Павло Георгійович Скороход народився 1922 року, у Крюкові-на-Дніпрі. Навчався у школі фабрично-заводського навчання при Крюківському вагонобудівному заводі. Народний ополченець Крюківського полку. Підпільник-зв’язківець. Працював слюсарем. Коли почалася війна і окупанти увірвалися до Крюкова, роботу на заводі не зупиняв, але суть її змінив, став допомагати підпільній групі, яка діяла серед військовополонених.
Справа в тому, що фашисти на території вагонобудівного заводу розмістили табір військовополонених, яких змушували за короткий термін проводити ремонт різного виду зброї. Тут діяла підпільна група, яка організовувала саботажі, працівники псували щойно відремонтовану зброю, організовували пагони військовополонених. Павло Скороход був у них зв’язківцем і виконував різноманітні доручення.
…. До цієї операції готувалися довго і ретельно, і вона вдалася.
Підпільники перерізали телефонний кабель, підготували цивільний одяг для перевдягання військовополонених, підготували для них “паперці” (підроблені перепустки). Все це робили заздалегідь та таємно.
Одного разу – це було вранці – велика група військовополонених вдало втекла з табору. Прийшли до партизанів, які були у Чорному лісі.
Другого дня Павло Скороход не вийшов на роботу. Думав фашисти зі своєї сторожової вежі бачили, як він допомагав військовополоненим бігти. Потім заявив, що він проспав. За що було покарано. Отримав від поліцаїв 30 канчуків. Знепритомнів. Його відливали водою. Потім три дні був на лікарняному.
1943 року пішов на фронт кулеметником. Після знищення ворожої вогневої точки, він заспівав свою улюблену пісню “Ой, тумани мої, розбещені …” і не знав що в наступному бою буде важко поранений. Довго лікувався у шпиталі. Став інвалідом ІІ групи. До цього був ще й контужений. Контузія давалася взнаки до кінця його днів.
Демобілізувався наприкінці 1945 року і знову прибув на рідний Крюківський вагонобудівний завод. Занудьгував без роботи. Відмовився від ІІ групи інвалідності, перейшов на ІІІ, заради того, щоб дозволили працювати на заводі. Звідти пішов і на пенсію.
“Павло був майстром на всі руки, – згадує молодша сестра Люда, – і козу підоїть, і борщ зварить, і криницю викопає, і машину відремонтує; піч збере, заспіче хліб, будинок збудує. Збудував великий будинок. Любив тварин. Грав на баяні, мав дуже добрий голос, любив пожартувати. Але рано обірвалося його життя”.
Помер Павло Георгійович 24 травня 1991 року.