Шулятьєв Петро, учасник Великої Вітчизняної війни, ад’ютант начальника штабу 1243 стрілецького полку 375 Уральської, Харківсько-Бухарестської двічі Червонопрапорної стрілецької дивізії, яка брала пряму й активну участь у визволенні Кременчука. Кадровий військовий. Спогади написані у 1975 р.
Після форсування р. Псел ми повели наступ на місто спільно з бійцями 6 гвардійської повітрянодесантної дивізії. Чому я пишу «спільно»? Та тому, що наша піхота і десантники йшли не просто поряд, а навіть змішавшись у бойових порядках.
Мені врізалася у пам’ять назва одного хутірця буквально під Кременчуком – Ломоноси, дотла спаленого, як майже всі села і хутори Полтавщини. Фашисти так спішно відступали, що навіть не встигли переловити усіх курей в цьому хуторці (а ці каналії були
великими любителями курей!)
У бойовому щоденнику нашої дивізії написано: «…Форсувавши р. Псел 29.09.1943 о 10.00 в районі з відміткою 62,2 в районі Омельник – Потоки, частини дивізії успішно повели наступ на Кременчук.
О 17.30 29.09. частини дивізії оволоділи північно-східною окраїною міста. До 24.00, проводячи вуличні бої, очищали місто. На ранок 30.09… вийшли на берег Дніпра».
Мені добре запам’ятався нічний бій у місті, запеклий, важкий, що часто переходив у рукопашні сутички. Ми з ворогом розстрілювали один одного упритул, і лише на світанку вийшли прямо до мосту через Дніпро, уже висадженого в повітря. Берег піщаний, щось було огороджене колючим дротом, стояло декілька дерев’яних будок, валялася покинута фашистами зброя (гвинтівки, автомати, навіть кулемет «МГ–34»), а на протилежному березі,
у Крюкові, були фашисти. Та дніпровську водичку ми попили відразу: з котелками повзли до води, пили, набирали з собою – і назад.
30 вересня чи 1 жовтня 1943 р. наші замполіт і командир господарського взводу запропонували мені: «Давайте візьмемо консервів, хліба і сходимо в одну квартиру, там живе чудова сім’я. Посидимо, поговоримо, поїмо, як удома». За яких обставин мої товариші познайомилися з цією родиною – не пам’ятаю. Подружжя середніх літ, господарю років 45–50, а дружині – 40–45, мені здалося, що вона вчителька. Доньці їх було років 18, звали Тамара Демченко. Прізвище, можливо, я за давністю літ і сплутав, але ім’я точно Тамара.
Ми пробули у гостях десь 2–3 години. Тут зі мною стався курйоз. Я приїхав верхи, коня прив’язав біля ганку (у будинку було дві чи три квартири з ганочками, всі з виходом у двір), а коли вийшов – коня вже не було, хтось його потихеньку відв’язав. Так я зостався без коня. Знову я зустрівся з цією сім’єю через 2 місяці.
На березі Дніпра біля мосту наш полк стояв 2–3 дні, а потім одержали завдання форсувати ріку, ми здійснили марш-кидок на 15 км південніше міста, але переправу тут відмінили, і ми пішли ще 15 км у район х. Дзюби.
В ніч з 4 на 5 жовтня в районі Дзюбів наша дивізія переправилася через Дніпро. Висадились на правий берег. Вранці розгорілися жорстокі бої. Фашисти, закріпившись на панівних висотах, поливали нас безперервним вогнем з усіх видів зброї, по декілька разів на день з танками контратакували наші частини, намагаючись скинути у Дніпро.
Тут я був поранений, і в полк повернувся у листопаді 1943-го. Штаб полку стояв десь у яругах між Крюковом і Онуфрієвкою. Під час жорстокого бою за ст. Павлиш я одержав тяжке поранення в обидві ноги, і мене привезли у Кременчук, в евакогоспіталь, який розташовувався у червоних будівлях біля вокзалу (по-моєму, це нинішній залізничний технікум).
Поряд зі мною в офіцерській палаті лежав капітан Хусейнов, у нього було розбите праве стегно, нога на витяжці. Незважаючи на пекельний біль, він ніколи не скаржився, навіть жартував. Медперсоналу велику допомогу надавали студенти технікуму, які були шефами евакогоспіталю.
На третій чи четвертий день мого перебування в госпіталі, коли капітан Хусейнов попросив води, до його ліжка підійшла дівчина. Мені видалося щось знайоме в повороті голови. Я тихо покликав «Тамаро…» Вона підійшла до мене, ледь нахилилась і усміхнулася. Впізнала, хоча після великої втрати крові я був, як казала санітарка, мов з хреста знятий.
Увечері вона прийшла зі своєю мамою до мене в палату, і ми довго розмовляли, мов найближчі родичі. Протягом місяця мама приходила до нас в палату ще багато разів, а Тамара була щодня. Вона була студенткою залізничного технікуму, заняття там починалися з 15 години, але Тамара часто пропускала уроки, залишаючись біля мого ліжка допізна. На перев’язку до операційної мене носили кожного ранку. Слід сказати, що це було дуже важко. Адже мене не можна було перевертати на бік, треба було потихеньку стягувати з ліжка на носилки, та ще й підкласти декілька подушок під ноги, бо мені не накладали гіпс – рани гноїлися. Жодного разу мій «похід» в операційну не обійшовся без Тамари. Вона разом із солдатом-санітаром перекладала мене на носилки, несла на перев’язку і назад. Мені було страшенно боляче, але я терпів з усієї сили, щоб не осоромитися перед цією чудовою дівчиною. Яке ж це треба було мати терпіння, щоб кожного дня добровільно возитися з майже непорушною людиною! На це здатна лише радянська людина, патріот, який безмежно любить свою Вітчизну!
Згадується ще одна деталь. Через дуже високу температуру я зовсім втратив апетит. Тамарина мама увесь час запитувала, що мені принести поїсти, готували різні страви української й російської кухні, але я міг з’їсти від сили пів чайної ложки, тому лікарі підтримували мене уколами глюкози. На 16-ий день після поранення я вперше зміг випити півсклянки компоту, який принесла Тамара. І потім уже потроху почав повертатися до життя
на смачних супах і борщах Тамариної мами.
В останніх числах грудня 1943 р. нарешті лікарі вирішили, що мене можна транспортувати. Якраз у той день, коли мені виповнилося 19 років, ці чудові люди, які стали мені дуже близькими – мов мати і сестра, – провели мене у глибокий тил. Вагони під завантаження подавали з двору госпіталю. Носилки несли Тамара і її мама (як я шкодую, що не запам’ятав імені!). Я тоді вперше заплакав при Тамарі, так мені жаль було з ними розлучатися. На пам’ять вони подарували мені дуже гарно вишиту світло-коричневу атласну подушечку – «думку». (Згодом я привіз цю подушку у батьківський дім).
У тилових госпіталях я пролежав майже рік. За цей час моя мама одержала кілька листів від Тамари із зворотною адресою «м. Кременчук, Залізнична вулиця, буд. 5».
З жовтня 1944 року я знову був на фронті, потім війна з Японією і, зразу після її закінчення, 10 років служби у Китаї.
Я намагався відновити листування з Тамарою, але мій лист повернувся з відміткою «Адресат не проживає».
Лише у 1968 році я відвідав Кременчук, довго ходив вулицями в районі вокзалу, придивлявся до будиночків, які нагадували мені той, де я гостював; люди намагалися мені допомогти, розпитували усіх зустрічних, але жодних слідів я так і не знайшов.
У 1973 році я приїжджав на свято визволення Кременчука, знову шукав, і знову безрезультатно.
Свою старшу доньку я назвав Тамарою – на честь моєї названої сестри з Кременчука, яка повернула мене до життя своєю турботою.
Минуло понад 30 років з тих пам’ятних боїв за Кременчук. Місто стало невпізнанним: чудові палаци, заводи, ГЕС… А скільки зелені й квітів! Я багато поїздив по світу, але такого чистого, зеленого, квітучого промислового міста не бачив!
Не знаю, чи вдасться мені знайти Тамару через стільки років. Але ваш Кременчук назавжди залишиться для мене другою Батьківщиною.
Гайшинська А.П.
Материалы научно – практической конференции “Кременчугу – 435 лет”