Спогади.
“Вітчизна – це не територія, а сума подвигів і звершень”.
Дмитро Корчинський
Життя тече, і час бере своє. Чинимо, розвиваємося, набуваємо досвіду. Торкаючись буття, ми творимо історію. Людина виступає інструментом у закономірностях природи, і в той же час сама є носієм квіту і гармонії, попри усвідомлення хаотичності методів торування шляху. Шляху в майбутнє, до стабільності; до спокою, миру і відсутності страждань. XX сторіччя уславилося „високими” здобутками: тоталітаризмом, винайденням танку і тим, власне, що має прямий зв’язок з вищенаведеним – війною. Війною всезагальною, адже, як відомо, біда сама не приходить, відтак – водить друзів з місця на місце, майстерно демонструючи себе з усіх позицій. Отак подорожують, а дружні ряди поповнюються все новими прибічниками неспокою. Вигадали, реалізували, і – вкрили землю трупами. Сіли, перекурили, й знов пошвендяли планетою, шукаючи нових пригод. І не тим із прикрістю вражають, що дурню вигадують, а тим, що курили, сидячи на могилах.
Мільйони жертв, зруйновані міста, збитки в культурі. Багатьох війна забрала, але й не менше зоставила живими. Аби страждали? – Щоб на прикладі застерегли від помилок. Читати підручники – справа цікава, та ціннішою нагодою здійснити екскурс і зробити ґрунтовний аналіз – є можливість наживо поспілкуватися з тим, хто власним досвідом поповнив скарбницю світових подвигів. З тим, хто жертвував свободою та здоров’ям,
віддаючи всього себе ідеям рівності й стабільності у світі.
В березні цього року поталанило мені отримати нагоду мати бесіду з ветераном Великої Вітчизняної війни, учасником бойових дій, кандидатом філософських наук, доцентом, полковником у відставці Олійником Василем Яковичем. Сива голова, струнка постава і завішані медалями груди цього мужа історії без перебільшення пробудили в мені почуття гідності за Вітчизну, подвиги й народ, який вона породила і якого кликала на ті діяння. Вмить стало приємно, і я в черговий раз запишався минулим. Роллю нашої людини в ньому.
І стало приємніше вдвічі, коли дізнався про те, що Василь Якович певний час працював у Кременчуцькому Державному Політехнічному Університеті, себто в моєму ВНЗ, де викладав філософію та іноземну мову. Відтак дійсно усвідомлюю важливість потреби реалізувати можливість написати про нього, адже маю відчуття приналежності до нації, держави, міста, в якому народився і, звісно, навчального закладу, де маю нагоду набувати знань. А Василь Якович якраз є гідним обличчям національного, оборонцем держави, гордістю міста та взірцем блискучоговикладача, котрого шануємо сьогодні й пам’ятатимемо у далекому “завтра”.
Василь Якович Олійник – учасник боїв на фронтах з вересня 1942 до останнього дня війни. Наводчиком протитанкової гармати бойовий шлях був ним пройдений у складі 117 Українського протитанкового артилерійського полку від передгір’їв Кавказу до самого Берліну, за безпосередню участь у взятті якого герой був нагороджений відповідною медаллю „За взятие Берлина”.
Народився Василь Якович в Одесі у 1925 році в сім’ї юриста й вчительки. 13 червня 1942-го року юнак поповнив ряди Червоної армії, чим неофіційно почав кар’єру військового.
Василь Якович розповідає:
– Найжорстокіші й завзятіші бої, в яких довелося взяти участь моєму батальйону, – були гарячі сутички за визволення Кубані, острова Тузли, що у Керченській затоці; бої за визволення Криму, за Сапун-гору та Севастополь. А також за визволення Варшави та всієї Польщі проти перекинутих з заходу танкових дивізій ворога. І, певна річ — бої при штурмі фашистського лігва –Берліну.
– Розкажіть будь-ласка про те, як відбувався штурм.
– На захист міста гітлерівське командування зібрало неймовірно значні сили. Тоді проти нас вперше були застосовані реактивні літаки, літаки-снаряди й інші новинки бойової техніки.
Під час вуличних боїв у столиці фашистського рейху ми вогнем вражали страусники, танки, гармати та інші бойові точки ворога. В останні дні штурму наша батарея вела вогонь із закритих позицій по рейхстагу. Здійснювали обстріл “бєглим” вогнем. Штурмували настільки завзято, що машини тиловиків не встигали підвозити нам снаряди. Особисто мені, як наводчику гармати, довелося випустити по рейхстагу триста п’ятдесят снарядів.
З кожною годиною перемога видавалася можливою і реальною. Ми усвідомлювали неминучу конечність цієї війни.
– Напевно, страшно було?
– А як же?! – Безумовно страшно, і дуже страшно. Але почуття обов’язку примушувало нас долати страх і йти до переможного кінця. Намагалися не зважати на обставини, і з піднятою головою виконувати покладені на нас командуванням і державним обов’язком задачі. Адже за плечима тривалі роки запеклих боїв і нещодавні стрімкі виграші. Ні з чим не можна було порівняти почуття радості, яке охопило нас, коли настала та славетна мить – день остаточної перемоги.
– Пане Василю, яке на Вашу думку було значення перемоги у Великій Вітчизняній Війні?
– Війна 1941-1945 рр. увійшла в історію як Велика Вітчизняна. Це була небувала в історії за своїми масштабами та жорстокістю битва проти німецького фашизму. Люди добре розуміли: в жорсткій битві вирішуються долі народів. Вирішується – чи бути вільними, чи бути закутими і накритими неволею; мати свою національну державність, мову, культуру, або бути кинутими в історичне небуття. Смертельна небезпека, що нависла над Вітчизною, підняла весь народ на священну війну. І лише велика сила патріотизму привела нас до перемоги. Саме тому характерною рисою наших воїнів був масовий героїзм. За муки і проявлену в боях хоробрість було нагороджено сім мільйонів воїнів усіх національностей СРСР, у тому числі і два з половиною мільйони українців. Одинадцять тисяч чоловік удостоєно звання Героя Радянського Союзу. Це була величезна заслуга народу.
Та перемога дісталася нелегко. Як повідомив у своїй доповіді М.С. Горбачов : “Війна забрала 27 мільйонів життів”. (“Правда”, 22 червня 1991р.) А скільки людей отримали каліцтво й стали інвалідами?! Скільки сімей і доль було розбито?! В руїнах полягло 1700 міст і селищ. Близько сімдесяти тисяч сіл. Ми, люди старшого покоління, чудово пам’ятаємо тую страшну руїну, яку уявляли визволені від окупації райони. Замучена загублена земля,
звалища будівель, згаслі домни. Майже 25 мільйонів людей залишені війною без дахів над головами. Тільки велика праця кожного з нас відбудувала народне господарство. І це – ще один подвиг українського народу.
Вічна слава героям, що полягли боях за свободу і незалежність Батьківщини. Дійсно приємно, що молодь сьогодні приділяє належну увагу і з повагою схиляє голови перед світлою пам’яттю тих, хто поклали свої голови в боях за перемогу. За перемогу Радянського люду над світовим злом – за перемогу, здобуту проявом мужності й українського солдата, менталітет і дух якого наскрізь пронизаний гідністю, високим прагненням до самовідданості та готовністю до ризику втратити все другорядне, аби лише зберегти свободу і можливість реалізувати її на етнічному історичному просторі. Свобода – складне поняття, тому обмежимося кількома тезами, адже питання: чи був СРСР державою вільних? – проблематика окрема. Зазначимо ж на основному – на проявах провідних якостей українців у найнесприятливіші моменти світової історії. Коли люди підіймали голови, відчуваючи відповідальність, коли з острахом зазирали в майбутнє, коли гостро переживали існуючу дійсність і коли увесь світ здригався й ставав вверх дном, – тоді мужність засвітилася яскравим світлом, повівши за собою оборонців своїх вітчизн у бій, який просто не мав права закінчитися для людства поразкою. І воювали не проти німців, італійців чи японців, – воювали з імперіалізмом безбожності, що зробив певні народи своїм інструментарієм. Не оминаючи увагою ті важкі для Європи роки Другої світової, ми віддаємо належне учасникам тих подій, викликаючи в них почуття гордості і приємні враження від того, що їх
цінують, пам’ятають і люблять. Та в той же час неабияк докучаємо, адже наче скребемо по живому, навіюючи спогади “буремної” юності. Спілкуючись з Василем Яковичем, не можна було не помітити почуття гордості й печалі в його очах. Я раптом вбачив провідну відмінність між ним і тими, хто його слухав: для нас тема Великої Вітчизняної війни є цікавою та актуальною, а для розповідача – вразливою і болючою. Проте однозначно радий тим приємним й теплим враженням, які зоставила по собі бесіда з фронтовиком. Адже я не певен, що випаде ще не одна нагода побачити перед собою Ветерана і героя подій минулого, які ввійшли в історію як чи не найскладніші і жорстокіші за весь воєнний досвід людства. Безмежно вдячний тому, що Василь Якович з товаришами по зброї боролися за панування величного і здорового над нешляхетним, за те, щоб я міг з гідністю зробити заяву: батьки моїх батьків забезпечили мене сьогоденням.
“Єдине, що треба для тріумфу зла, — це щоб хороші люди нічого не робили” (Едмунд Берк)
На щастя, світове добро подбало про своїх героїв.
Попенко О.І.
Материалы научно – практической конференции “Кременчугу – 435 лет”