У 1878 році у зв’язку з потребами Харківсько-Миколаївської залізниці, Крюковським товариством у приватному порядку було відкрито Кременчуцький технікум залізничного транспорту під назвою Кременчуцьке технічне училище. Спочатку училище винаймало приміщення, а з 1880 року переїхало до будинку, збудованого за рахунок училищного фонду на вул. Харчовий (тепер вул. Шевченка) №10.
Училище було однокомплектним із трирічним терміном навчання. Перші роки існування училища, його очолював технолог І розряду Воскобойніков М.Г., затверджений Міністром Шляхів Повідомлення на посаду начальника училища 26 липня 1878 року.
Крім начальника, до персоналу училища входило 13 вчителів та 2 майстри. Протягом трьох років вихованці вивчали предмети: шлях, рух, потяг, зв’язок, цивільне будівництво.
Загальноосвітніх предметів в училищі був. Вважали, що достатньо тих знань, які давали двокласні загальноосвітні із 5-річним терміном навчання залізничні училища. За училища був гуртожиток на 60 вихованців. У гуртожитку були помітні угруповання – земляцтва: полтавці, білопільці, ромоданівці, сумчани, роменчани тощо. Переважна більшість учнів розмовляли українською мовою, хоча української грамоти ніхто не знав: вона в училищі заборонялася.
У 1904 році закінчилося будівництво нового будинку на вулиці Ново-Олександрівській (тепер вул. Леонова, 14), куди було переведено училище. Нове приміщення дало можливість розгорнути паралельні класи, завдяки чому випуск 1906 становив уже 53 людини. В училищі був майже воєнний режим. Все життя учнів було обмежено правилами та інструкціями на казармовий манер: військова витримка, форма, наглядачі, які набиралися з колишніх військовослужбовців.
Викладачів вихованці мали вітати по-військовому, а під час зустрічі з начальником училища застигати “смирно”. Від’їзд до рідних, вихід у місто, відвідування театру, кіно дозволялося лише за письмовою згодою начальника. Щоранку строєм йшли на молитву, а також у їдальню, церкву, собор, на прогулянку тощо.
У відносинах учнів і викладачів був і тіні фамільярності. Завжди була чітка грань між вихованцями та педагогами. До 1905 року звернення до учнів було “ти”; пізніше на “ви”, і суворо дотримувалося.
Викладачами були лише чоловіки, жодної жінки не було. Навіть службовці (дядьки) – швейцари, прибиральники, кухарі – були лише чоловіки. Виховна робота в училищі будувалася на бездумній муштрі, сліпому підкоренні, виконанні Закону Божого. Книги для читання дозволялося брати лише у бібліотеці, хоча там були лише поодинокі художні твори та підручники, що пройшли цензурну перевірку. Вихованців привчали до фізичної роботи, самообслуговування. Прибирання класів, навчальних майстерень, спальних кімнат входило до обов’язків чергових учнів. За порушення правил були покарання: заборона прогулянок, карцер, відрахування.
Цей суворий режим було порушено з призначенням 1906 року начальником училища Дібольда Роберта Робертовича, російського німця, який викладав математику. Він мав університетську освіту та звання кандидата математичних наук. Він належав до суворих, але дуже справедливих начальників. Стриманий, трохи відсторонений від навколишнього світу, він ніколи не кричав, не метушився, не був багатослівним, але боялися та поважали його всі: і учні та персонал.
Були організовані оркестри (духовий та струнний), драматичний та хоровий гуртки, вчилися танцювати, що вважалося дуже престижною справою. Влаштовувалися вечори, на які запрошували гостей. У великій пошані були бальні танці, особливо вальс. Танцювати вміли всі, а деякі навіть дуже добре. Фізичного виховання особливої уваги не дивувалося. На уроках користувалися турником, жердиною, брусами. Навчали модній тоді “Сокільській гімнастиці”. Під рахунок вголос одного з учасників робили “піраміди”, спортивні постаті тощо. Почав входити у моду та футбол. 1912 року в КТУ була вже досить відома футбольна команда, яка не раз вигравала зустрічі у Кременчуцького реального училища.
Інше ставлення було до військової підготовки, якій у навчальних закладах того часу (і особливо таких як технічне залізничне училище напівзакритого типу) приділялася дуже велика увага з боку уряду.
Наближалася перша світова війна. Загроза війни вимагала підготовки військових кадрів. Для цього в КТУ ситуація була сприятлива. Зовнішньою ознакою цього була форма, контроль за правильним носінням якої був неослабним. Вже одне це, як вважали студенти, підтягувало та дисциплінувало.
У 1911 року, 28 липня, у Санкт-Петербурзі відбувся Всеросійський огляд про “потішних військ”. Це був один із заходів царського уряду, спрямований на перевірку підготовки до війни. Від Кременчуцького училища, окрім взводу, була ще команда духового
оркестру (23-25 осіб). Військова підготовка не послаблювалася в училищі та наступні роки.
У червні 1912 року у ст. Лозове відбулося повторне тренування “потішних”. А через 2 роки багато хто з них уже віддавали свої життя на фронтах першої світової війни.
Сьомік М.І., Сьомік Я.В.
Матеріали науково – практичної конференції “Кременчук – 435 років”