У всіх підручниках радянського періоду пишеться, що партія та уряд організували евакуацію на Схід. Насправді, якщо заводи та фабрики демонтувалися, вантажились і найчастіше мали адресу відправлення, то громадянське населення, отримавши довідку, а найчастіше і без неї їхали, не знаючи, куди і де зупинитись.
9 серпня після інтенсивної бомбардування Кременчука населення міста рушило на схід. Мій тато був на роботі. Старша сестра із загоном молоді будували смуги для посадки літаків на аеродромі. Ми разом із хворою мамою рушили в дорогу. Нам видали на цигарковому папері довідку, що ми евакуюємось. Грошей не було. Я йшов, босоніж несучи невеликий вузлик з одягом за плечима.
Досі не можу уявити, як мама зважилася у такий шлях без грошей. Я розумію, що вона рятувала мене. Нескінченний потік людей йшов Полтавською дорогою у бік села Омельник. Німецькі літаки на польоті, що голить, обстрілювали нашу колону. Багато людей загинуло. Ніхто не зупинявся. На дорозі та на узбіччі залишалися валізи, вузли. Їх не підбирали. Надвечір дісталися Омельника. Я пам’ятав, що ми з батьком, коли він працював у районі, відвідували дитбудинок, пам’ятав директора дитбудинку Івана Купріяновича Теплика. Знайшов дитбудинок та директора, розповів у якій ситуації ми з мамою опинилися. Він сказав, що дитбудинок з дітьми та господарством завтра вранці йде з Омельника, і ми з мамою можемо рухатися з ними. Нас нагодували.
Вранці з дитбудинком ми рушили в дорогу. Маму посадили на одну з підвод, а я з однолітками пішов пішки. На поромній переправі переправилися через Псел і рушили до станції Решетилівка. Там ми розлучилися з дитбудинками. Їхню доброту і допомогу не можу забути. Вони дали нам з мамою буханець хліба, сир та шматок сала. Із цим запасом ми залишилися на станції. Підійшов склад з обладнанням та відкритими платформами. На одну з них, незважаючи на крики супроводжуючих, я посадив маму і сам туди заліз. Склад рушив. Я розумів, що обладнання везуть на схід. На кожній станції народ на платформі доповнювався. Їхали повільно. Часто шляхи попереду ремонтували і тоді люди йшли до прилеглих села міняти, у кого що було, на продукти. Розпалювали багаття, смажили одяг, не можу зрозуміти, звідки набиралося стільки вошей. Кілька разів ешелон бомбардували. На щастя, жодного разу не потрапили до складу. З цим ешелоном ми дісталися Ростова-на-Дону. Оголосили, що на цей склад чекатиме решта вагонів цього заводу. У Ростові діяв евакопункт. Він розташовувався неподалік вокзалу. Ми з мамою там зареєструвалися. Нам видали талони на продукти та посадили на потяг, що вирушає до Краснодара.
У Краснодарі на розподільчому пункті нам запропонували поїхати до станиці Новотитарівської. Зі станиці прийшла підвода за людьми. Окрім мене з мамою ніхто більше не захотів туди їхати. По кубанських степах ми поїхали до станиці. Візник привозив до Краснодару овочі та був задоволений, що на зворотний шлях є попутники. До станиці було близько 25 км ґрунтової дороги. Візник – дід Григорій (Грицько) – всю дорогу співав українські пісні. І мова в нього була більша за українську, ніж російську. Ми зупинилися біля сільради. Голова сільради викликав одну господиню та попросив тимчасово взяти нас. Вона виділила нам кімнату. Батьки господарки були з України. Це було видно по оздобленню кімнат, де висіли дуже гарно вишиті рушники. У її промові багато було українських слів, та й одягнена вона була як жінки в українських селах. Господар брат, Степан Кіндратович, був директором «Заготзерно». Увечері він прийшов до неї. Довго з мамою розмовляв. Розпитав, звідки ми, як дісталися, чи багато людей покинули рідні місця. Дізнавшись, що ми з Полтавської області, звертаючись до сестри, сказав: «Катя, наші пращури приїхали на Кубань із села Манжелія, що розкинулося на берегах Псла, на Полтавщині. Земляків треба прийняти по-нашому, по-кубанськи. Я побував там після голоду 1932-1933 років. Все як розповідав дід. Ті ж хати-мазанки під соломою та очеретом. Як нас кубанців у колгоспи, так і там. Бідно живуть. А які були у Манжелії, за розповідями діда, заможні козаки-селяни».
Степан Кіндратович був дуже доброю людиною і придумав, як нас із мамою матеріально підтримати. Наступного дня я вирушив на роботу в Заготзерно. Мене направили допомагати завідувачу складу. До моїх обов’язків входило стежити, щоб колгоспники акуратно висипали зерно, яке привезли. Вони пригощали мене кавунами, динями, фруктами.
У вересні розпочався навчальний рік. Прийшла вчителька, щоби записати мене до школи. Я сказав, що в школу ходити не можу, ні в чому і чим ми харчуватимемося. Думав, що скоро поїдемо додому, і там я продовжу навчання. Наступного дня мене запросили до станічної поради. Голова дав мені запечатаний лист до зав. обласним відділом народної освіти. З цим листом я поїхав до Краснодара. Завідувачка облону була жінка, одягнена як Н. К. Крупська, у довжині спідниці, в’язаної кофтинці. Прочитала листа, поговорила зі мною і запропонувала мені направлення до дитбудинку. Я відмовився, бо не міг залишити хвору маму. Попросив, якщо можна, щоб видали мені штани та черевики. Вона написала записку та пояснила, як знайти склад відділу народної освіти. На складі мені видали черевики, штани, сорочку, шкарпетки та дві пари трусів. Коли я виходив зі складу, жінка, яка мені все видавала, покликала мене і дала ще натільну сорочку та кальсони. Козачки станиці одягли маму. Пам’ятаю одна огрядна козачка принесла мамі в’язану вовняну кофтинку і довго з мамою розмовляла.
Так, серед добрих станичників ми з мамою жили. Сподівалися, що Червона Армія скоро перейде до наступу, і ми повернемося додому.
Але, на жаль, зведення Радінформбюро не тішило. А коли передали, що фашисти форсували Дніпро та захопили Кременчук, зрозуміли, що скоро повернутись, додому не вдасться.
Я потоваришував із місцевими хлопчиками. Сусідський хлопчик мого віку Віталій показав свою метричну, де вказувалося, що він козак. Одного недільного дня, коли його батьки поїхали на базар, він покликав мене, відкрив скриню і став показувати козацький одяг: черкески, шаровари, башлики, ордена його діда та прадіда. Для свят він мав козацьку форму.
У станиці жили кілька сімей переселенців із центральних областей Росії. Переселили їх у період голоду 1931 року. Сім’ї мали великі по десять і більше дітей. Хлопчаки козацьких родин із їхніми хлопцями не дружили, ворогували.
З фронту приходили тривожні звістки. Фашистська армія просувалась все далі на схід та на південь. Німці наближалися до Кубані. Степан Кіндратович увечері зайшов до нас. Розмовляючи з мамою сказав: Соня, лихоліття. Ешелони з людьми та обладнанням йдуть углиб… Забирай хлопця, тут залишатися небезпечно. Не хотілося вірити, що цей козацький край захоплять фашисти.
На жаль, станиця Ново – Татаровська була останнім пунктом нашої евакуації. Тяжко було покидати край і людей, які нас дали притулок і виявили до нас стільки добра.
Ми поринули в один із складів, що стояли на станції, він йшов на Махачкалу. Дісталися Махачкали, а там біженців – тисячі. Відправляти нас можна було лише пароплавами. На поїзди, що йшли в Баку, не було посадки. Вокзал охоронявся. Кілька днів ми були у Махачкалі. Весь час перебували на пристані. Як нам вдалося поринути на пароплав, важко уявити. Пароплав йшов із Ірану. У трюмі були продукти. Нас розмістили на палубі. Коли відійшли від причалу, почалася хитавиця. Багато хто рвав, плакав. Картина була моторошна. Почало штормити. Палубу заливало. У багатьох людей змило хвилею речі. Капітан віддав команду розмістити людей у трюмі. Але багатьох людей разом із речами забрало в море. Нам із мамою пощастило. Ми вціліли. Пароплав прибув до Красноводська.
Красноводськ у листопаді 1941 року. Тисячі людей на вокзальній площі та на березі. Хліба немає, його не продають. Води питної немає, її завозять цистернами. За фантастичну суму, яка має підхід до цистерни з водою, на склянки продають воду. На четвертий день, голодних із сильною жагою, нас посадили в зачинені вагони і потяг рушив. На деяких півстанках до вагонів підносили воду, і хто встигав, міг її трохи набрати. На під’їзді до Ашгабада, на запасних коліях, стояли бронепоїзди. На станції Ашгабад усім видали хліб. З вагонів нас практично не випускали, тому що Ашгабад був закритий для біженців. Потяг рушив далі. Так ми прибули до Самарканда.
Матеріал підготувала А. Л. Євселевська з особистого архіву Л. І. Євселевського
Частина 2 – Евакуація із Кременчука. Самарканд.
Частина 3 – Евакуація. Повернення до Кременчука