»

Організація міського самоврядування у Кременчуці 1917 року

Організація міського самоврядування у Кременчуці 1917 року

Автор: Плаксій Тамара Миколаївна

Місцеве самоврядування, найбільш неполітична влада в будь-якій державі і суспільстві, все-таки повинно бути самостійним в Україні і діяти, як це і передбачається статтею 140 Конституції і Європейською хартією місцевого самоврядування. Власна відповідальність перед законом і громадою в інтересах розв’язання місцевих проблем – ось пріоритетні завдання органів місцевого самоврядування. Історичний досвід показує, що не завжди органи місцевого самоврядування залишалися поза політичними процесами, зокрема, надзвичайно політизованими вони були за доби національно-визвольних змагань українського народу (1917-1919 рр.). Про це яскраво свідчать архівні матеріали, дані періодичної преси щодо діяльності міської Думи Кременчука у зазначений період.


Історію міського громадського самоврядування у м. Кременчуці у період 1917 р.  необхідно розглядати з врахуванням політико-правових ідей, що розвивалися в Україні напередодні революції 1917 р., а також після виходу на державницьку арену Української Центральної Ради. Насамперед це ідеї лібералізму, федералізму, теоретики якого вбачали у ньому шлях розв’язання національних проблем України, державно-правові гарантії самовизначення народу. Повалення самодержавства у Росії, розгортання демократичних процесів 1917 р. виявили альтернативи подальшого розвитку колишньої Російської імперії, а з нею й України.
Складність ситуації полягала в тому, що у цей період на міські Думи та Управи як органи міського громадського самоврядування в Україні поширювалась влада, по-перше: російського Тимчасового уряду; по-друге: більшовиків, що користувалися підтримкою Рад робітничих і солдатських депутатів і, по-третє: національного проводу –  Української Центральної Ради. Свій шанс на реалізацію політичних задумів отримала кожна з політичних партій, яка намагалася зайняти провідне місце в органах міського управління. Через розмаїття їх програм і тактик поступово викреслювалися головні напрямки розвитку країни: шляхом реформ, поступового, еволюційного трансформування існуючої суспільної організації у нову цивілізаційну якість, або шляхом радикальних революційних заходів, спрямованих на злам, руйнування існуючого суспільного ладу. Серед таких альтернативних поступів міські Думи та Управи залишалися при владі у містах України протягом хоч і короткого в історичному вимірі, але складного, сповненого протиріч, часу – протягом 1917-1919 рр. Вони намагалися виконувати свої традиційні компетенції та повноваження у справі завідування міським господарством, освітою, охороною здоров’я. До цих клопотів додавалися турботи, пов’язані із забезпеченням міст паливом, продовольством, що були викликані ходом військово-революційних операцій. Зрештою, міські думи перетворилися на арену гострої політичної боротьби.
Відродження державотворчих процесів в Україні розпочалося зі створення у березні 1917 р. впливового громадсько-політичного об’єднання – Української Центральної Ради (далі – УЦР), що згодом переросла у представницький орган народної влади. Щодо питань організації влади на місцях, то теоретики УЦР вважали, що у губерніях, повітах, волостях, містах України повинна функціонувати сильна і добре організована народна влада. Перші відомості про загальні принципи місцевого самоврядування в Україні даного періоду знаходимо у працях М.Грушевського («Хто такі українці», «Вільна Україна»). Ще на початку ХХ ст. він наголошував, що шлях до демократичного державного і суспільного устрою лежить через розвиток самоврядування. З утворенням УЦР завданням найближчих днів М.Грушевський висував організацію волосних, повітових і міських українських комітетів, об’єднаних у губернські комітети, які, в свою чергу, повинні обиратися делегатами з місцевих комітетів від просвітніх, економічних, партійних організацій, що діяли на території того чи іншого округу. [1] Такі територіальні комітети чи організації мали розвивати, спільно з іншими місцевими групами і установами, організаційну роботу під час виборів, при улагодженні міжнаціональних, класових протиріч. На думку М.Грушевського, по мірі розвитку української державності та організації на нових засадах органів міського і земського самоврядування, «міжнаціональні» комітети мали продовжити свою діяльність у формі «запасних ініціативних груп», або «регуляторів діяльності місцевих і земських Рад». Так визначалася організаційна модель керівництва органами місцевого самоврядування в Україні. Та практика державного будівництва та політичної боротьби виявилася набагато складнішою від усіх, навіть найоптимістичніших, намірів М.Грушевського та УЦР.
Доля української державності з 1917 р. багато в чому залежала від результатів протиборства політичних сил у органах міського самоврядування. У містах України в цей час діяли: місцеві державні та громадські органи Російської імперії; місцеві державні органи та місцеві громадські органи з державними функціями, створені російським Тимчасовим урядом; місцеві громадські органи, створені УЦР; місцеві громадські органи, що виникали стихійно, на хвилі революційної творчості мас; місцеві державні та громадські органи, створені більшовиками. Слід зазначити, що на середину 1917р. в Україні налічувалося 252 Ради робітничих і солдатських депутатів, які орієнтувалися на петроградську Раду і представники яких намагалися проникнути в органи міського самоврядування. Характерно, що у цей період УЦР і більшовицькі Ради депутатів не сприймалися як антиподи. Більше того, більшовики намагалися ввійти до складу Центральної Ради, визнавали її за установу більш демократичну, ніж Тимчасовий уряд, а її політику – більш прогресивною. УЦР в цілому підтримувала реформаційний курс Тимчасового уряду на демократизацію органів міського самоврядування. У постанові її комітету від 12 квітня 1917 р., прийнятій з приводу рішення київської Думи про поповнення свого складу представниками демократичних організацій міста, зазначалося, що часткове поповнення Думи «…не відповідає вимогам часу» і що потрібно «… негайно провести повне оновлення складу Думи на демократичних засадах» [2].
З поваленням самодержавства розпочався новий етап в історії міського самоврядування України. Питання про його переустрій стало основним питанням політичного моменту. У зверненні до громадян Тимчасовий уряд висував завдання – впровадження очікуваних свобод слова, друку, організацій, оголошував про початок підготовки до міських виборів на основі демократичних принципів, про поповнення міських Дум «представниками місцевих демократичних організацій у такій кількості, яка забезпечить довіру до них населення. Він обіцяв, що «новообрані Думи … будуть володіти правами не номінально, а по суті». Завдання по впровадженню принципів народоправства покладалися на Особливу Нараду з реформи місцевого управління та самоуправління, створену при МВС Росії. Вона розпочала свою роботу з 26 березня 1917 р. Водночас розпочався і процес демократизації органів міського самоврядування – Дум та Управ. Він пов’язаний з організацією при думах виборних комітетів громадських організацій, з якими рахувалися комісари Тимчасового уряду. Це сприяло розширенню обсягів повноважень Дум і відкривало дорогу до органів міського самоврядування широким громадським силам – робітникам, лідерам профспілкового руху, інших спілок. Отож Лютнева буржуазно-демократична революція в Росії докорінно змінила політичну ситуацію в містах. У березні 1917 р. газети писали: «… місцевої влади не існує: одні органи зруйновані, інші не життєздатні, а найголовніше – позбавлені будь-якого авторитету в очах населення». Кожна з політичних партій, що виступила на арену боротьби за владу в країні, мала власну позицію щодо місця і ролі органів місцевого (міського) самоврядування [3].
Під впливом політизованої і демократизованої російської громадськості 15 квітня 1917 р. вийшла Постанова  Тимчасового уряду про здійснення виборів гласних міських Дум. Слідом вийшла низка законодавчих актів, серед яких – розпорядження від 21 квітня про те, що з 1 травня 1917 р. міські Думи та губернатори позбавлялися владних повноважень, накази «Про застосування «Тимчасових правил про вибори гласних міських Дум» від 3 травня 1917 р. та «Про зміни діючих положень про громадське управління міст» від 9 червня 1917 р. Загалом виборча система за новим Всім учасникам науково-практичної конференції бажаю творчого натхнення, ентузіазму, нових відкриттів та цікавої роботи!законом була демократичною: встановлювалося очікуване загальне, рівне, пряме і таємне активне виборче право; ліквідовувалися майнові, освітні, статеві, віросповідні, національні відмінності та «ценз осілості» виборців. Єдиною вимогою надання виборчого права залишалася ознака дієздатності та 20-річний вік. Позбавлялися виборчого права майнові об’єднання (товариства, компанії). Пасивне виборче право передбачало включення до виборчого списку і обрання у гласні громадян, що проживали в інших містах. Передбачалося право відкликання гласних. Участь у засіданнях Дум підлягала оплаті. Даними принципами покладено початок формуванню чи не найдемократичнішої на той час організації міського управління. Відкривалися двері до нього широкій демократії. Росія була близькою до втілення ідеї справжнього народоправства.
Навесні 1917 р. у містах України розпочалася підготовка до міських виборів, які мали пройти по містах влітку і які передували іншим виборам. Ці вибори мали стати серйозною перевіркою національного руху на спроможність конкурувати з російськими політичними партіями за владу в містах України. Зміцнення їх позицій у Думах забезпечило б підтримку українського уряду міським середовищем. З метою консолідації національних сил напередодні та під час міських виборів при УЦР було організовано спеціальне Бюро, на яке покладалося завдання – створити блоковий український список і провести міські вибори в Україні під прапором Центральної Ради. Однак, про непослідовність у даному питанні свідчить заява М.Грушевського та В.Винниченка, зроблена на засіданні Комітету Центральної Ради про те, що вона, «як парламент, не може накладати марку і брати на себе ініціативу в цій справі». Відтак, справа організацій та консолідації національних політичних сил під час міських виборів 1917 р. переходила до Київської Української ради, яка складалася з представників різних культурноосвітніх організацій від 12 околиць міста і підпорядковувалася зборам УЦР. Центральна Рада складала із себе повноваження координаційного виборчого центру.
Про складність політичної ситуації у міській Думі Кременчука в цей період свідчить спогад Г.Лапчинського (голови Ради робітничих депутатів та міського голови), який зазначав, що вже з квітня 1917 р. влада у місті знаходилася в руках робітників та солдат. «Стару Думу було розпущено й складено нову, тимчасову, при чому представники Рад мали в ній абсолютну більшість». Він наголошував, що всі тоді були ще далекі від розуміння, що революція приведе безпосередньо до диктатури пролетаріату, адже всі так довго готувалися до того моменту, коли всенародна революція повалить царат, після чого неминуче має народитися буржуазна республіка, з установчими зборами, парламентом, демократичним місцевим самоврядуванням, свободами тощо. Тож характерно, що на той час Ради сприймалися як тимчасові революційні органи «пролетарського контролю», що згодом повинні зникнути, коли, з одного боку, почнуть функціонувати «нормальні демократичні установи» (муніципалітети, земства), а з іншого – буде зміцнено класові робітничі організації – профспілки, кооперативи, партії.
Не залишилося поза увагою органів міського самоврядування того часу питання про форму влади в Україні, поставлене ІІ Універсалом УЦР. У певної частини громадян України це вселяло надію на перспективу розбудови української державності. Водночас, їх частка була у містах незначною і, як правило, навіть у своєму середовищі вони часто не знаходили спільної мови щодо подальшого України. Бракувало національно свідомої інтелігенції, яка б на місцях підтримувала справу, розпочату УЦР. Складність соціально-політичної ситуації полягала у тому, що в політичному калейдоскопі України існувала чимала кількість російських, польських, єврейських та ін. партійних угрупувань і вибори тут набирали іншого інтересу, бо в гру входила ще й національна справа. Тут партії захищали не тільки свої політичні, а й національні інтереси. Дарма, що при цьому перевага часто надавалася не професійним, господарським вмінням та досвіду, а політичним гаслам. Напередодні міських виборів у Києві, осередку національного державотворення, влітку 1917 р. серед його мешканців українцями себе визнавали 12, 21 % громадян. Водночас «малоросів» там мешкало 4, 47%, росіян – 50,6%, поляків – 9,37%, євреїв – 18,81%. Українську мову за рідну визнавали 12, 5%, в той час як російську – близько 54% виборців [2]. Не дивно, що ставлення гласних Дум до питання про владу перебувало у залежності від їх національної і політичної причетності. Отож, під час дискусії про форму влади в Україні гласні кременчуцької міської Думи обстоювали три погляди: 1) радянську владу (шляхом передачі влади до рук Рад); 2) влади УЦР; 3) демократичного ладу (через скликання Всеросійських Установчих Зборів, на основі збереження старих органів самоврядування). Після палких дебатів у Думі було прийняте рішення про визнання влади УЦР [4].
Муніципальну кампанію кожна партія використала у своїх інтересах. Висуваючи виборчу платформу, вона намагалася провести свою більшість і захопити владу в містах.  Успіх на виборах залежав також і від правильного вибору союзників. З метою отримання якнайбільшої кількості місць у думах партійні угрупування об’єднувалися в блоки. Однак, єдиного національного блоку під час муніципальних виборів в Україні партіям так і не вдалося досягти. Слабка розробка українськими партіями муніципальної тактики, невідповідність впливу українського руху потребам революції, відсутність чітких принципів розбудови системи міського самоврядування були однією із суттєвих причин того, що вибори до міських Дум влітку 1917 р. ними (а значить Україною) були програні.
Водночас більшовики ставили завдання «широкого використання муніципальної кампанії для політичної освіти мас», викриття політики експлуататорських класів. Вони підходили до цих виборів не як до засобу здійснення комунальних реформ (вважали, що це здійснити за умов збереження існуючого ладу та влади буржуазії неможливо), а з погляду стратегічного курсу на соціалістичну революцію та її перемогу. Одна з провідних більшовицьких партійних діячів Є.Бош писала з цього приводу: «… в нашому партійному середовищі і в робітничих масах серйозного значення міській Думі ніхто не надавав, на неї дивилися як на організацію обивателів, і тому в передвиборчій роботі та під час виборів до міської Думи (Києва – Т.П.) спостерігалося більше бажання розвінчати противника, аніж провести своїх» [3].
Отож вибори до міських Дум у містах України влітку 1917 р. виходили за межі власне муніципальної кампанії. Їх ще одна особливість полягала в тому, що вони проходили за надзвичайної активності громадян. Так, у м.Кременчуці вибори до Думи відбулися 6 серпня 1917 р. На них було представлено 18 списків. Більшість партій об’єдналися у блоки, зокрема, більшовики та меншовики виступили одним списком, блокувалися й українські соціалістичні партії. Разом з тим окремим списком виступила українська партія соціалістів-федералістів. У самій Думі розподіл місць здійснювався за класовою ознакою: соціалістичний сектор посів (за різними даними) 60-65 місць, буржуазний – 30-35. «Ліве» (соціалістичне) крило об’єднало гласних від РСДРП, соціал-революціонерів, єврейських соціал-демократів, «Поалей-Ціон» (63 гласних), а «праве» (буржуазне) – представників духівництва, сіоністів, домовласників, велику та середню буржуазію міста (38 гласних). Із 101 місця українцям у Думі Кременчука належало 17 місць [4]. Не вистачало національно свідомих громадян, які б підтримали політику УЦР. Справі національного державотворення перешкоджали члени російських соціалістичних партій, представники національних меншин, які також не завжди поділяли устремління УЦР. Це про них говорив В.Винниченко: «Пануючі українські класи давно зрусифікувалися, прийняли руську мову, руську культуру, руський нагай і руську нагороду за зраду своєї нації та за її винищування. І вони не за страх, а за совість – і не чисту, не спокійну совість! – старалися заслужити ласку своїх нагорожувачів» [5].
Вибори до міських Дум влітку 1917 р. були проведені на багатопартійній основі. Своїм наслідком вони мали демократизацію органів міського самоврядування. Урочисто, у піднесеній атмосфері пройшли перші засідання новообраних Дум. Серед гласних були робітники, робітнича інтелігенція, урядовці, чиновники, вчителі, адвокати, представники духівництва, листоноші, кравці – люди різних професій і соціального стану. Кожна політична фракція займала свої постійні місця. Засідання кременчуцької Думи відбулося 22 серпня 1917 р. Новообраний міський голова Г.Лапчинський у виступі говорив про «… великі і відповідальні перед своєю совістю і народом завдання», які постали перед Думою. Він звернув увагу гласних на те, що «… їм доведеться виправляти помилки, налагоджувати і будувати господарське життя та захищати інтереси бідноти…, враховувати і захищати український рух і зростання національної свідомості українців, які прагнуть самостійності». Гласні прочитали урочисту присягу російською, українською, старо- та новоєврейською мовами. Якщо у вересні 1917 р. гласні міських Дум вітали республіканський лад, проголошений Тимчасовим урядом Росії, то у жовтневі дні вони висловлювали обурення його політикою щодо України, викликаною відомою «Тимчасовою інструкцією…». У постановах Дум зазначалося, що після ознайомлення з постановою Тимчасового уряду про виклик для пояснення голови Генерального Секретаріату та двох секретарів у зв’язку з  участю у вирішенні Центральною радою питання про скликання Українських Установчих Зборів, вони вбачають порушення прав націй, зокрема українського народу, на самовизначення і рішуче протестують проти такої політики в українському питанні. Зокрема, оригінальною є позиція Думи Кременчука від 31 жовтня 1917р., коли на засіданні було прийнято постанову, у якій вимагалося від Тимчасового уряду, аби останній спирався у своїх діях на органи революційної демократії та місцевого демократичного самоврядування, водночас висловлювалася йому довіра і готовність підтримки зусиль, спрямованих на зміцнення нового ладу. Головним питанням осені 1917 р. було питання: «Яким має бути зв’язок з Росією?»
Таким чином, вибори до органів міського громадського самоврядування – Дум в Україні 1917 р. відбулися, як і по містах всієї колишньої Російської імперії, на основі тимчасового положення, прийнятого Тимчасовим урядом. Не винятком є і м.Кременчук, де особливості виборів і діяльності Думи в цей час були обумовлені значною мірою соціально-політичними чинниками, національним складом виборців та кандидатів у гласні Думи.

Автор: Плаксій Тамара Миколаївна

ЛІТЕРАТУРА
1.  Грушевський М. Новий період історії України (за роки від 1914 до 1919). – К., 1992. – С.18.
2.  Русские ведомости. – 1917. – 3 марта.
3.  Киевлянин. – 1917. – № 179.
4.  Центральний державний архів вищих органів  влади та управління України (ЦДАВО України), ф. 115, оп. 1, спр. 48. – Списки кандидатів у гласні при виборах улітку 1917 р. – 299 арк.
5.  Винниченко В. Відродження нації. – Т.2. – Відень, 1920. – С. 41.

По материалам III региональной научно-практической конференции, посвященной 440 - летию основания города Кременчуга «Кременчугу 440 лет»