Автор: Капустян Ганна Тимофіївна
Становлення Української державності, на відміну від класичного процесу державотворення, носило свої особливості, обумовлені природно-географічними, етно-політичними, економічними, зовнішньо-політичними чинниками, тощо.
Загальновизнані риси державності як-то: територія, населення, господарська діяльність, сталі фінансово-економічні зв`язки, соціально-політичний устрій, правові засади, здатність силових структур захищати державу, зовнішньо-політична діяльність засвідчили існування, в тому чи іншому часі, функціонування держави на вітчизняних теренах.
Історичний вимір Української державності зафіксував наступні її етапи:
- Київська Русь (ІХ-ХІІ ст.);
- Галицько-Волинське князівство (сер. ХІІ – 40 рр. ХІІІст.);
- Литовсько-Польська доба (40 рр. XIV – 70 рр. XV ст.);
- Козаччина (40-70 рр. ХV– сер. XVIIст.);
- Гетьманщина (сер. ХVІІ – 70-80 рр. ХVІІІ ст.);
- Українська державність у ХХ – поч. ХХІ ст.
КИЇВСЬКА РУСЬ
Починаючи з другої половини першого тисячоліття нашої ери, на території Середнього Подніпров`я спостерігаються процеси активного державотворення. Першу східнослов`янську державу сучасники називали «Руська земля» або «Русь». Територія Середнього Подніпров`я в київський період історії східнослов`янської середньовічної цивілізації представляла центр Русі, а Київ став «матір`ю міст руських» – про що передали древньоруські літописи, зафіксувавши думку князя Олега.
Радянський вчений, академік Б.О. Рибаков, аналізуючи значний матеріал різноманітних джерел, приходив до висновку, що «східнослов`янська державність визрівала на півдні, в багатій та родючій лісостеповій смузі Середнього Подніпров`я. Тут за тисячі років до Київської Русі було відоме землеробство. Темп історичного розвитку тут, на півдні, був значно більш швидким, ніж на далекій лісовій та болотистій півночі з її пісними грунтами…
Смоленська, полоцька, новгородська, ростовська північ такої багатої спадщини не отримала і розвивалась набагато повільніше. Навіть у ХІІ столітті, коли південь і північ багато в чому вже зрівнялися, лісові сусіди жителів півдня все ще викликали у них іронічні характеристики «звіринського» способу життя північних лісових племен.
При аналізі незрозумілих і часом суперечливих історичних джерел історик зобов`язаний виходити із аксіоми нерівномірності історичного розвитку, котра у нашому випадку проявляється чітко й конкретно. Ми повинні ставитися з великою підозрою та недовірою до тих джерел, котрі будуть підносити нам Північ як місце зародження руської державності, і повинні будемо вияснити причини такої явної тенденційності».
З точки зору політичної організації Київська Русь не мала ні централізованого управління, ні всеохоплюючої та розгалуженої бюрократичної системи. Це була ранньофеодальна монархія. Владу князя, обмежували певною мірою представницькі (в умовах ранньофеодального суспільства) інституції: віче, ряд, договір, снем, боярська рада тощо. Політична влада зосереджувалася у містах, що виникали на основних торгових шляхах. Найважливішим із цих міст був Київ.
Київським князям у неодинаковій мірі вдавалося монополізувати владу. До правління Ярослава Мудрого у середині ХІ ст. найбільш честолюбивим і жорстоким членам династії неодноразово вдавалося захоплювати київський стіл та утверджувати свою зверхність над братами та іншими конкурентами. У цей період сильної влади стримувалися відцентрові тенденції та забезпечувалася єдність володінь. Услід за реформою Ярослава Мудрого в системі успадкування влади, за якою кожен член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував практичну чи теоретичну частку володінь, почалася децентралізація влади. Внаслідок цього великий київський князь врешті-решт став не більш ніж титулованим главою династично зв`язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою.
У ІХ столітті центр торгівлі перемістився на південь до Константинополя, головною торговою артерією був славнозвісний шлях «Із варягів у греки». Відтак заморська торгівля стала складати основи економічної системи Київської Русі. Тому не випадково, що першою формальною угодою, укладеною київськими правителями став договір князя Олега з Візантією (911 р.), згідно з яким руським купцям у Константинополі створювалися надзвичайно сприятливі умови. У ХІІ-ХІІІ ст., коли у результаті пограбування Константинополя хрестоносцями та частих нападів кочовиків на торгові шляхи по Дніпру став занепадати обмін з Візантією, дедалі більшого значення для Києва набували торговельні зносини із Західною Європою, що головним чином йшли через Краків, Прагу, Регенсбург.
На противагу середньовічному Заходу, де земельна аристократія ухилялася від торговельної діяльності, в Київській Русі торгівлею активно займалися не лише бояри, а й сам князь. Більшу частину року перші правителі витрачали на збір данини у близьких і далеких землях своїх володінь, на перевезення її до Києва та на спорядження великої флотилії, що Дніпром везла до Константинополя невільників, хутра, льон, мед, віск та інший товар, який обмінювали на предмети розкошів. Навіть коли князі й бояри ставали більш осілими й прибирали у власність великі земельні володіння, значна частина продукції їхніх господарств призначалася для чужоземних ринків. Для заняття торгівлею існували різноманітні можливості, оскільки в руських містах сформувався численний прошарок купців. Однак величезну більшість його складали просто дрібні крамарі, які торгували на внутрішньому ринку й часто визискувалися та закабалялися заможнішими купцями.
Із прийняттям християнства у Київській Русі (988 р.) поширилася нова, витончена і складно організована релігія. У 1037 р. у Києві була заснована митрополича Руська єпархія, до якої первинно входило 8 єпископств, але згодом їхня кількість зросла до 16. 10 із них розташовувалися на землях сучасної України. Багато єпископів були візантійцями. Вони везли з собою власне оточення: писарів, помічників, майстрів, перетворюючи єпископства на осередки поширення візантійської культури. У ХІІІ ст. у Київській Русі існувало близько п`ятидесяти монастирів, із них 17 – у самому Києві.
Церква мала величезний вплив на культуру Київській Русі. Спорудження одного лише храму Софії Київської є безпосереднім підтвердженням того, наскільки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво. Збудована у 1037 р. за князювання Ярослава Мудрого ця чудова кам`яна споруда, зведена грецькими майстрами на взірець Константинопольського храму Святої Софії, мала 5 апсид, 5 нефів і 13 бань. Розкішно прикрашений інтер`єр кольоровими мозаїками та фресками підтримували мармурові й алебастрові колони.
Після 988 р. в ужиток увійшло письмо, базоване на абетці, створеній ченцями Кирилом і Мефодієм – греками, що поширювали християнство серед слов`ян.
Київський митрополит Ілларіон, можливо найосвіченіший муж Київської Русі середини ХІ ст., у своєму знаменитому «Слові про закон і благодать» майстерно протиставляє християнство язичництву й описує хрещення Русі. У цьому творі він демонструє чудове володіння складними прийомами візантійської риторики, а також глибоке знання Біблії. Проте при всій своїй повазі до грецької культури, Ілларіон не був грекофілом. У «Слові про закон і благодать» він підкреслює велич і значення Русі, применшує роль Візантії в її наверненні до нової віри, приписуючи всю заслугу у здійсненні цього історичного кроку князю Володимиру.
Епоха феодальної роздробленості характеризувалася поглибленням процесу феодалізації земель, назрілими потребами налагодження процесу виробництва в місті і на селі. На південноруських, сучасних українських, землях сформувалося 5 земель-князівств: Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська, Волинська та Галицька. Надалі процес дроблення продовжувався, а тому з`являлися більш дрібні наділи. Хоча це теж не був одноплановий рух. Так, наприкінці ХІІ ст. Галичина і Волинь об`єдналися і, в результаті цього виникло Галицько-Волинське князівство.
ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО
Наступний етап естафети Української державності переймає Галицько-Волинське князівство, яке було утворене наприкінці ХІІ століття, шляхом об’єднання Галицького та Волинського князівств. Його землі простягалися в басейнах рік Сяну, Верхнього Дністра та Західного Бугу. Князівство межувало на сході з руськими Турово-Пінським і Київським князівствами, на півдні – з Берладдю, а згодом Золотою Ордою, на південному заході – з Угорським королівством, на заході – з Польським королівством, а на півночі – з Литвою, Тевтонським Орденом і Полоцьким князівством.
Карпатські гори на південному заході служили природним кордоном Галицько-Волинського князівства, відділяючи його від Угорщини. У 1320-х роках цей кордон було відсунуто південніше у зв’язку з приєднанням галицькими князями Закарпаття. Західний кордон з Польщею затвердився по лінії, що проходила річками Яселкою, Віслоком і Сяном, а також суходолом на 15 – 30 км на захід від ріки Вепр. Незважаючи на тимчасові захоплення поляками Надсяння і приєднання Любліна русичами, західний кордон Галицько-Волинського князівства був доволі стабільним. Північна межа князівства пролягала ріками Нарев і Ясельда, на півночі Берестейської землі, але часто змінювалася через перманентні війни з Литвою. Східний кордон з Турово-Пінщиною і Київщиною проходив через Прип’ять, Стир, по правій стороні ріки Горині. Південна межа Галицько-Волинського князівства починалась у верхів’ях Південного Бугу і сягала верхів’їв Пруту і Серету. Ймовірно, з ХІІ по ХІІІ століття територія сучасного Поділля, Молдавії і Нижнього Дунаю також знаходилась у залежності від галицьких князів.
У VI – VII століттях на землях сучасних Галичини і Волині існували потужні родоплемінні союзи. На початку VII століття згадуються дуліби, а наприкінці того ж століття – бужани, черв’яни, уличі і білі хорвати, землі яких включали по 200 – 300 поселень. Раніше середини IX століття існувало об’єднання волинян, якому підлягали інші племена і яке мало великий авторитет серед слов’ян. Центрами таких племінних політичних об’єднань були укріплені «гради». Відомо, що хорвати і дуліби виступали «толковинами», тобто союзниками русинів у поході Олега на Візантію 907 року.
Історики припускають, що на початку 960-х років землі Галичини і Волині були приєднані до Київської держави Святославом І Завойовником, але після його смерті у 972 році були захоплені сусідньою Польщею. У 981 році його син, Володимир І Святий повернув собі Галичину і Волинь, включно з Перемишлем і Червеном. У 992 році він підкорив хорватів і остаточно приєднав Підкарпаття. Проте у 1018 році польський король Болеслав Хоробрий скористався міжусобицями руських князів і захопив Червенські міста. Вони перебували під чужоземною окупацією 12 років, допоки Ярослав І Мудрий не повернув їх у походах 1030 – 1031 років. У наступні роки з Польщею був укладений мир, який залишав за Руссю Червен і Перемишль.
Об’єднання Галичини і Волині було здійснено волинським князем Романом Мстиславичем, сином Мстислава Ізяславича. Скориставшись безладдям у Галичі, він вперше зайняв його у 1188 році, але не зміг утримати його під натиском угорців, які також вторглися до галицької землі на заклик місцевих бояр. Вдруге Роман приєднав Галичину до Волині у 1199 році після смерті останнього галицького князя з роду Ростиславичів. Він жорстоко придушив місцеву боярську опозицію, що чинила опір його спробам централізувати управління, і заклав основи єдиного Галицько-Волинського князівства.
Водночас Роман втрутився у боротьбу за Київ, який здобув у 1204 році, та прийняв титул Великого князя Київського. У 1202 і 1204 роках він здійснив успішні походи на половців, чим завоював популярність серед простого населення. На початку XIII століття Роман перетворився на наймогутнішого правителя Східної Європи, якого літописці називали «великим князем», «самодержцем усієї Русі» та «царем в Руській землі». Проте реалізувати до кінця свої плани він не зміг через війну з Польським королівством, у якій загинув 1205 року.
Через раптову смерть Романа, у Галицько-Волинському князівстві утворився вакуум влади. Галичину і Волинь охопила низка безперервних міжусобиць та іноземних інтервенцій. Волинські дрібні князі унезалежнилися, а галицькі бояри відмовилися визнавати владу малолітніх Романовичів – Данила і Василька. Під приводом захисту синів покійного Романа у справи князівства втрутилися сусіди – Польща й Угорщина.
Тим часом, Волинь по смерті Романа розпалася на дрібні удільні князівства, а її західні землі були захоплені польськими військами. Законні володарі Галицько-Волинського князівства, малолітні Данило і Василько Романовичі, утримували лише другорядні волості. У 1215 році вони спромоглися повернути собі Володимир, а у 1219 році здійснити перший успішний похід проти Польщі. У 1227 році Романовичі звільнилися з-під польського протекторату через смерть Лешка І Білого, розбили удільних волинських князів і на 1230 рік об’єднали у своїх руках Волинь. Таким чином Данило і Василько повернули половину земель, які належали їхньому батькові. Наступні вісім років вони вели війну за свою другу «вотчину» Галичину, яка була окупована угорцями. У 1238 році Данило здобув Галич, вигнав іноземців і відновив Галицько-Волинське князівство.
Об’єднавши колишні володіння батька Романа, брати Данило і Василько розподілили повноваження. Перший сів у Галичі, а другий у Володимирі. Лідерство у цьому дуумвіраті належало Данилу, як старшому синові Романа Мстиславича.
Перед монгольською навалою на руські землі Галицько-Волинське князівство встигло розширити свої кордони. У 1238 році Данило Романович повернув північно-західні землі Берестейщини і зайняв місто Дорогочин на півночі, який перебував у володінні добжинських хрестоносців, а також у 1239 році приєднав до своїх земель Турово-Пінське і Київське князівства на сході, разом із столицею Русі – Києвом.
З приходом монголів позиції галицько-волинських князів похитнулися. У 1240 році азійські полчища взяли Київ, а у 1241 році вторглися до Галичини і Волині, де сплюндрували безліч міст, включно зі стольними градами Галичем і Володимиром. Оскільки княжа влада не зуміла протистояти монголам, проти неї вкотре виступила боярська верхівка. Слабкістю князівства скористались західні сусіди, які спробували захопити Галич. У відповідь Романовичі захопили у 1244 році польський Люблін, а у 1245 році розбили війська угорців, поляків і бунтівних бояр у битві під Ярославом. Боярська опозиція була остаточно знищена і Данило зміг централізувати своє управління.
Посиленням позицій Галицько-Волинських земель були невдоволені у Золотій Орді, яка поставила вимогу передати їй Галичину. Не маючи сил протистояти монголам, Данило був змушений визнати сюзеренітет золото-ординського хана у 1245 році, але добився підтвердження своїх князівських прав на Галицько-Волинські землі. Потрапивши у залежність від монголів, князь спрямував свій зовнішньополітичний курс на утворення антиординської коаліції держав. З цією метою він уклав союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, а також захопив ятвязькі землі і Чорну Русь у 1250-1253 роках, чим ліквідував загрозу нападів литовців на Волинь. У 1253 році Данило прийняв у Дорогочині титул «короля Русі» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів.
Однак центральноєвропейські країни не володіли силами, що були здатні протистояти Золотій Орді, а їхні вояки не мали достатньої мотивації для походу у південноруські степи, на противагу біблейським землям Палестини. Відповідно, попри сподівання Данила, коаліція не склалася і він змушений був самостійно воювати проти монголів. Перша війна 1254-1255 рр. проти орд Куремси була переможною, однак залучення монголами елітних військ полководця Бурундая у 1259 році змусило русичів капітулювати. За його наказом князі зруйнували замки у своїх землях. У 1264 році Данило помер, не змігши завершити визволення Галицько-Волинського князівства з-під ординської залежності.
У другій половині XIII століття, по смерті Данила і Василька, галицько-волинські землі формально залишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолював Володимир Василькович, та Галичиною, якою правив Лев Данилович. Окремі незначні уділи мали інші сини Данила Галицького. Мстислав утримував Луцьк, а Шварно – Холм з Дорогочином. Почався поступовий занепад Галицько-Волинської держави. У 1270-х роках від неї відійшли турово-пінська і ятвязькі землі. Деякою компенсацією було повторне взяття Любліна у 1289 році та приєднання частини Закарпаття у 1299 році. Втім, за князювання Володимира і Лева, Галицько-Волинське князівство залишалося васалом Золотої Орди, виконуючи роль її авангарду на Заході.
На початку XIV століття єдність Галицько-Волинського князівства була відновлена сином Лева, королем Юрієм I. У 1303 році він домігся від Константинопольського патріарха визнання окремої Малоруської митрополії. У зовнішній політиці Юрій І підтримував союзи з Тевтонським орденом для стримування Литви і Орди, та союз з Мазовією, спрямований проти Кракова. Після його смерті у 1308 році Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича, які розпочали боротьбу проти Золотої Орди, традиційно покладаючись на тевтонських лицарів і мазовецьких князів. Припускають, що обидва сини Юрія загинули у бою проти ординців або були отруєні ними у 1323 році.
Останнім галицько-волинським монархом був Юрій II, син доньки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Він врегулював відносини з Золотою Ордою, визнавши свою залежність від неї і здійснивши у 1337 році спільний з ординськими військами похід на Польщу. Підтримуючи мир з Литвою і Тевтонським орденом, Юрій ІІ був у неладах з Польщею та Угорщиною, які готували спільний наступ на Галицько-Волинське князівство. У внутрішній політиці він сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право, активізував міжнародну торгівлю та прагнув обмежити владу боярської верхівки. Для реалізації своєї політики Юрій ІІ залучав чимало іноземних фахівців і допомагав унійним процесам між православ’ям та Римською Церквою Ці заходи викликали незадоволення бояр, які врешті-решт отруїли князя у 1340 році.
Смерть Юрія II поклала кінець незалежності Галицько-Волинського князівства. Почався період боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився поневоленням цих земель сусідніми державами. На Волині був визнаний князем Любарт-Дмитро, син литовського князя Гедиміна, а у Галичині реальну владу захопили місцеві бояри на чолі з Дмитром Дядьком. У 1349 році польський король Казимир III організував проти Галицько-Волинського князівства великий похід, захопив галицькі землі і розпочав війну з литовцями за волинську землю. Довготривалий конфлікт між Польщею і Литвою закінчився у 1392 році тим, що Галичина з Белзькою землею і Холмщиною увійшла до Польського королівства, Волинь – до Великого князівства Литовського. Галицько-Волинське князівство остаточно перестало існувати.
ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКА ДОБА
У період між серединою XIV і серединою XVII ст. колишні південно-руські території входили в якості складових, підпорядкованих частин до сусідніх держав. Проте саме у цей час ферментувалася необхідність функціонування героїчно-демократичної і романтичної епохи Української державності – Козаччини.
Дев’ять десятих території Великого Литовського князівства складали колишні землі Київської Русі, які тривалий час у складі нової держави зберігали автономію давньоруських земель. Деякі дослідники допускають, що Київська Русь отримала пряме продовження у Великому князівстві Литовському.
У 1362 р. у битві на Синіх Водах (р. Синюха на Кіровоградщині) литовський князь Ольгерд Гедимінович (по материнській лінії рід якого мав південно-руське коріння), як свідчить літопис, «побив трьох татарських царьків». Наслідком цього стало позбавлення населення сучасної Центральної України від регулярної данини і політичної залежності від Золотоординської держави, територіальні володіння якої були відсунуті на Схід. За Литвою закріпились Київські, Волинські, більша частини Подільської та Чернігово-Сіверської землі.
Закінчилась понад столітня епоха штучно насаджуваної ізоляції цих територій від європейсько-литовської цивілізації і невдовзі визначило геополітичну переорієнтацію цих земель зі Сходу на Захід. Укладення Кревської унії у 1385р. за якою передбачалося включення Великого Литовського Князівства до Польської держави – поклало початок інкорпорації Великого Литовського Князівства (а відтак і українських земель) до складу Польщі. Цей процес завершився у 1569 р. укладенням Люблінської унії, згідно з якою Польща й Литва об’єднувались у «єдину спільну Річ Посполиту».
Одними із важливих обставин, через які доволі легко було прилучено українські землі до «Коруни» залишалась байдужість української шляхти, яка дбала передусім про свої станові інтереси, а також прогресуючий занепад Литовської держави, що змушувала українську шляхту визначати власну прихильність до більш ліберально-монархічної Польщі, ніж до царської Москви.
Надалі об’єднуючі процеси зачепили і релігійну сферу. Берестейська угода (1596 р.), ставлячи за мету злиття православної і католицької церков, спромоглася створити третю – греко-католицьку (уніатську), чим сприяла гострому тогочасному суспільному розколу між православними та уніатами.
Про подальшу долю Української державності після Люблінської унії (1569 р.) зауважував І.Крип`якевич: «Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському».
Колонізація польської шляхти українських земель привела в подальшому до всеосяжної політичної і соціально-економічної та духовної експлуатації. Так, правовий документ «Устава на волоки», затверджений 1 квітня 1557 польським королем, великим князем литовським Сигізмундом II Августом про проведення аграрної та фінансово-податкової реформи на території Великого князівства Литовського зруйнував, хоча і не повністю, сільську громаду і пов’язану з нею громадську форму селянського землекористування, замінивши його подвірним. Внаслідок чого збільшились селянські повинності і посилилось закріпачення селян та значно обмежились їхні права переходу; зменшилась площа земель суспільного користування (пасовища, луки) і фактично позбавлено селян права користуватися лісами. Одночасно запроваджувана трипільна система землеробства значно збільшувала продуктивність праці.
У другій половині XVI ст. реформу провадили в магнатських, шляхетських і церковних володіннях з метою посилення кріпосницького гніту і загарбання кращих селянських земель під фільварки. За «Уставою на Волоки» було значно збільшено державні податки, надано широких прав землевласникам, старостам, війтам і лавникам щодо селян, зобов’язано селян 2-3 дні на тиждень працювати на землі феодалів. Спочатку реформу було проведено в Литві й Білорусі, частково на Русі-Україні: у великокнязівських володіннях Кременецького повіту на Волині. Згодом волочний спосіб господарства охопив усю Правобережну Україну і був однією з причин селянсько-козацьких повстань у кінці XVI – першої половини XVIІ ст. Економічна і політична слабкість української шляхти показала її нездатність до дієвої опозиції. З часом українські шляхтичі втрачали здатність до будь-якої опозиції.
УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО
Новою соціальною силою здатною відродити Українську державність стало козацтво. З середини XVII ст. козацтво почало репрезентувати український етнос, а українці дістали назву «козацького народу». Переважна більшість радянських істориків зародження українського козацтва виводила з першої письмової згадки про нього на Поділлі під 1489 рік. М.С.Грушевський вбачав його ще в давньоукраїнських бродниках і берладниках. На глибинне національне коріння запорозького воїнства вказували в 1621 р. ієрархи української православної церкви.
Поява козацтва мала під собою два основних взаємопов’язаних чинників: природне прагнення людей до особистої, політичної, господарської й духовної свободи та необхідність захисту краю від татар. Щоб дістати повну свободу дій і уникнути податкового ярма, найсміливіші і найпідприємливіші селяни й міщани Волині, Поділля та Київщини почали дедалі частіше тікати на прикордонні зі степом українські землі. Втікачі та відходники осідали й заводили господарство на благодатних землях Поділля й Південної Київщини, які вражали учасників своїм багатством.
Майже щорічні вторгнення татарських орд завдавали непоправної школи насамперед господарству й життю мешканців пограничної зі степом території. У другій половині XV ст. збільшується кількість зимівників і слобод на Південному Бузі, Синюсі, Дніпрі, Трубежі, Сулі. З поодиноких жителів і втікачів утворюється соціальна група людей під назвою «козаки». Вперше на центральних українських землях козаки згадуються під 1489 рік, коли вони допомагали війську сина польського короля Яна Ольбрехта наздогнати татарський загін на Брацлавщині. У 1492 р. козаки захватили татарський корабель під Тягинею, а в 1499 р. мали віддати київському воєводі десятину від своєї здобичі, взятої під Черкасами. Тобто ареал поширення козацтва наприкінці XV ст. сягав Середнього Подніпров’я.
Гучної слави своїми звитяжними подвигами разом з козаками набули намісник канівський і черкаський Остафій Дашкевич (1514-1535рр.) і хмельницький староста Предслав Ланцкоронський (1506-1512 рр.). Вони дбали про оборону краю, в окремі роки були гетьманами козацтва, неодноразово переймали татарські набіги й визволяли ясир. Барський староста Бернард Предвич у 1540 р. зі своїми «служебниками» й козаками відігнав татарський загін з-під Бара й Хмільника, визволив 50 полонених і захопив багато коней. Незважаючи на виняткову роль козацтва в обороні краю, власті відмовлялися визнати особливе місце козаків у суспільстві, змушували їх працювати на державців і платити податки. Спочатку козаки відповідали на це повстаннями, як це трапилось 1536 р. у Канівському та Черкаському староствах, а потім почали відходити на південь, куди не діставали панські руки. Тут козаки і стали осідати.
УТВОРЕННЯ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ ТА ЇЇ УСТРІЙ
Перша велика січ з кам’яним замком з’явилася на о. Хортиця між 1552-1556 рр. Її спорудили козаки з ініціативи Дмитра Вишневецького. Сам Вишневецький походив з великого князівського роду Гедиміновичів, мав великі маєтності на території сучасної Тернопільщини й обіймав високу адміністративну посаду, відзначався великою любов’ю до України. Він захищав Волинь і Поділля від татарських набігів. Ставши наприкінці 40-х років XVI ст. канівським і черкаським старостою, майже без допомоги польсько-литовського уряду збудував на о. Хортиці замок, який перетворився у фортифікаційну твердиню.
Організувавши на Хортицькій Січі гарнізон, Вишневецький перетворив її на плацдарм для подальшого відвойовування південних українських земель, але на заваді цьому стало небажання польсько-литовського уряду починати широкомасштабну війну з Кримським ханством, за спиною якого стояла могутня Порта. Це змусило українського князя вступити в переговори з російським царем Іваном Грозним щодо спільних дій проти Криму. Переговори були успішними, і в 1556 р. українські козаки Вишневецького й російські ратники намісника чернігівського Ржевського здійснили похід у пониззя Дніпра. Вони завдали руйнувань татарським фортецям на Дніпрі, а також Очаковому й визволили чимало бранців. Під час другого походу того ж року козаки здобули фортецю Аслам-Кермен, знищили гарнізон і вивезли на Хортицю всю артилерію Спробу Кримського хана Девлед-Гірея захопити Хортицю восени 1556 р. козаки успішно відбили.
Встояти проти повторного наступу на острів восени 1557 р. татар, турків і волохів козаки не змогли, тому мусили залишити Хортицю. Небажання польського короля Сигізмунда-Августа надати козакам допомогу у боротьбі з татарами і настійні вимоги турецького султана віддати йому Вишневецького змусили того в листопаді 1557 р. перейти на службу до Івана Грозного. Перебуваючи при дворі російського царя, він скоординував боротьбу за визволення українських земель з черкесами й донськими козаками, здійснив успішні походи на Перекоп (1558 р.), під Азов (1559 р.), а також невдалу спільну з народами Північного Кавказу спробу оволодіти Кримом (1560 р.). У 1560 р. Вишневецький повертається з Північного Кавказу на Дніпро. Він оселився на о. Монастирському. Тоді ж Вишневецький знову організовує походи козаків на татарські улуси. Він набув на Запоріжжі такої сили, що в 1562 р. втрутився в боротьбу за молдавський престол. Але союзники-волохи підступно полонили князя й видали його султанові. Вишневецького відправили до Царгорода й там стратили.
З діяльністю Вишневецького Запорозька Січ виходить на міжнародну арену й перетворюється на лідера боротьби східного слов’янства проти Кримського ханства й султанської Туреччини. Зовнішньополітичні зв’язки Запорізької Січі цього періоду мають переважно військовий характер. Спроби польського уряду навести між запорожцями лад на зразок регулярного війська наштовхнулись на рішучій опір. Козаки відмовлялися визнавати владу центральних властей, а замість назначених старших обирали власних отаманів. Власті вимагали не приймати на Січ втікачів, а козаки зробити її надійним пристанищем всіх скривджених і знедолених. Українське козацтво стало реальною загрозою польсько-шляхетської влади в Україні.
Запорозьке козацтво створило власну суспільну організацію. Вона мала форму демократичної республіки за найширшою участю в управлінні козацьких мас. Народоправство гарантувало життєвість козацької держави. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, яка значила законодавчу гілку влади вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя і зовнішніх відносин. Рада обирала кошового отамана, або як ще називали старшого чи гетьмана, якому надавалася вся повнота влади.
Поступово формувався командно-управлінський апарат Запорозької Січі. Виконавчу гілку влади забезпечували: писар, який очолював військову канцелярію й у письмовій формі складав найголовніші січові справи; осавул – відав організацією військових загонів та їхнім вишколом; обозний командував артилерією. Судова гілка влади належала судді, який чинив суд над порушниками козацьких законів, відав кошторисом і міг виконувати обов’язки кошового отамани. Нижчу ланку управлінського апарату становили курінні отамани. Всі командні посади у козацтві були виборними, що забезпечувало їх високу військову вправність. Козаки не сприймали монархічне правління, і яке не стало їх соціальною цінністю.
Територія, яку займали запорожці змінювалася залежно від політичної ситуації. Столицею дніпровської вольниці була Січ, яка за період свого функціонування (від середини ХVI ст. до 1828р.) вісім разів міняла місце свого розташування. Після Хортиці (1552-1557 рр.) Січ розташовувалась на о.Томаківці (60-ті роки XVI – 1593) на р. Базавлук (1593-1638), Микитиному Розі (1638-1652), у гирлі річок Чортомлик і Прогной – Чортомлицька Січ (1652 – 1709 рр.), Олешківська Січ проіснувала з 25 березня 1709 р. і до 1734 р., Нова Січ з 1734 р. і до ліквідації її Катериною ІІ – 16 червня 1775 р. Остання –Задунайська Січ завершує свій відлік у 1828 році.
Козацтво характеризувалось дбайливим ставленням до природи. Праця визнавалася як засіб перетворюючої діяльності, а не засіб збагачення, що було ознакою європейської цивілізації. Особливістю розселення козацтва були хутори як основа ведення господарчої діяльності із застосуваням найманої праці та долученням цих господарств до товарно-грошового обігу.
Емоційна основа (чесноти і пороки) козацтва характеризується активністю. Чеснотами вважали незалежність та енергію, які становили суспільну цінність для козацтва. До пороків відносили особисту гордість, схильність до самоуправства, чварів.
Своєрідним устроєм відзначалося реєстрове козацтво. У 1625 р. польський уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорозького реєстрового. Залежно від розквартирування вони іменувалися за назвою найбільшого міста – Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київський і Переяславський тощо. Незважаючи на підлеглість урядові, реєстрові козаки відстоювали право на власне самоврядування, у тому числі на обрання своїх старшин. Внутрішній устрій козацтва став зразком відродженої Української держави періоду Гетьманщини.
ГЕТЬМАНЩИНА (СЕРЕДИНА XVII СТ. – 70-80 РР. XVIIІ СТ.)
Після поразки козацько-селянських рухів i повстань, які супроводжували українську суспільно-політичну дійсність в тридцятих роках XVII ст. в Україні запанував шляхетський терор. Тимчасове затишшя сприймалось політичним режимом Речі Посполитої як доконаний факт для українства у його неспроможності кардинальним чином змінити власне суспільно-політичне та економічне становище.
Внутрішній амбітний порив Богдана Хмельницького відстояти власні спаплюжені права у боротьбі з чигиринським підстаростою Чаплинським, співпав з накопиченим гнівом пригнобленого народу, який був готовим йти за визнаним поводирем задля здобуття свобод. Запорозька Січ акумулювала величезну енергію людських бажань у прагненні до волі. Із Січі у травні 1648 року розпочалася велична епопея ходи українського народу за свободу, яка переросла із Визвольної війни в Українську національну ранньо-буржуазну революцію середини XVII ст. Внаслідок чого було ліквідовано верховну владу, яка підтримувалася польськими феодальними землевласниками, що само собою означало ліквідацію феодально-кріпосницької системи господарювання. Селяни масово покозачувалися, а на визволених територіях від польської шляхти у маєтках козацької старшини господарювали за фермерським зразком, де активізувалися товарно-грошові відносини та впроваджувалася наймана праця. На Гетьманщині не було місця пану-кріпоснику і селянинові кріпакові.
У політичних структурах Гетьманщини переважали міське, сільське, козацьке самоврядування громадян, республіка на рівні державного управління. У соціальній структурі переважав вільний озброєний люд, який будував своє життя на основі козацького (дружинного) побуту.
Історичне значення революції вбачається в утворенні національної держави у вигляді Гетьманщини, її винятково важливої ролі в розвитку національної самосвідомості народу, формуванні державної ідеї; набутті досвіду боротьби за національну незалежність, а також проти соціального гноблення, за особисту свободу і право приватної власності на землю. Укладення між Україною та Московією Переяславської угоди 1654 року, яка спочатку передбачала військово-політичну унію двох держав, потім трансформувалася у протекторат, а згодом стала підставою для інкорпорації України до складу Російської імперії було певним історичним нонсенсом. Угода між козацькою Україною – республікою козацькою, з її виборною владою, з властивим її населенню уявою про участь кожного в житті суспільному, з одного боку, і – автократичною державою Московською – монархією східного типу, з другого – була безперечно, неприродна. Ще за життя гетьмана Богдана Хмельницького Московія порушує умови Переяславської угоди, зафіксовані у «Березневих статтях» 1654 року. Невірність союзницьким зобов`язанням з боку Москви щодо гарантування прав і вольностей на Гетьманщині викликають реальну потребу пошуків Україною більш цивілізованого сюзерена. З цією метою ведуться переговори Богдана Хмельницького з королем Карлом Х щодо укладення альтернативного союзу України зі Швецією. Однак завершенню цього процесу завадила передчасна смерть обох лідерів.
По смерті Богдана Хмельницького (1657 р.) Україна переживає період так званої Руїни – кривавої міжусобиці козацької старшини, коли за неповні 20 років нею править, змінюючи один-одного, аж дев`ятеро гетьманів. Наслідком такої міжусобиці відбувся подальший занепад державницької ідеї, руйнації інститутів самоврядування та незалежницьких традицій. Москва не могла не використати несприятливу внутрішню суспільно-політичну ситуацію в Україні для обмеження цивілізаційних інституцій на Гетьманщині та посилення тут власного впливу.
Залежно від суспільно-політичної ситуації, яка була притаманна тому чи іншому періоду Гетьманщини, формувалося та існувало кілька традиційних «партій»: кримська, шведська, московська і польська. Столиці Гетьманщини – Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів репрезентували орієнтири політичних еліт у відстоюванні, незважаючи на міжнародну політичну кон`юнктуру, самостійницьких тенденцій.
На початку XVIII ст., за часів гетьманування Івана Мазепи, знову посилилась тенденція об`єднання під однією булавою обох берегів Дніпра. Однак, політика російського царя Петра І переслідувала інші інтереси. Царський уряд використовує людські та матеріальні ресурси України (зокрема на виснажливих будівничих роботах нової столиці Російської імперії – Санкт-Петербургу, активних воєнних кампаніях). Гинув молодий, заповзятливий люд, майбутнє України. У такий спосіб Петро І продемонстрував власною політикою, що він відчуває за собою достатньо сил, щоби відкрито ігнорувати інтереси української автономії на користь «загальноросійського блага». Намагання гетьмана Івана Мазепи здійснити спробу відновити стабільну Українську державність, заручившись політичною та військовою підтримкою шведського короля, закінчились фатальною невдачею, а сам Іван Мазепа помирає в еміграції.
У 1710 році на козацькій раді під Бендерами гетьманом було обрано П.Орлика. Між ним і старшиною укладається угода про взаємні права і обов`язки. Угода фіксувала і державний лад України, а тому вона має підстави бути найменованою «Конституцією». Постать обраного в еміграції гетьмана Пилипа Орлика, його Конституція 1710 року – явища політичної історії, які виходять далеко за межі українських реалій. Переосмислення подій попередньої півторастолітньої історії козаччини з урахуванням історичних традицій управлінської української культури викликає до життя цей твір. «Конституція Орлика» проголошувала поновлення суверенної козацької України під номінальною протекцією шведського короля, заперечувала встановлення в державі монархічної форми правління в особі спадкоємного гетьманату й передбачала утвердження ідеї олігархічної республіки, розмежовувала владу поміж законодавчими, виконавчими, судовими гілками.
Визначальна роль у політичному житті країни відводилась Генеральній раді, що мала збиратися тричі на рік: на Різдво, Великдень і Покрову.
Тоді як на українських теренах за наказом Петра І був впроваджений жорсткий політичний режим: уряд Петра І de facto знівелював в Україні інститут гетьманства та генеральної старшини, передавши їх функції Малоросійській колегії, українські фінанси у повному обсягу залучалися до загальноімперської скарбниці, в українське судо- та діловодство цілеспрямовано впроваджувались російські правничі кодекси та норми діловодства. Однак, Петро І все ж таки не наважився остаточно ліквідувати українську автономію. На це зважилася Катерина ІІ. У 1764 році ліквідовано інститут гетьманства, а для управління Лівобережною Україною і Запорожжям створювалася Малоросійська колегія.
Запорозька Січ залишалася зразком суспільної свободи для підданих її «царської високості» в суцільному мороці кріпосного російського абсолютизму. Серпневий 1775 року царський «Маніфест» визначав головну економічну причину ліквідації Запорозької Січі: «Дабы не было моим холопам повадно смотреть на вольности запорожские». За наказом імператриці Катерини ІІ генерал Текелій у червні 1775 року оточив січові укріплення. Запорозькі козаки на чолі з кошовим отаманом Калнишевським приймають рішення не проливати кров православну, християнську, а погодитись на почесне вигнання. Молода генерація запорозьких козаків, з іконою Пресвятої Покрови Богородиці спускається вниз по Дніпру через Чорне море, виходить на Дунай, де засновує Задунайську Січ (вона проіснує до 1828 року). Січова старшина буде жорстоко покарана. Кошовий отаман Запорозької Січі старий Калнишевський каратиметься до кінця своїх днів у Соловецькому монастиреві, отримавши волю за два роки до свого відходу у Вічність (1803 р). Січові укріплення будуть знищені, архів, козацькі клейноди будуть вивезені до Санкт-Петербургу. Залишки української автономії полково-сотенний військово-адміністративний устрій та козацьке військо підлягатимуть відповідному «реформуванню»: територія Гетьманщини буде поділена на губернії, а козацьке військо перетворено у регулярні карабінерні полки царської армії.
Україна для Російської імперії у великій мірі забезпечувала європейський генофонд держави. В Росії практично не існувало громадянських свобод. Відомий монархіст маркіз А. де-Кюстін, який втік з наполеонівської Франції до Росії, зазначав: «треба жити в цій пустелі без спокою, в цій тюрмі без відпочинку, яка зветься Росією, щоб відчути всю свободу, що надається народам в інших країнах Європи, який би не був прийнятий там спосіб правління… Кожен, хто близько познайомиться з царською Росією, буде радий жити в будь-якій країні. Завжди корисно знати, що існує у світі держава, в якій неможливе щастя, бо за самою своєю природою людина не може бути щасливою, не маючи свободи». Значна частина українців змушена була понад триста років жити під домінуючим впливом цивілізації російської, яка суттєво відрізнялася від загальноєвропейських стандартів.
З першої чверті ХІХ ст. Україна переживає хвилі національного відродження: розпочинають цей рух представники дворянського походження (декабристи). На середину ХІХ ст. у чергову хвилю піднесення національної свідомості виникає такий феномен як Кирило-Мефодіївське товариство, яке виробило першу політичну програму для українства. Активну участь у діяльності товариства брав Тарас Григорович Шевченко. Головною метою своєї діяльності товариство вважало утвердження національно-державної незалежності України з демократичним ладом у конфедеративній спілці з іншими незалежними слов`янськими державами. Київ мав стати центральним містом даної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативний орган. Ідея визволення слов`янських народів та їх державно-федеративного єднання мала поширюватися мирно, просвітницькою пропагандою.
Програмним документом товариства, на якому позначився вплив творчості Т.Г.Шевченка і М. Костомарова, була «Книга буття українського народу», цей твір відомий під назвою «Закон Божий». Створений під впливом чеських і польських націоналістів, він написаний у дусі євангельських пророцтв та месіанізму. Документ викладає своєрідне бачення української історії, національних витоків українства. Члени товариства виступали за повалення самодержавства і ліквідацію кріпацтва в Росії. Проіснувавши рік (1847 р.), товариство було розгромлено, а його членів покарано на різні терміни заслання.
Для царського уряду важливим в умовах багатоетнічного конгломерату залишалось поросійщення всіх народів. Українців, зокрема, розглядали як гілку росіян, а українську мову – місцевим діалектом російської мови. Циркуляр П. Валуєва у 1863 році за № 394 стверджував, що «ніякої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Указ царя Олександра ІІ 1876 року, відомий як Емський (за назвою німецького міста Емськ) категорично забороняв друкувати і видавати українські книжки, ставити вистави і виконувати українські пісні. Очікування царським політичним режимом результатів від впровадження цих репресивних заходів вилилось у протилежне. У широких соціальних колах українства спостерігався потяг до відродження національної самосвідомості.
УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ У ХХ – ПОЧ. ХХІ СТ.
Українська революція 1917-1920 рр. відобразила яскраву віху в історії українського державотворення. Події цього феномену мають глибоке коріння, були зумовлені цілою низкою історичних закономірностей і, по праву, займають своє місце серед визвольних процесів народів Європи і цілого світу.
Однак, вагомими результатами революційної епохи змогли скористатися більшовики. Захопивши в листопаді 1917 року державну владу в Росії, вони взяли курс на придушення національно-визвольних рухів неросійських народів, повалення місцевих урядів і поширення свого панування на так звані окраїни колишньої Російської імперії. До того ж вони вдало маскували свою політику гаслами пролетарського інтернаціоналізму і світової революції. Тричі російський раднарком намагався силою утвердити свою владу в Україні. Перша така спроба була здійснена наприкінці 1917 року – на початку 1918 рр., друга – наприкінці 1918-початку 1919 рр., і, нарешті, остання, третя, яка завершилась встановленням в Україні більшовицько-радянського режиму, наприкінці 1919-початку 1920 рр.
Українство етнічно-українських територій Австро-Угорської імперії: Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, зневірившись у можливість здобути автономію у межах Габсбурзької імперії, докладає зусиль задля спроби об`єднання з наддніпрянським масивом українства. 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада у Львові у відозві «До населення цілої держави» оголосила про визволення українців з віковічної неволі і створення власної держави, яка згодом отримала назву Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР).
На Буковині на початку листопада було проголошено українську владу проти якої були кинуті румунські війська і які досить швидко окупували весь край. На Підкарпатській Русі на початку листопада 1918 р. оформилась Руська Національна Рада, яка висунула гасло самовизначення. 21 січня 1919 року віче у Хусті ухвалило приєднатись до України. Але невдозі Паризька мирна конференція вирішила прилучити цей край до Чехословаччини.
Однак об`єднавчий процес тривав. 22 січня 1919 року у Києві відбулося свято соборності. Представники Галичини, Буковини, Закарпаття передали голові Директорії В. Винниченку грамоту Національної Ради, «Ухвалу», прийняту 3 січня 1919 р. Українською Національною Радою у Станіславові. У відповідь було проголошено Універсал Директорії про злиття в єдине ціле ЗУНР і Наддніпрянської (Великої) України як торжество віковічної ідеї національної соборності. Але у 1919 р. до реального об`єднання не дійшло. Влада Директорії виявилася хиткою, поширювалась на обмежену територію України, що дедалі зменшувалась. Країна перетворилась на арену найжорстокіших битв.
Суперництво у середовищі керівників національно-визвольного руху викликало внутрішню нестабільність державницького життя Української Народної Республіки (УНР). Українська Радянська Соціалістична Республіка під керівництвом більшовиків як альтернативна національній за суттю і формою державності, дедалі виявляла свої чималі внутрішні потенції, сконсолідувала ворожі Директорії елементи і, об`єднавшись з іншими радянськими республіками в єдиний воєнно-політичний союз, дістала незаперечні переваги та завдала по УНР нищівних ударів. Нічим не змогли зарадити ні антантівські сили в 1919 р., що зробили основну ставку на російську армію А.Денікіна, ані поляки в 1920 р., що мали за спиною ту ж таки Антанту.
В Українській Радянській Соціалістичній Республіці внаслідок більшовицького соціального експерименту практично повністю було репресовано або знищене покоління людей, які брали участь в українській революції, з яких мала повстати її нова політична еліта. Голодомор 1932-1933 рр. став трагедією національного масштабу, наслідки якої відчуваються і дотепер.
Крах імперії Габсбургів призвів до нового розчленування західноукраїнських земель. Галичина, західна частина Волині, Полісся і Холмщина відійшли до Польщі, Буковина – до Румунії, Закарпатська Україна – до Чехословаччини. В кінці 1930-х років ХХ ст. поза межами УРСР перебувало близько 150 тис. км2 українських етнічних земель, де проживало понад 14 млн. осіб, з яких майже дві третини становили українці.
У міжвоєнне десятиріччя кожна з вищезгаданих держав намагалася у різні способи розв`язувати українське питання. Окрім Чехословаччини, у складі якої русини домоглися справжньої автономії й згодом створили власну державу – Карпатську Русь, становище українського етносу в чужих державах було вкрай важким. Українська автономізація у межах Чехословаччини досягла свого розквіту в жовтні 1938 року, коли було сформовано перший уряд Карпатської Русі, який 26 жовтня очолив Августин Волошин. Однак, 2 листопада 1938 року відповідно до рішень Віденської арбітражної комісії, до якої входили міністри Німеччини та Італії, на підставі Мюнхенської угоди, уряд Волошина був змушений погодитися на передачу південних районів Закарпаття Угорщині, всього 1500 тис. км2 території, де проживало близько 173 тис. осіб. Столицю Підкарпатської України довелось перенести до Хусту. 12 лютого 1939 року у виборах до автономного сейму більшість місць отримала політична партія Українське національне об`єднання. Та все ж таки уряд Волошина протримався лише чотири тижні. Гітлер приймає рішення про остаточну анексію Чехословаччини. Карпатська Україна передавалась Угорщині. 14 березня словацький прем`єр міністр Тісо проголосив незалежність Словаччини, а угорські війська вступили в Карпатську Україну. 15 березня, коли розпочалися сутички між загонами Карпатської Січі й угорцями, Волошин скликав сейм, де було схвалено постанову про створення держави Карпатська Україна. Президентом обрали Августина Волошина. Однак політична безвихідь змусила членів карпатоукраїнського уряду залишити країну. За роки угорсько-фашистського поневолення у 1939-1944 роках зазнали репресій 183 тис. українців.
Коротка історія існування Карпатської України стала прикладом відстоювання національних інтересів перед переважаючими силами ворога. Закарпатські українці створили самобутню політичну систему в рамках триєдиної Чехословаччини.
Після укладення 23 серпня 1939 року «пакту Рібентропа – Молотова» та секретних протоколів до нього про розподіл сфер впливу між СРСР і Німеччиною внаслідок «визвольного походу» Червоної Армії українська соборність стає реальністю. Західна Україна, Північна Буковина – споконвічні українські землі були возз`єднані з Великою Україною.
На початку радянсько-німецької війни 1941-1945 рр. лідери Організації українських націоналістів сподівались при допомозі гітлерівської Німеччини домогтися державної незалежності України. 30 червня 1941 року у Львові проголошено Акт відновлення Української держави. Я. Стецька було призначено головою уряду. У стратегічні наміри німецького командування не входило підтримувати державотворчий процес на українських землях. То ж невдовзі лідерів задекларованого державного новоутворення С.Бандеру і Я.Стецька було заарештовано.
Війна на українських землях не припинялася протягом 48 місяців – аж до 28 жовтня 1944 року. На її території відбулася майже половина стратегічних операцій радянсько-німецького фронту. Територія республіки впродовж майже всієї війни була місцем найбільшої концентрації військ та озброєння воюючих армій. Так, в боях 1943-1944 рр. з обох сторін брали участь понад 6 млн. чоловік, 85 тис. гармат і мінометів, 11 тис. танків, самохідних артилерійських установок та штурмових гармат, 10 500 літаків.
Коли битва за Україну досягла апогею (з осені 1943 до осені 1944 рр.), тут було зосереджено до половини всього особового складу діючої радянської армії. В цій кампанії брали участь шість фронтів (1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українські, 1-й і 2-й Білоруські, а також Чорноморський флот, три військові флотилії тощо). І це були найдобірніші війська – з 10 гвардійських армій того часу 8 діяли на українських теренах.
З німецького боку в битвах за утримання України також взяли участь кращі сили у складі групи армій «Південь» і «Південна Україна», ударні есесівські з`єднання: 1-й танковий корпус СС, дивізії і бригади «Рейх», «Велика Німеччина», «лейб-штандарт Адольф Гітлер», «Валонія», «Вікінг», «Мертва голова», а також 14-а гренадерська дивізія СС тощо. Саме на Україні великою мірою вирішувалася доля Другої світової війни.
Після кампанії 1943-1944 рр. в міру просування на Захід, радянська армія дедалі більше українізовувалася. На завершальному етапі війни чимало з`єднань і підрозділів на 50-70% складалися з українців, щойно мобілізованих до війська.
Активна участь українського народу в антигітлерівській коаліції, колосальні людські і матеріальні втрати сприяли усвідомленню подвійних стандартів радянського політичного режиму щодо дотримання прав людини, поглибленню національної свідомості. Як неформальний член антигітлерівської коаліції Україна стала одним з країн-фундаторів Організації Об`єднаних Націй.
На території Західної України продовжувався повстанський рух проти радянської влади. Він був викликаний прагненням до незалежності й запровадженням радянським політичним режимом політики «чисток» у 1939-1941 рр., колективізацією та загрозою нової депортації. У липні 1944 року ОУН створила Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). Командуючим Української повстанської армії став Роман Шухевич. За підрахунками відомого українського дослідника історії ОУН-УПА В.Кучера, кількість повстанців на території Західної України наприкінці війни перевищувала 300 тис. бійців. Проти них радянська влада застосувала найрізноманітніші заходи: військові операції, масову депортацію до Сибіру, переселення цілих сіл з районів, що були під контролем повстанців, до східних районів України, колективізацію, заборону уніатської церкви. Збройна боротьба у Галичині фактично тривала до середини 1950-х років. Лідерів УПА було або знищено (Шухевич), або арештовано (Охримович, Кук). Радянськими агентами було знищено у Західній Німеччині її лідерів Лева Ребета (1957 р.) та Степана Бандеру (1959 р.). Так закінчився період збройної боротьби на західноукраїнських землях, яку з великою долею ймовірності можна вважати громадянською війною проти більшовицького панування.
У ці ж роки остаточно завершився процес соборності України. У 1945 році до Української радянської соціалістичної республіки (УРСР) ввійшла Закарпатська Україна, яка з 1919 р. перебувала у складі Чехословаччини, а з 1939 р. – Угорщини. 26 квітня 1954 року Верховна Рада СРСР прийняла закон про «Передачу Кримської області РСФСР в склад Української РСР». У результаті цього й сформувалися нинішні територіальні межі України.
Таким чином, перебуваючи під владним скіпетром чи-то Російської імперії, а чи совєтської, в історичній долі українства завершився процес «збирання земель», на характері якого позначилася наявність віковічних ментальних, територіальних, етнічних, культурних спільнот.
Важливим чинником суспільної непокори і осмисленої позиції щодо необхідності змін у державно-національній політиці СРСР став дисидентський рух, який був загальносоюзним явищем, що виростав із процесу суспільної десталінізації у період «хрущовської відлиги». Міжнародними факторами, які сприяли поширенню дисидентського руху став процес деколонізації 1950 – 1960-х рр., прийняття Декларації прав людини (1948 р.) і як наслідок посилення правозахисного руху, антикомуністичні виступи в Угорщині, НДР, Чехословаччині, Польщі.
Незважаючи на постійні репресії з боку влади, дисидентський рух проіснував в Україні до початку так званої «перебудови», коли він трансформувався в Народний Рух, який боровся з радянською системою вже легальними методами.
24 серпня 1991 року Голова Верховної Ради України Л.Кравчук підписав Акт про незалежність України, згодом підтверджений всенародним референдумом та біловезькими угодами. Український народ отримав можливість розбудовувати власну державність.
Источник: Матеріали III регіональної науково-практичної конференції, присвяченої 440- й річниці заснування міста Кременчука 11 травня 2011 року