Церкву Успіння Божої Матері закладено під будівництво у 1883 році та після завершення будівництва у 1887 році освячено єпископом Полтавським та Переяславським Іоанном. Її призначення — бути цвинтарним храмом на новоустановленому приблизно в ті ж роки цвинтарі.
Хто служив у церкві до революції? Хто був першим священиком та наступними? – Невідомо, оскільки архіви не збереглися. Після жовтневої революції 1917 року богослужіння в храмі відбувалися до 27-го року, за свідченням найстаршої парафіянки Вєрки Шкуратихи, яка померла 1986 року.
1929-го за постановою місцевої районної Ради богослужіння в храмі було заборонено. Актив вагонного заводу, що складається переважно з молодих робітників, розпочав демонтаж внутрішнього оздоблення храму — іконостасу, кіотів, а також ліквідацію церковного майна. Тут же на подвір’ї розбивали молотами скинуті з дзвіниці дзвони і відправляли на завод у переплавку. Після того, щоб храм набув вигляду менш-менш звичайних міських будівель, були розібрані купол і дзвіниця, закладені цеглою великі арочні вікна і пробиті менші — прямокутні.
Після закриття храму тут був радянський загальноосвітній заклад, так званий робітфак, у комплексі з будівлею школи. У приміщенні церкви влаштували спортзал, а у підвалах, виробляли засолювання овочів для потреб заводських їдалень. Всюди стояли великі та маленькі дерев’яні бочки. Це свідчення бабусі священика о. Володимира Шестова, вона сама особисто виробляла соління, працюючи тут від вагонного заводу.
Старожили розповідають, що перед тим, як було закрито церкву, сталося таке: з дороги перед входом у двір храму стояла арочна цегляна брама, на якій вгорі в ніші знаходилася велика ікона Успіння Божої Матері, написана на двох дошках. І так трапилося, незадовго перед закриттям, що одна частина ікони помітно і досить сильно потемніла, а інша залишилася світла і відрізнялася від першої дивним відблиском. Люди, дивувалися: що б це могло означати? Парафіяни церкви по своєму трактували цей факт, що коли були розібрані купол і дзвіниця, від храму залишилася ніби половина: нижня частина зовсім понівечена до невпізнання і в ній спортзал, а верхня частина зникла, поринула у темряву історії. (Свідоцтво прихожанки Любові Глушко).
Таким чином, церква використовувалася не за призначенням, фактично була закрита до 1942 року. У війну під час німецької окупації місцева церковна громада порушила питання про відкриття, і віруючим дозволили повернутися до храму та відновити богослужіння.
Першими увійшли до спустошеного будинку Макогон Сергій, старий майстер-будівельник, який брав участь у будівлях церков ще до революції; Григорій Климович місцевий, крюківський мешканець, кам’янотес; Григорій Попенко, кременчужанин, який робив кіоти на ікони. З жінок були Резніченко Євдокія, Піщана Домнікія та Іванюк Параскєва з Малого Кобелячка Ново-Санжарського району. Пізніше до них, до активних парафіян, приєдналися Андрєєнко Єфросинія, подружжя Лука Іванович та Єлизавета Марківна, та багато інших.
Першими священиками з 1942 року були протоієреї Іоанн Лазурський і Григорій, який прибув на служіння сюди трохи пізніше.
Храм був напівзруйнований будинок: у східній стіні (вівтарній апсиді) снарядом була вибита величезна дірка, її нашвидкуруч заклали цеглою; у вівтарі лежало сіно, для чогось перед війною туди нанесене, іконостаса не було. На його місці була фанерна перегородка, в самому храмі знаходилися спортивні снаряди: канати, бруси, кільця та ін.
Після війни в 50-ті роки в Успенській Церкві служили почергово священики: прот. Михайло, який служив тут за розповідями ще до закриття; далі протоієреї Сергій, Опанас, Мартін, Венедикт (до закриття служив у Козельщанському монастирі).
Старостій у роки був Іван Сергійович Шкірко, яке дружина Поліна Андріївна була регентом, багато зробив створення церковного хору.
У ті ж 50-ті храм почав набувати більш-менш початковий вигляд. У настоятельство архімандрита Порфирія (Давиденко) розпочалася нова епоха у відновленні будівлі. Старим майстром Сергієм Макогоном згідно з проектом та кресленнями архм. Порфирія на церкві було встановлено великий дерев’яний купол, критий залізом, дома дзвіниці встановлено маленький купол з хрестом.
У сумнозвісні для Церкви хрущовські 60–ті роки, коли проводилася кампанія із закриття храмів, що вціліли при Сталіні, доля круківської парафії була, що кажуть, на волосині від закриття. Школа, що знаходилася поруч із церквою в колишній будівлі церковно-парафіяльної школи, за логікою її директора та вчителів зазнавала згубного впливу релігії і, отже, має бути закрита. Архімандрит Порфирій робив все, щоб зберегти церкву. У храмі було водяне опалення, він наказав його зняти та віддати до школи. Храм від школи відокремив високим двометровим парканом. Церква без опалення стала сирою, холодною,
а взимку просто холодець. Але церква встояла.
На початок 70-х припадає розквіт богослужбових традицій та хорового співу у крюківському храмі. Після смерті архімандрита Порфирія в 1968 році на посаді настоятеля його змінив протоієрей Василь (Василенко), співслужив другим священиком був отець Яків (Семибаламут). Старостій у ті роки був Ілля Іванович (прізвище невідоме).
Батюшки Василь та Яків відрізнялися дуже гарними голосами. Обидва мали тенора. Літні парафіяни згадують: «Як вийдуть батюшки на середину церкви, як заспівають велич свята чи святому, ну немов ангели небесні. Співають удвох, церква сповнена співу багатьох голосів». (Свідчення парафіянки Галини Юхимівни Міни).
Почав славитися тоді добрим співом і церковний хор, якість голосів була високою. За регента Григорія Трохимовича Шабельника (грав на скрипці) провідними співочими були подружжя Іван Іванович і Маргарита Никифорівна Довбні, Валентина Іванівна Болдакова (прекрасне потужне сопрано), Василь Антонович і Меланія Зоти, Герко Марія Петрівна (регент лівого хору). в Кам’яних Потоках в 60-ті був закритий, то всі співачі приїжджали в Крюков і становили основу лівого кліроса.
Парафіянин храму Сергій Іванович Войнаховський, псаломщик, який читав у храмі у святкові дні перед годинником акафісти та житія святих. Був він корінний кременчужанин. За участь батька в Білому русі, а батько його спадковий дворянин, офіцер царської армії, був репресований. Сергій Іванович збирався стати священиком, вже була призначена хіротонія, але у 1938 році заарештовується та отримує десять років таборів. Маючи природну інтелігентність, доброту і високу розсудливість і не маючи ніяких ієрархічних прав (посвяченню його в священики так і не судилося більше відбутися ніколи), він був свого роду парафіяльним старцем-мирянином. До його порад прислухалося багато, у тому числі й батюшки. У день своєї смерті, це було на свято Різдва Богородиці, він читав акафіст, годинник, Апостол, потім, причастившись, після Літургії сів відпочити і помер прямо у храмі.
У 70-ті роки старостою Свято-Успенської церкви постачається Кононенко Микола Опанасович, нині священик на Черкащині. Він дуже багато зробив для сучасного внутрішнього оздоблення церкви, те, що ми зараз бачимо. Він спорудив нинішній іконостас та кіоти, придбав для храму великі панікадили, дерев’яні сходи до церкви замінив бетонними.
Після смерті регента Григорія Шабельника його змінює на цій посаді Маргарита Никифорівна Довбня, яка гідно продовжувала найкращі традиції хорового церковного співу.
Добру пам’ять про себе залишив також Євген Іванович Винничук, який працював старостою з 1980 по 1986 роки. При ньому храм почав розписуватись. Розписували церкву художники Сергій Вереїн та Юлій Рибаков із Петербурга.
З 1988 року, року тисячоліття Хрещення Русі, храм почав змінювати на краще і свій зовнішній вигляд. Заміну колишнього, вже на той час застарілого головного купола, на новий, кам’яний, почали виробляти при настоятелі прот. Петрі Кучеруку та старості Балася Миколі Андроніковичу. За них також було придбано дзвони у Москві.
Придбав же храм нинішній вигляд у 1996 році, коли був настоятелем священика Володимира Шестова, коли засобами і стараннями вагонобудівного та сталеливарного заводів було відновлено дзвіницю.
Слід також згадати тут про маленьку тендітну жінку Тетяну Терентіївну Самойленко, просфорницю, яка ось уже сорок років випікає прекрасні запашні просфори-хлібці для богослужінь. Ніхто зі священиків не прослужив скільки у цій церкві, скільки пропрацювала вона. Не будучи монахинею, вона по-черево живе. Просфори випікає по-старому, при запаленій лампаді, в печі і тільки дровами, невпинно читає Псалтир. Поруч із церквою знаходиться некрополь, де покояться багато кременчужан, а також парафіяни, що доблесно подвизалися за віру Христову в роки гонінь на Церкву. Тут покояться Наталія Боса (прозвана так за подвиг ходіння цілий рік без взуття), яка безстрашно викривала агресивне безбожжя; Євфимія Пантелеімонівна, яка відбувала свій термін у таборах Акмолінська і рятувала разом із архімандритом Порфирієм храм від закриття; їх сподвижниці Варвара Іванівна і Марфа Миколаївна і багато інших, їхні ж імена і душі в області і світлі Божому, а дух їх присутній в стінах храму, що пам’ятає їх голоси і їх молитви.
Фото із сайту http://gorod-kremenchug.pl.ua/