упорядковують футбольне поле, викладають бігові доріжки. Пізніше роблять трибуни для глядачів на 6 тис. людей, радіорубку.
Роботи на стадіоні проводилися з характерним для повоєнного часу ентузіазмом. Участь у його відновленні брали не лише заводчани, а й студентська молодь, різні організації міста. Питання необхідності впорядкованого стадіону ставилося на заводських конференціях, про це повідомляла і заводська багатотиражка «Кременчуцький машинобудівник». На 2-й сторінці газети була постійна рубрика «Спорт», де регулярно друкувалися спортивні новини з життя дормашевців. Якщо на початку 1961 року йшлося про благоустрій заводського стадіону, про футбольні матчі та легкоатлетичні змагання, то вже на початку 1962 року про масовість у спорті. На той час на заводі налічувалося близько 2 тис. фізкультурників, і кількість охочих займатися спортом зростала не лише серед молоді, а й серед людей похилого віку. Робився акцент на тому, що виробнича гімнастика має бути невід’ємною частиною трудового процесу. В одному з випусків наголошувалося, що стадіон «Дніпро» має стати цехом здоров’я та центром масової фізкультурної роботи. Тобто, чітко простежувалася тенденція на масове оздоровлення людей. Тоді ж (1960 року) стадіону дали нову назву «Дніпро». Зі зміною назви пов’язана окрема історія.
На початку 60-х років минулого століття, закінчується повоєнне відновлення, життя входить у нормальне русло. У вільний час після роботи люди із задоволенням відвідували гуртки художньої самодіяльності, кінотеатри, стадіони. Надзвичайного розмаху в той період набуло захоплення футболом. Футбольні матчі збирали величезну кількість уболівальників. Багато містах з’являються власні футбольні команди. Не залишився осторонь і промисловий Кременчук. Міська влада вирішила створити свою футбольну команду. Для цього запросили тренера Г. М. Мельника із Московської області, який і зібрав таку команду. Назву їй дали «Дніпро-1». Гравців команди закріпили за провідними підприємствами міста: автомобілебудівним, «Дормаш» та Крюківським вагонобудівним заводами. Базовим визначили завод “Дормаш”, оскільки він мав у центрі міста свій стадіон.
За короткий термін команда досягла значних успіхів: вже у 1960 році вона стала переможцем та володарем Кубка першості Полтавської області, а також чемпіоном обласної Ради ДЗГ «Авангард» з футболу. Після перемоги футбольної команди в обласному чемпіонаті адміністрація міста разом із керівництвом «Дормашу» вирішили перейменувати заводський стадіон «Спартак» на «Дніпро». Так виникла його нова назва. Коли почалася забудова кварталу житловими п’ятиповерхівками, частину території стадіону забрали: прибрали волейбольні та баскетбольні майданчики ліворуч від входу, знесли дерев’яне побутове приміщення та стаціонарний боксерський ринг праворуч від входу. Тепер там йде широка алея, вздовж якої стоять житлові будинки, вона веде до центрального входу на стадіон, що перенесений у глибину від вулиці. Після цього провели реконструкцію території, що залишилася.
1970 року до стадіону підводять тепломережі. У 1971 р. добудовують одноповерхову будівлю із трьох блокових кімнат та аркою посередині для центрального входу. Одну половину приміщення обладнали під борцовську залу і для занять зі штангою; у другій розташували адміністративне приміщення, роздягальню, душові, тренерську кімнату. І того ж 1971 року завод встановив навколо стадіону огорожу із залізобетонних плит. За межами огорожі стадіону, з протилежної від центрального входу сторони, залишилося запасне футбольне поле, територію якого також забудували п’ятиповерховими житловими будинками. Тоді ж облаштували і новий волейбольний майданчик із зовнішнього боку огорожі, праворуч від входу на стадіон.
Згадуючи 70-ті роки минулого століття, не можна залишити без уваги той факт, що серед різних аспектів життя держава приділяла належну увагу розвитку спортивно-масової роботи. м., на якому розглядалися питання «Про завдання місцевих Рад щодо виконання рішень XXIV з’їзду КПРС та XXIV з’їзду КПУ», перший секретар міськкому КПУ М. Г. Козенко на цій сесії звернув увагу присутніх на те, що на провідних підприємствах міста (КрАЗі, Крюківському вагонобудівному заводі, заводі дорожніх машин) повільно вирішуються завдання щодо будівництва спортивних споруд.
Ще один приклад уваги до спортивного життя міста знаходимо у рішенні міської Ради депутатів трудящих від 13.04.1972 року «Про стан та заходи щодо покращення виховної роботи серед молоді міста», де у доповіді заступника голови міськвиконкому В. В. Бичковському наголошувалося, що у місті налічується 10 800 спортсменів-розрядників і 7 700 значків ГТО.
1974 року на IX сесії Кременчуцької міської Ради депутатів трудящих, яка відбулася 17 жовтня, головним було питання «Про стан та заходи щодо покращення виховної роботи серед населення за місцем проживання». Йшлося про необхідність серйозно зайнятися будівництвом простих спортивних споруд та майданчиків у всіх мікрорайонах міста, щоб дати розумний вихід енергії не лише дітей, а й дорослих. Зверталася увага на те, що у житлових мікрорайонах міста недостатньо займаються цим питанням, а також доцільністю доукомплектування штатів житлово-комунальних служб фізкультурних працівників. Виконком запропонував постійним комісіям з народної освіти та справ молоді терміново розібратися у цих питаннях та надати допомогу мікрорайонам міста.
Те, що питання розвитку фізкультурно-масової роботи тісно пов’язане з вихованням молоді, те, що ця робота планувалася та ставилася на контроль на державному рівні, давало позитивні результати. У 70-80-ті роки спортивна та фізкультурно-масова робота досягли свого найвищого рівня. Завод «Дормаш» у ті роки мав потужну спортивну базу – стадіон, спортивні майданчики, човнову станцію. Успішно виступали на республіканських та всесоюзних змаганнях кращі спортсмени об’єднання: майстер спорту міжнародного класу з п’ятиборства Віра Бут, кандидат у майстри спорту з шахів серед жінок Лариса Соболєва, кандидат у майстри спорту з легкої атлетики інженер-конструктор Володимир Поздняков, чемпіон з області майстер цеху Борис Лісновський.
Під час профкому об’єднання працювала дитячо-юнацька спортивна школа (ДЮСШ) з відділеннями легкої атлетики, футболу та боротьби дзюдо. Школу відвідували близько 350 учнів. За 10 років тут було підготовлено 7 майстрів спорту та 24 кандидати у майстри спорту. Вихованці ДЮСШ були переможцями республіканських та всесоюзних змагань. На заводі працювала секція туризму. Відновлюючи історію стадіону заводу дорожніх машин, доцільно згадати і тих, хто безпосередньо займався організацією та проведенням заходів щодо спортивної, фізкультурно-масової та оздоровчої роботи на цьому підприємстві. Ще 1947 року на «Дормаші» було створено колектив фізкультури, який спочатку складався з кількох людей. Згодом зріс обсяг роботи, збільшилася і кількість його співробітників.
Вже на початку 70-х років минулого століття колектив фізкультури заводу складався з голови колективу, двох інструкторів, методиста з виробничої гімнастики, директора дитячої спортивної школи, 7 тренерів, директора та кількох робітників стадіону, всього понад 14 співробітників. У середині 60-х і в 70-х роках надзвичайного зльоту на «Дормаші» набуває легкої атлетики. На цей час це відділення вів заслужений тренер України Іван Безпалов. Серед його вихованців були не лише спортсмени-розрядники, майстри спорту, а й неодноразові чемпіони та призери України та Радянського Союзу з легкої атлетики. Зважаючи на те, що серед заводчан великою популярністю користувалися волейбол та баскетбол, запросили двох тренерів із Полтави. З волейболу Віктора Ребруна, з баскетболу Леоніда Глущенка.
Всі ці тренери працювали при заводському колективі фізкультури приблизно в той самий період, про який йдеться. На заводі щорічно проводилися внутрішньозаводські спартакіади з різних видів спорту, в яких брали участь усі цехи та відділи заводу. Крім того, обов’язковою була виробнича гімнастика, для бажаючих діяли групи здоров’я. На стадіоні весь рік проводились змагання. Влітку з легкої атлетики, волейболу та баскетболу. У зимовий період заливалася ковзанка. Постійно діяв прокат ковзанів, і навіть було приміщення їхнього заточування. Окремо заливався майданчик для тренувань з хокею з м’ячем та шайбою. Окрім внутрішньозаводських змагань спортсмени заводу брали участь у всіх міських та обласних заходах.
1991 року Україна стає незалежною державою. Життя у країні повністю змінюється. Капіталістичні диктують свої умови. На початку 90-х років ХХ ст. йде приватизація та акціонування державного майна. Промислові підприємства цураються соціальної сфери. Припиняється будівництво житла, дитячих садків, культурних, спортивних та оздоровчих закладів, надання безкоштовних путівок та інших пільг для працюючих на підприємствах. Ті об’єкти, які підприємства мали раніше, здаються у найм чи продаються. Окремі структури об’єднують чи скорочують. Подібні зміни відбулися і на заводі “Дормаш”. З 1994 року Кременчуцький державний завод дорожніх машин стає Акціонерним Товариством “Кредмаш”. А ще до цього, у 1992 році, на виконання наказу № 175 від 02.03.92 р., на «Кредмаш» створюють культурно-спортивний комплекс (скорочено КСК) при Палаці культури заводу, в якому поєднують культурну та спортивну роботу. Колектив фізкультури як окрему структурну одиницю скасовують. Директора Палацу культури призначають одночасно та голові КСК, а її заступником голови колишнього колективу фізкультури. При цьому скорочують і кількох працівників колективу фізкультури.
Тихо і непомітно пішла у минуле та назву стадіону «Дніпро». З утворенням Акціонерного Товариства «Кредмаш» над входом до стадіону з’явилася вивіска «Стадіон Кредмаш». У 2000 році культурно-спортивний комплекс відокремлюють як самостійний підрозділ без юридичних прав. Поступово культурна складова комплексу поглинає спортивну. У ситуації, що склалася після створення КСК, кількість творчих колективів при Палаці культури заводу зростає. Сьогодні їх налічується 17 та відвідує ці колективи близько 500 учасників. Водночас спортивно-тренувальна робота, навпаки, зводиться до мінімуму. Закривається дитячо-юнацька спортивна школа. Спортивні секції для дорослих переводять на основу. З 7 тренерів сьогодні залишився один з міні-футболу. Слідом за тренерами пішли і їхні вихованці.
Сказати, що спортивно-тренувальна робота припинилася зовсім, не можна, але вона дуже звузилася. Ще до 2008 року проводились спортивні зустрічі між дормашівцями, працівниками нафтопереробного, вагонобудівного заводів та інших підприємств міста. У 2007 році вихованці «Дормаш» були учасниками Всеукраїнської спартакіади, здобувши перемогу серед 16-ти областей України.
У 2007 році звільнили останнього інструктора з фізкультурно-масової роботи Анатолія Олександровича Похілова, який понад 30 років пропрацював на цій посаді. У 2009 році пішла з посади заступника директора КСК Микола Степанович Ткаченко людина надзвичайно енергійна, з гарними організаторськими здібностями. З 1990 року Микола Степанович обіймав посаду голови заводського колективу фізкультури, а після створення КСК заступника директора цього комплексу. Крім того, що Микола Степанович займався організацією всіх видів спортивно-масових заходів за участю дормашівців, він також вів секцію боротьби дзюдо. М. С. Ткаченко виховав чимало спортсменів-розрядників, серед яких були неодноразові переможці та призери як обласних, так і Всеукраїнських змагань.
У розмові з нинішнім директором КСК Тетяною Олександрівною Кухтик прозвучало, що одним із основних напрямків фізкультурної роботи сьогодні є покращення фізичного здоров’я працюючих на заводі. На жаль, факти свідчать про інше. Замість 1314 осіб професіоналів, які входили до складу колективу фізкультури та займалися спортивно-оздоровчою роботою серед заводчан, залишився один тренер з футболу та незаповнена посадова одиниця заступника директора КСК, розрахована на організатора спортивної роботи.
Який вигляд має стадіон «Кредмаш» сьогодні? Паркан, спортивні приміщення та споруди залишилися незмінними з 6070-х років. Центральний вхід знаходиться там же, де його зробили у 1971 році минулого століття у глибині кварталу. У центрі стадіону футбольне поле, оточене біговими доріжками, довкола розташовані глядацькі трибуни. Зліва від футбольного поля недобудований баскетбольний майданчик, з протилежного боку господарська споруда. Здебільшого будівлі стадіону з центральним входом відбулися деякі зміни. У спортивному залі, де раніше тренувалися борці та штангісти, встановили тренажери та там надаються платні послуги. Роздягальня, душові, тренерська та кабінет адміністрації залишилися, як і раніше, у другому крилі, з іншого боку від входу.
Останнім директором стадіону був І. І. Головко. У 1992 році, коли створили культурно-спортивний комплекс та об’єднали культуру та спорт, скоротили частину співробітників та одиницю директора стадіону теж. Залишили майстри зі спортивних споруд, він і є відповідальним за роботу на стадіоні. Цю посаду зараз обіймає Василь Павлович Лемищенко. Окрім майстра, на стадіоні залишили кількох робітників. Потрібно віддати належне цим людям, які працюють там за мізерні кошти. Вони підтримують територію та приміщення у хорошому стані скрізь чисто, споруди підфарбовані. Після спілкування з працюючими на стадіоні та колишніми співробітниками колективу фізкультури автор дійшла висновку, що цей стадіон у центрі міста існує лише завдяки тому, що належить заводу «Кредмаш». Якби на початку 1990-х років його передали до комунальної власності, як це масово робилося з різними установами, на його місці вже височіла б багатоповерхівка чи черговий супермаркет, які за останні роки заполонили центральну частину Кременчука.
Адже волейбольний майданчик праворуч від центрального входу, із зовнішнього боку огорожі, відібрали під автостоянку. Пізніше були неодноразові спроби відібрати і другий баскетбольний, розташований безпосередньо на території стадіону. Ці зазіхання «відбили» лише завдяки протистоянню мешканців сусідніх п’ятиповерхівок та зверненню колишнього голови райспорткомітету В. І. Маньковського за допомогою до Києва. Не хочеться закінчувати історію одного з найстаріших стадіонів нашого міста, розташованого в самому центрі, на сумній ноті. Бо не лише дормашівці, а й більшість кременчужан сподіваються, що стадіон так і залишиться стадіоном, щоб служити тому призначенню, для якого його збудували.
Близнюк Г.О.
Матеріали науково – практичної конференції “Кременчук – 435 років”