»

Мої дитинство та юність в селі Потоки

Мої дитинство та юність в селі Потоки

Автор:

Спогады дитинства

Ось як усе починалося в моєму житті.

Я, Ольга Петрівна Кобзар (дівоче прізвище Лимар) народилася в селі Потоки Кременчуцького району Полтавської області (раніше називалася Харківська округа) в мальовничому місці на річці Псьол. Все моє раннє дитинство з ним пов’язане. І коли я від когось чую, або читаю, що десь ще є річка Псьол, я подумки протестую, чому ще десь? Псьол – це ж у нас, у Потоках, і все, що з ним пов’язане. І як мій батько Лимар Петро Гордійович ловив вудкою рибу, а ми з мамою Лимар Євдокією Кирилівною носили йому їсти, а потім купалися, ходили на річку прати білизну. А ще, як я хворіла на коклюш, мій папа (так ми його звали дома) возив мене на Псьол човном рано-вранці дихати туманним повітрям.




Вважалося, що це допомагає. По весні, коли річка розливалася від повені, виходила з берегів, то від нас вниз за течією пливла вода стрімко, огинала все село і впадала з великої кручі за селом. Щороку обламувала береги, потроху наближалася до села і забирала (валяла) прибережні хати. Це було видовище, яке важко описати. З великої відстані чути було шум води. На цей водопад люди ходили дивитися, як на прогулянку: і цікаво, і страшно. Влітку Псьол мілів настільки, що в деяких місцях ми його переходили вбрід, а деякі місця були дуже глибокі. Восени ми, малі діти зі своїми мамами, переправлялися на другий берег човном, згрібали граблями в топільнику сухе листя в кучі, засипали одне одного з головою…Сміху, галасу було на весь ліс, а потім збирали листя в рядна або лантухи, везли додому, ховали листя на горище, а потім зимою ним топили в печі. Це було і для людей корисно, і для екології. Тоді ще такого слова не знали, а ми, не відаючи того, очищували щороку топільник. Село наше було велике і гарне. Перш за все, була школа – десятирічка. Розміщалася вона в колишньому будинку князя Стокасімова. До нас ходило багато дітей з прилеглих сіл. Початкові школи в них були, а далі доводилося ходити з таких сіл як Дмитрівка, Низи, Підлужжя, Рокитне, Безборошна (потім перейменували на Дзержинське). Перші роки свого дитинства я жила з батьками в своїй хаті, поруч з хатою дідуся і бабусі (звала «дєдушка» і «бабушка»), а потім мої батьки продали свою хату і перейшли жити до них. Так я досі не знаю, навіщо було продавати? Жили окремо, а стали жити вкупі. Народилася я 3 грудня 1927 року. Пішла до школи в 1934 р. Тоді ходили вчителі по дворах, записували до школи, а я чомусь побачила, що до нас прийшли, взяла і заховалася, боялася. Спершу мене записали в "нульовку" (так називався початковий клас). Я провчилася в основному корпусі один рік. Наша початкова школа (до 4 кл.) була в центрі села, а потім з 5-го класу перевели в головний корпус, що знаходився понад берегом Псла, а над самою кручею ріс цілий ряд персидського бузку. І він ріс не кущем, а невеликими деревцями, і коли цвів, то аромат було далеко чути. А ще з боку річки росла велика черемшина (черемха). Теж квітнула гарно і, мабуть, це дерево було дуже рідкісне, одне на все село. Про школу я вже написала. Оскільки дітей було багато, то розміщалися так: 1-4 класи – приміщення в центрі села, 6-7 – в окремих двох будинках, а старші класи – в основному корпусі. Оцінювали наші успіхи в навчанні не цифрами, як тепер: 5, 4, 3, 2, 1, а словами: «Відмінно», «Добре», «Посередньо», «Погано», «Дуже погано». Я вчилася на відмінно. У кінці кожного року я одержувала похвальну грамоту, інколи вручали подарунок: плаття, дорогі фарби, книжку, а на свята – мішечки з цукерками.

Перший раз у школі встановили ялинку. Це було в 1936 році. Було весело, цікаво, але незвично. Крім магазинних іграшок учителі організовували дітей робити з кольорового паперу «ланцюжки» і обвішували ними ялинку. Подарунки на ялинку давали всім дітям молодших класів, а ще учасникам художньої самодіяльності були подарунки додатково. А так як я була учасницею активною, то мені завжди діставалися такі подаруночки. Крім уроків у класі, у нас були різні гуртки: танцювальний, драматичний, співочий (хоровий) та фізкультурний. Називалося це тоді – ставити піраміди. Звичайно, все це на той час було примітивним, але діти були організовані. Здавали норми на значок ГТО (Готов к Труду и Обороне), на значок ГСО (Готов к Санитарной Обороне) та інші. На великих перервах завжди була з дітьми старша піонервожата. Вона організовувала різні рухливі ігри, навіть возила нас у Кременчук у кіно. Дивилися «Дети капитана Гранта». Таку піонервожату будеш пам’ятати все життя. Її звали Зіна Хухрій. Між іншим, родом вона з Крюкова

Далі про своє село Потоки: крім школи була в нас лікарня-амбулаторія з реєстратурою, був кабінет лікаря, маніпуляційний кабінет, зубний кабінет і, навіть, декілька місць стаціонару. Там і народилася моя сестра Алла в 1936 році. Потім один з поміщицьких будинків Лебедєвих пристосували під стаціонар. У цьому стаціонарі народилася моя друга сестра Люда в 1939 році. До речі, було будинків Лебедєвих три. Один – в якому була лікарня, другий займав «Патронат» – це для дітей сиріт, а в третьому був дитсадок. Була в Потоках фабрика, називалася вона «Сукноткач». Це філія Кременчуцької сукняної фабрики. Там працювала моя мама ткалею, потім перевели її в дитсадок. Там і я знаходилася. Це було в 1933 році. Від фабрики було проведено освітлення в школи, лікарню, клуб, магазини та деякі хати селян, які були недалеко від фабрики. Потім на фабриці сталася пожежа, багато чого згоріло. Говорили, що загорілася трансмісія? Це було в 1936 році. Потім була ще одна пожежа, після якої філія вже зовсім занепала. Зарплату людям не виплачували по декілька місяців, а люди все рівно приходили на роботу. Влітку переправлялися на паромі, а взимку, як Псьол замерзав – то по льоду, або кругом по мосту – бо працювали люди з навколишніх сіл, крім поточан. У Потоках був політвідділ, не знаю його призначення, машино-тракторна станція (МТС), клуб, бібліотека, аптека, три магазина: «кремторг», «універмаг» та «кооперація». Крім того, був у центрі села вечірній кіоск.

У магазинах був завжди дефіцит товарів, як продовольчих, так і промислових. Хліб возили з Кременчука. Був такий собі дід Огарь, він був і візником на коняці, і доставщиком, його завжди з нетерпінням чекали. Хліб коштував – 1 руб. 50 коп. / 1 кг, а цукор-рафінад – 1 руб. 80 коп. /1 кг. Як привозили якийсь матеріал: ситець, сатин, вольта чи батист, то черга була цілу ніч, щоб що-небудь дістати на плаття. Було таке, що й билися. Один чоловік з черги вдарив нашу маму, то він з переляку на другий день приходив до нас та перепрошував, щоб мама не подавала на нього до суду. Поряд з магазинами був насаджений сквер (деякі дерева ростуть до цих пір). Цей сквер був розпланований на чотири боки алеями, а між ними були столики та лавочки. Посередині був встановлений пам’ятник Леніну. А ще раніше на це місце привозили навіть карусель. Це була радісна подія. Її, мабуть, приурочували до якихось релігійних свят. Ще в центрі села був лоток – там приймали шкурки кролів, різне старе ганчір’я на утиль, кісточки з абрикос. Я теж збирала кісточки, бувало здам, одержу якісь копійки і куплю собі 100 грам монпансьє або подушечок; вони коштували однаково по 40 коп. за 100 грам.

Наш папа спершу працював шевцем (був хорошим майстром), шив взуття на магазин Когановича в Кременчуці, потім у 1933 році поїхав учитися до Полтави в будівельний технікум, деякий час потому працював за фахом, а потім поступив на вагонобудівний завод у Крюкові. Працюючи там, часто їздив у відрядження: на Донбас, на Урал, до Сталінграда та в інші міста, він там організовував потрібні матеріали – вугілля, лісоматеріал, метал та інше і прискорював їх доставку. Так як він їздив у великі промислові міста, а там забезпечення було трохи краще, ніж у нас, то він з відряджень завжди щось привозив: оселедці, яких у нас не було, ласощі, взуття та одяг. То було свято. До нас інколи приїздив папин молодший брат – дядько Михайло і вони вдвох гарно грали: дядько на гітарі, папа на мандоліні, а мене припрошували: «Танцюй, Оля!». А я залюбки танцюю.

Я впустила важливу деталь – мою першу вчительку звали Віра Матвіївна Давиденко. Вона була вже жінка в літах, десь років п’ятидесяти, у неї, на той час син Валентин уже був жонатий, і в нього теж був син Вадим. А ще було у Віри Матвіївни дві доньки – Наташа та Іра. Вони були молодші від брата. Віра Матвіївна була завжди охайно вдягнена, запнута білою батистовою хусткою, пов’язаною ззаду. Вона багато чому нас навчила, наприклад, навчила як по кісточках кулака визначити, скільки днів у якому місяці року (30-31). Танцювала з нами потихеньку, вчила різних пісень, звісно, патріотичних, народних у той час у школі не співали. І що характерно, вчила вона нас на слух, не було ні нот, ні музичного супроводу, ні хормейстера. А тепер, коли я чую якийсь ретроспективний концерт, то мотиви тих пісень, що ми співали, абсолютно були однакові. Перед самою війною нашу любиму вчительку арештували та відправили у заслання. Говорили, що вона була дочкою священика.  А вже потім, коли її реабілітували, у великих містах їй жити не дозволяли, а в неї на той час старша дочка Наташа жила в Києві. Вірі Матвіївні дозволили жити в Калинівці (під Києвом). Пишу про неї так багато, в знак доброї пам’яті про неї, вона того заслужила, пам’ятатиму її все життя. На революційні свята у селі проводилися демонстрації. Збиралися люди біля сільради, а потім колоною під горн та барабан, з прапорами та піснями йшли селом аж до фабрики (тепер там збудована нова школа), потім повертали та йшли до клубу. Перед клубом була встановлена трибуна. Проголошувалися здравиці. Я, як краща учениця, теж виступала з трибуни. Потім заходили до центру клубу і свято продовжувалося. Клуб у нас був перебудований з церкви. Зовні він залишився таким, як був, а в середині зробили як у справжньому театрі: була сцена з кулісами та суфлерською будкою, перед сценою оркестрова яма, зал для глядачів із двома амфітеатрами та гальорка. Стояло в клубі дві груби для опалення, круглі, обтягнуті чорним залізом, та оскільки клуб був дерев’яний, то зимою завжди було холодно. Завжди там проводилися сільські заходи, збори, приїздили також артисти: ліліпути, ілюзіоністи, показували фільми та інше.

Навесні, до свята 1-го Травня, коли треба було клуб прибрати, приїжджала колгоспна пожежна команда, з брандспойтів змивала все, що запилилося, діставали струменем води аж до стелі, змивали всі старі плакати та лозунги, натомість вішали нові. В цім же клубі проводили чистки партії. Біля клубу знаходився атракціон: на майданчику був укопаний стовп, на самому вершечку якого закріплене невелике колесо. До нього прив’язувалися чотири мотузки з петлями на кінці. Саме у ці петлі встромляєш ногу до кінця і всі четверо біжать з розгону, а потім вже інерція підіймає в повітря, крутиться як карусель. Ця гра називалася «гігантські кроки». Під час війни наш клуб було розбито. 

До революції у Потоках було дві церкви. За радянських часів в одній облаштували клуб, а в іншій було колгоспне зерносховище. Під куполом збереглися дуже гарні картини на біблейські теми. Коли почалась війна, то наші військові на дзвіниці встановили спостережний пункт і вели коригування вогню для артилерії, та німці засікли цей пункт, стали бити снарядами, доки не запалили. Отже, друга церква згоріла разом з зерном. Дехто ходив туди, брав це горіле зерно, а потім на ручні млинки мололи і пекли хліб з димовим присмаком.

Перед війною у Потоках з’явилося радіо. Спочатку привезли з Кременчука на підводах стовпи, під кожним двором їх скидали, а хазяї мусили самі вкопати в землю. Потім радіомонтери навішували дроти від стовпа до стовпа, а потім – у хату, а вже в хаті був репродуктор (чорна тарілка). Радіовузол був розміщений у колишній панській хаті. В одній великій кімнаті була ретрансляційна установка, а в другій стояв двигун, який підсилював сигнал. Починалася передача так: «Говорит Москва, радиостанция РВ-1 имени Коминтерна». Це було в 1938 році. Ще до проведення радіо часто лунала пісня:

«Вдоль деревни, от избы до избы

Зашагали торопливые столбы.

Загудели, заиграли провода.

Мы такого не видали никогда!»

Але це все було потім, а перед цим був 33-й рік. Був великий голодомор, багато людей померло, а які вижили, то теж ходили пухлі. У нас близькі сусіди Кобзарі теж дуже голодували, від голоду помер у них дідусь Пилип, потім батько, а потім молодший син Гриша. Я пам’ятаю, як мій дядько Михайло допомагав виносити померлого їхнього батька на рядні, ховали прямо в городі, бо не було кому нести на кладовище. Їхні могили були напроти наших вікон. Я чомусь завжди боялася ходити мимо – особливо ввечері.

Нас ця гірка чаша обминула, на той час я з мамою була в дитсадку, не дуже жирно, але живі зосталися, папа вчився в Полтаві і йому теж давали хлібну карточку, ще треба додати, що я була в родині одна. Дєдушка, після того як з’їздив у Білорусію і виміняв на продукти килим, самовар та інші речі, а більше не було нічого, щоб міняти – поїхали в Харків. Там жив ще один син дядя Сергій. А в містах, як звісно, видавали картки на хліб і менше людей вмирало, ніж у селах. У селах, хто вступив до колгоспу, то варили на обід пшоняний куліш, у деякій мірі зберігалося тепло в організмі. Не ситно, то хоч не таке відчуття голоду. А хто до колгоспу не вступив, тому й кулішу не було, їли що попало: гриби-поганки (не отруйні), квіт акації, щавель, козельки та все, що можна було їсти.

Як я вже писала, до школи пішла в 1934 році, вчилася я на «відмінно» (на 5), і коли я закінчила 5-й клас, папа черговий раз їхав у відрядження, пообіцяв мені, якщо я здам екзамени на «відмінно», то придбає мені гітару. Так і зробив – купив, але по дорозі додому, йдучи від поїзда, залишив її у своєї тітки Фені, як кажуть тепер, для «приколу». Не встиг мій папа розпитати про успіхи в навчанні, а тут слідом тьотя Феня з гітарою, не витерпіла! Грати я так і не навчилась. Одну-дві пісеньки та й усе. Починаючи з 4-го класу, я щороку їздила до піонерських таборів. Перший раз у село Дереївку – це за Дніпром, а після 5-го та 6-го класів – у село Омельник – це на Пслі. Мені там дуже подобалось. Я завжди приїздила з новими піснями та купою вражень. По приїзді я бралася за свої домашні обов’язки. Літом я завжди годувала кролів, ходила навкруги, де тільки можна було, рвала всяку траву, гілочки, листочки. Все це треба було різноманітити, а вони не скільки з’їдять, як перетопчуть. Хто тримав кролів, той знає.

Взимку ми їх годували буряками, лушпинням з картоплі, зерном та сіном. Одного разу до наших кролів забрався тхір та майже всіх передавив. Наш папа знайшов хід до нори, прокопав ломом у мерзлій землі метрів три канаву і дістав того хижака, то його шкірка разом з кролячими пішла в заготівельний пункт. 

А кролячі тушки повісили на дріт на морозі і наш Бобчик ласував цілу зиму. Нашу маму інколи запрошували попрацювати в колгоспному дитсадку, який був сезонним (літом). Крім оплати давали землі для городу. Саджали з мамою, полола я, а щось не пам’ятаю, щоб ми з того городу щось збирали. Землю давали не кращу, а десь на пустирі. 

22 червня 1941 року почалася війна, на цьому моє дитинство закінчилося та почалося життя доросле...

Війна

Коли почалася війна, нашого батька одразу призвали до армії. Деякий час він знаходився у Карлівському районі, надсилав нам листи, а коли почався масовий відступ радянських військ, зв’язок перервався. Почалась евакуація. У нас у сільраді бажаючим видавали еваколисти, а вибиралися, хто як міг. Ми теж поїхали в невідомість. Двоюрідний брат нашої бабушки Марії Петрівни приїхав за нами на підводі, запряженій кіньми. Завантажилися, чим могли, на віз сіла бабушка з онуками: Аллою, Людою, другою Аллою та Алімом (це діти дядька Михайла, брата нашого батька). А всі решта йшли пішки: це була жінка бабусиного брата, сам брат та їхні діти Володимир і Микола Лихацькі, наш дядько Михайло Лимар, тітка Лідка, я з мамою та тітка Феня. А наш дідусь Гордій Омелянович Лимар не поїхав з нами, не захотів кидати свою хату. Це була трагедія для всіх людей. Якраз коли ми покинули свій дім, погода була дощова, а у нас навіть путнього взуття не було. У мене, наприклад, були порвані балетки, одягнені в калоші, а грязюка непролазна, та ще й зверху літаки обстрілювали колони військ, отари овець, стада корів, яких з колгоспів гнали в тил країни. Коли ми десь зупинялися, то ті люди, хто відповідав за скотину, дозволяли подоїти яку-небудь корівку і молоко забрати собі. Мама ходила доїти, а потім з молока зварила в казані молочну кашу. Все це робили в лісі, щоб не було видно диму від вогнища, бо німці безперервно літали та обстрілювали. Таким чином ми добралися до села Запсілля, там переночували у людей в сараї, ще за те, що впустили в двір, наші чоловіки в знак подяки змолотили тим господарям копу снопів. А далі мама з бабушкою та тіткою Фенею вирішили повернутися додому. Так і зробили. Пішки з горем пополам добралися додому. Прийшли, а кругом тиша, тільки маятник годинника цокає, та дєдушка сам у хаті. А в селі теж приголомшлива тиша, люди не знають, що робити, а потроху наступає безвладдя. Війська відступають, стрілянина скрізь, у нас був погріб, так туди ховалися сусіди й родичі, а ми бігали ховатися до других людей – чомусь здавалося, що там не так страшно. Ми, навіть, ховалися у сусідів у хаті під столом, аби не дома. Потім дєдушка викопав у городі траншею і ми з мамою та малими Аллою й Людою сиділи там до самого приходу німців. З їх приходом вся наша вулиця і двір були запруджені машинами. Навіть зрубали грушу прищепу, бо не вміщалась їхня будка, а нас виселили зі своїх кімнат, там розмістились офіцери. Добре, що вони були недовго, поїхали далі. Ми потроху стали приходити до тями, та пристосовуватися до життя в нових умовах.

Звісно, тих грошей, що папа отримав як розрахунок (400 крб.) на довго не вистачило (закінчилися ще до вступу німців). Запасу в нас не було ніякого, я сама тепер, коли згадую, не уявляю, як ми вижили. Коли встановився новий режим, нас усіх стали ганяти на роботу в колгосп на поля, збирати врожай. Копали картоплю, збирали кукурудзу, соняшники та овочі. Жили ми тим, що могли принести в кишенях, коли йшли додому. Та ще й на плечах в’язку топлива, соняшничиння, кукурудзиння або огудину з картоплі. А потім ми з мамою ходили по хуторах та міняли одежу на якесь зерно чи харчі.

При німцях почала працювати школа, я теж пішла в 7-й клас, а наша мама пішла туди працювати прибиральницею. Я їй теж після уроків допомагала. За цю роботу трохи платили, якогось зерна, сої та овочів, але та школа закрилася приміром через 2 місяці. Мене і таких як я посилали на дорожні роботи. Чистили узбіччя від бур’яну та підрівнювали саму дорогу. Також чистили дорогу від снігу. А взуття в мене не було, знайшли якісь кирзові ботинки 42-го розміру (а мій 36-й розмір), полагодив мені сусідській дід, то я вже була рада, що можу по снігу ходити та роздобувати якесь паливо: рубала дерезу, або збирала гілочки понад Пслом, ходила на поле згрібала граблями стерню, де була високо покошена, то вже й раділа, що буде чим протопити піч. От зараз пишу, а сама ніяк не пригадаю, як ми пережили той час, чим жили?

Якось пережили зиму, та жити треба було не тільки зимою. Знову ж таки ходили міняти якісь речі на зерно, потім ми з мамою просилися до людей змолоти його на ручних жорнах. А жорна ті були у тих сім’ях, де були чоловіки. Одного разу попросилися змолоти, а самі й з місця не зрушимо ті камені, тоді вийшов господар зі своєю жінкою і допомогли нам змолоти. Борошна вийшло одне відро, а надовго його вистачить? За ту допомогу потім я ходила 2 дні полоти город, при чому мені давала тітка Оришка снідати й обідати. А це була підтримка хоч на день.

Потім ця родина опинилась аж у Канаді. Батько був механіком МТС, а дочка в коменданта перекладачкою, а батьків брат Келембет Лука Павлович – був старостою. Він теж з родиною опинився в Канаді.

Був такий факт, що солдатським сім’ям давали допомогу, це трохи сої та зерна, кілограм по десять, а були такі сусіди, що говорили, щоб не давали сім’ям комуністів допомоги (це була Маня). Не дивлячись на те, що сама була комсомолка. Гірко мені тепер згадувати про все те.

Коли настала весна, мамі дали землі під город, трохи щось виросло, особливо гарбузи, а ще на цій землі росла велика груша, то ми трохи насушили груші і райських яблук. Потім, коли почалися польові роботи, то де що могли – те й несли додому. Інакше кажучи, крали. Дєдушка з хворою бабушкою як могли перебивалися, а ми з мамою теж старалися, як тільки могли. Ми ходили знову ж таки в колгосп на польові роботи збирати врожай, то звісно, що збирали, то те й на шабашку брали. Брали і боялися, бо було, що перестрічали об’їздчики, витрушували, в кого що було, та нас обминуло. По осені стали агітувати, щоб молодь їхала до Німеччини, рекламували, яке там гарне життя. Але бажаючих не знаходилося. Можливо, одиниці. Тоді стали примусово загадувати, коли і кому з’явитися в управу, а звідти вивозили в Кременчук. Мені теж сповістили, на яке число з’явитися, та в мене була нагода втекти. Наш сусід їхав саньми в Ганівку та взяв мене і дєдушку Гордія Омеляновича. Там якраз його племінниця Тося виходила заміж. Таким чином, ми перебули там, а тим часом партію невільників уже відправили. Але про мене не забули, оголосили наступний набір, попередили, якщо я не з’явлюся – то заберуть матір. Мусила йти. Мама тим часом сходила до своїх родичів у село Низи, там жила мамина тітка Марія. Вона, що могла, дала для мене: матеріалу на плаття і тут же його пошила без примірки, дала трохи шкіри, а дома швець швиденько пошив мені туфлі, а тьоті Фені чоловік – дядя Костя пошив валянки. Друга бабусина сестра – тьотя Христя, дала клубок вовни на панчохи, я тоді ще не вміла в’язати і мама попрохала сусідку, але вона не встигла до від’їзду закінчити одну панчоху, так і віддала із спицями в клубку. А я вже сама помалу дов’язала. Коли ми зібралися біля сільської управи, нас усіх розмістили по санях, запряжених кіньми, і повезли в Кременчук. Привезли всіх на збірний пункт, що розміщався на розі вулиці Шевченка та провулка Свердлова.

Тут нас зареєстрували, зробили поверховий медогляд та під наглядом солдатів і поліцаїв погнали строєм на вулицю Красіна в школу № 13. Там нас розмістили на підлозі в одному з класів, а поруч з нами, теж у колишньому класі, був туалет: прямо на підлозі  замерзлі терикони фекалій, сеча замерзла по всій кімнаті. Туди попередні невільники проклали цеглинки, так ми по них до "туалету" і добиралися. Зі мною весь час була мама. Тут ми переночували, потім вона пішла до своєї тітки Тані, яка жила в Кременчуці, зварила пшоняного супу і принесла гарячого, бо в тій школі не топилося, ні води не було, а зима була дуже холодна, сніжна та морозна. З собою мама назбирала, що могла, що родичі дали, сухарів, соняшникового насіння, пиріжків з кабаком та інше. Після обіду нас вишикували  і під конвоєм з собаками погнали на залізничну станцію. Там на запасній колії вже стояв ешелон товарних вагонів, у вагонах була накидана солома, пічка – буржуйка та в кожнім вагоні солдат. При відправці грав духовий оркестр, музиканти були одягнені в поліцейську форму, в одному з них я впізнала баяніста, котрий був у нас в піонерському таборі, він гарно грав і співав, а ще нам розповідав прочитану книжку «Двадцять тисяч льє під водою». Це фантастика, я була в захваті – тоді я ще так багато не читала, як згодом. Отак під звуки музики та залиті всі сльозами, попрощались і думали, що назавжди. У мене так і вийшло. Більше я не побачила в живих ні маму, ні бабушку. Поїхали. Зразу нас тримали при зачинених дверях, а коли від’їхали далеко, почали випускати потроху за "надобністю" в присутності солдата. Ми відправляли свої потреби поруч з вагоном. Таким чином ми доїхали до Перемишля, там нас знову роздягли догола, зробили санітарну обробку, облили з ніг до голови якимось вонючим розчином, а наші речі повезли на пропарку. Тут нам дали по куску хліба і по брикетику якогось ерзац-меду. Коли поїхали далі, то я вже не пам’ятаю ні міст, які проїздили, ні той пункт, куди привезли. Одне можу сказати, що приїзд невільників був добре налагоджений, як конвейєр. Був великий табір з дерев’яних бараків, а людей, котрих туди звозили, була сила-силенна. І всі чужі. Всі стіни були обписані різним непотребом. Один напис я добре запам’ятала: «Кто не был здесь – тот будет, а кто был – вовек не забудет!». Не забула!!! 

Дали нам тут супу з капусти без хліба, і стали розвозити кого куди. Нас привезли автобусом у місто Кассель. Відразу розмістили в невеликому таборі і почали посилати на роботи: то розбирати завали після бомбардування, то прибирати опале листя, то копати котловани – під забудову, а землю вантажили на вагонетки і по вузькоколійній дорозі вивозили з котлована. Це все робили під снігом і дощем, грязюка така, що ніг не витягнеш. Приходиш у табір, намагаєшся обсушитися біля буржуйки. І от хтось взяв і викинув солом’яну вустилку з чобота, а «лагерфюрер» побачив, заставив усіх вишикуватися, покласти на ковдру цю вустілку, взяти її за чотири кінці чотирьом, а останні мусили йти колоною навколо барака, ще й співати. Він погрожував нагайкою, кричав. Деякі дівчата з переляку почали співати, а потім від такої наруги заплакали, а потім всі підняли неймовірний плач, крик. На цьому видовищі всі зупинилися і кат, який одержував задоволення від своєї влади над беззахисними людьми, припинив процесію.

У цьому таборі, якщо хтось захворів та не пішов на роботу, тому їсти не давали. Тут ми пробули не довго, менше місяця. Тому що хоч яка-небудь баланда, та кусок хліба 200-300 г. не окуплявся такою роботою. Бувало, женуть нас колоною посеред вулиці, а збоку по тротуару біжать малі німченята і кричать: «Русіш швайн, русіш швайн». А ми ж були виховані піонерською організацією в дусі гідності, нам вдовблювали в юні голови про рівноправ’я, а опинилися в такій неволі, а гірше всього, що ми не мали надії коли-небудь повернутися додому. Одного разу зі мною трапилася пригода. Йдучи на роботу, я впала на слизькому льоду і розбила свою миску (ми носили з собою під рукою кожен свою миску). Обід – баланду нам привозили в термосах, то я чекала, поки всі поїдять, а мені вже, що зостанеться, то хто-небудь дасть свою миску (не миту). Як я вже казала, що в цім таборі ми пробули не довго, і нас перевели в цім же місті Касселі на військовий завод працювати.

Я пропустила ще один момент. Самий перший для нас був невеликий пункт-розподільник. Тут ми переночували, а вранці нас вишикували в шеренгу, а перед нами стали ходити покупці та вибирати, хто сподобається – як на базарі. Були офіцери, цивільні чоловіки та багаті німкені. Військові ходили з нагайкою в руках, якщо треба було когось роздивитися, то тією нагайкою повертали голову, або підборіддя підіймали. Кожен набирав, кому скільки було потрібно. Це нагадувало татарські нашестя, котрі забирали наших людей в ясир, а потім у Криму, в Кафі на невільницькому базарі продавали. Кого на галери, кого в яничари, а дівчат у гарем. Там теж ходили покупці, вибирали кого сподобають, а решту – в раби. Це була передмова, а далі про Кассель.

Коли нас привезли до табору, що був огороджений в дванадцять рядів дротом, знову зареєстрували, зробили дактилоскопічні знімки, сфотографували і розмістили по бараках. У кожній кімнаті було приблизно душ двадцять. З нами в таборі жили французи, їхні бараки від наших були відгороджені низеньким дерев’яним штахетником, але ми з ними зовсім не контактували. Бувало, ми йдемо на роботу строєм, та ще й під конвоєм, а французи йдуть вільно по одному, по двоє, одягнені не багато, але елегантно. Завжди причесані гладко, ще й намащені якимось мастилом для волосся. На ногах майже у всіх були дерев’яні черевики з задраними носами, якісь були на них випалені малюнки, ще зверху пофарбовані лаком. Одним словом, з шиком. Коли вони по дорозі на роботу обганяли нас, завжди гукали: «Бонжур, Марушка». Вони, певне, думали, що всі Маруськи, а дівчата їм відповідали: «Вон, жабоїд!» Тоді ті питали: «Кес-ке се жабоїд?». А це тому, що вони їли жаб. Йдучи на роботу, вони часто плигали в кювет, де водилися жаби, ловили їх, складали в протигазову або іншу сумку, а після роботи бенкетували. Тому наші дівчата не йшли з ними на контакт. А взагалі, французи були доброзичливі хлопці.

Так. Про французів я написала багато. Тепер про себе. Годували нас у цім таборі стандартною стравою: суп з брукви, капусти, картоплі, шпинату. Все це ми називали – баланда. Інколи картопля в кожушку, та бувало, що попаде в тій нормі ще й гнила, та ще й не мащена, а ту пайку хліба 200-300 г. ми з’їдали вранці. Їсти нам давали двічі на день – в обід та ввечері, а у вихідний день один раз – тільки в обід. Вихідний у нас був один день – в неділю. Німці працювали в суботу на дві години посилають на вивантаження вагонів. Я не знаю як воно нам проходило, що майже не хворіли. Мабуть так, як солдати на фронті: і в мороз, і в дощ, і на голій землі, а хвороба не брала. Мабуть, на нервах тримались. А потім, після війни, все те проявлялося в різних хворобах. Коли по приїзді нас розмістили, на другий день погнали на роботу. Коли нас завели в цех, ми жахнулися. Приміщення було таке загазоване, що метрів за п’ять нічого не видно, не продихнеш, синій дим стоїть суцільною стіною. Я думала, що не витримаю, та людина пристосовується до всього. Наше волосся на голові миттєво змінило колір. Блондинки стали руді, а шатенки стали з каштановим волоссям. Коли ми прали свою білизну, то вода з неї була немов з кров’ю. А що у нас в легенях було, того не видно. Працювали ми у дві зміни: з 7-ої ранку до 19-ої вечора, і навпаки, з 19-ої вечора до 7-ої ранку. Вихідний день – у неділю, це в тім разі, як не прийдуть вагони, які треба терміново розвантажувати. А ще був такий порядок, хто відробив нічну зміну, то давали поспати до обіду, а після обіду гнали на завод, там роботу завжди знайдуть. Я працювала в самому пеклі. Це був цех з цілим рядом котлів, в яких розплавляли вибухівку, ото з тих котлів і газувало. На котлі стояло по двоє дівчат з веслами, а третя сипала домішки, а ми мусили ту суміш вимішувати до стану однорідної маси. Але це не завжди виходило. От одного разу йшов цехом наш шеф, чомусь його погляд зупинився на мені, він узяв у мене з рук весло, сам спробував мішати, а маса була неоднорідна. Він почав кричати на мене, а потім побив…

Коли ми працювали на першій зміні, то нам вночі не давали спати клопи, були такі великі, як жуки. От коли вже зовсім виб’єшся з сили і заснеш, тут сигнал повітряної тривоги. Схвачуємось і біжимо в поле. Були там невеликі окопчики, але там, де ми жили, вода була дуже близько до поверхні, то їх затопляло, а зимою всередині був лід.

Розміщався наш табір між двома селами Раутенберг та Клауен. По назві цього села була наша адреса: Клауен-Лагер. Я написала, що це були села. Але села не в нашому розумінні. Це були охайні цегляні будиночки, обсаджені фруктовими деревами та квітами. У тих хазяїв, що тримали господарство, корови, наприклад, не паслись як у нас на вигоні, а потім, коли заганяли додому, зоставалися на дорогах ляпки. Там скот стояв у загонах, а годували їх так: у кожного бауера, котрий мав землю, певна ділянка була засіяна багаторічними травами: конюшиною, викою та іншими. От хазяїн, або батрак, у тому числі наші хлопці, їде підводою на поле, косить трохи (скільки потрібно), везе додому і годує скот. Наступного разу косить смужечку далі, а викошене раніше тим часом підростає. Так виходить цілий конвеєр. Економно, культурно. А взимку буряки, бруква, комбікорми. Я якось була пристосувалася, коли пошлють на кухню чистити овочі, те лушпиння висипали в сарай, пристосований для цього. От там на лушпайках від брукви були такі нарости, як на буряках,то ми зрізали ці потовщені шкурки і їли, а хазяїн, котрий забирав на корм скоту всі очистки, став запирати на замок. Більше ті «ласощі» були нам недосяжні. Наш раціон знову ж таки був стандартний – супи з брукви, капусти, шпинату, картоплі (інколи), хліб 250-300 г. кусочок маргарину розміром з пів-сірникової коробки. Разів 4-5 давали по тоненькому кружечку сирої кінської ковбаси. Ми, не дивлячись на те, що були завжди голодні, але не до такої міри, щоб їсти сире м’ясо, то візьмемо те кільце і настромимо на дротяну кочережку, щоб трохи присмажити, а воно скрутиться і впаде у вогонь. От і поласували (це ми робили в буржуйці). Також разів 4-5 (за весь час) давали по брикетику плавленого сиру. Тільки, мабуть, із застарілих військових запасів, бо ті сирки були повністю покриті зеленою пліснявою. Все рівно ми їх мили водою та з’їдали. 

Наш завод розміщався на базі цукрового заводу і нас, крім основної роботи, посилали на цей завод: то розвантажувати вугілля, то прибирати. Діло завжди знаходилося, так як це був осінньо-зимовий сезон, то нам вдавалося прихопити буряк, а вони були дуже великі, з одного буряка накришували повен протипожежний глечик. Але проблема, як його зварити? По-перше, крадений буряк – забезпечував нам концтабір. По-друге, коли палимо буржуйку, то з неї дуже іскри летять. Знову ж таки порушуємо протиповітряну безпеку. Але голод примушував ризикувати. Там був порядок такий: хто працює в цеху, тому баланда 2 рази на день, а хто працює на свіжому повітрі – тому один раз. Нам на одержання свого обіду видавали картоні талони з номером, клали в кімнаті на стіл і кожен вибирав свій. Я прийшла, а мого номера 276 – немає. Йти до табірного начальника вже було ніколи, я мусила вертатися з обіду на завод. Потім я вибрала момент і пішла до заводського керівництва. Звернулася до гауптмана Штрауса, у мене вже був необхідний мінімум слів, я пояснила, що я працюю в гарячому загазованому цеху, а мені обіду не дали. Він пообіцяв все влаштувати. Поки я прийшла з роботи ввечері, мій талон уже лежав на столі. Але ж я цілий день пропрацювала не ївши. Крім того, попри всі негаразди, мене гнітили думка, що все те, що я тут роблю – це все проти мого батька, і таких як він солдатів, адже ми були по різні сторони фронту. Хоч я все робила примусово, але почувала себе весь час винною. Всі мої думки були про дім, чи я коли-небудь повернуся, мене ніщо не цікавило. Я зі своїм юнацьким максималізмом сама собі дала установку: не хочу ні бачити нічого, ні мову вчити. Проте я пізніше пожалкувала, тому що знання не тільки своєї мови, це достоїнство, яке могло мені потім стати у нагоді. Але що про те жалкувати. Як було, так пишу. А дивитися було на що. Я колись читала, що країну оцінюють за станом доріг, а там дороги були заасфальтовані навіть між невеликими селами. Звісно, вони не були розтягнуті, а компактно забудовані, по узбіччям доріг росли фруктові дерева або липи. Ці дерева були певне на обліку в мерії, пронумеровані і коли фрукти дозрівали, плоди продавали людям. А ті потім їхали візками з драбинами і оббирали врожай. Які браковані – переробляли на мармелад, а непошкоджені зберігали цілу зиму. Для мене це було не знайоме. Хоч я приїхала з села великого і культурного, але це була зовсім інша культура. Наприклад, і одягом, і зачісками німецькі жінки і дівчата зовсім від нас відрізнялась і не на нашу користь. Ми майже всі були вдягнені бідно, в куфайках та немодних платтях і черевиках. Думаю, що такий  вигляд нас принижував. Пишу те, що відчувала я.

На роботу ми ходили в синіх комбінезонах, їх нам міняли майже щотижня, особливо тим, хто працював біля котлів. Той розчин прилипав до одягу, миттєво застигав, як алебастр. Його можливо було відідрати тільки в спеціальній обробці. Хочу написати про не зрозумілий момент. Нас заставили одягти протигази, загнали в підвальну камеру, закрили герметично, напустили якогось газу і ми там топталися мабуть з півгодини. Там горіла лампочка і ми бачили, як той газ снував під стелею і по приміщенню пасмами. З нами був німець. А потім випустили, експеримент закінчився. Це було один раз в Клауені. Такий самий експеримент на нас проводили в Касселі, також один раз. Для якої потреби – не відомо. Керував у нашому таборі старий поляк. Він був і начальник, і толмач. Виконував переважно організаційні функції, але як хто перед ним провинився, то зразу кричить: «Троє шуток беж питания». Це він так вимовляв свистячі звуки. Одразу забирав талон на їжу. Тоді співмешканці кімнати ділилися своєю пайкою. Але крім начальника була ще помічниця – німкеня, ото була есесовка – фурія. Звала її Анна Люке. Вона говорила, щоб її називали «Швестер», але всі старалися якнайменше попадатися їй на очі та не звати ніяк. Порядок вона встановила драконівський. Наприклад, взуття мусили ставити в такому порядку: під двоярусними ліжками – нарами дерев’яні черевики мусили стояти на одному рівні з ліжком, щоб ні в якому разі не виступали за лінію.  Кожна пара – на долоню від ніжки ліжка, а носками наперед. А між кожною парою відстань не більше як на два пальці. Не дай Бог вона нагодиться, а черевики стоять не в тому порядку (міг же хто-небудь ненароком здвинути з місця…). Вже покарання забезпечене. В першу чергу забере талон на отримання їжі. Коли ми йшли на роботу, вона завжди, як кажуть «зеки», робила «шмон». Все переверне, перериє і знайде зачіпку, щоб покарати. Одного разу, коли пролунала команда шикуватися, щоб йти на роботу, одна дівчина з переляку не знала, куди подіти предмет жіночої гігієни. Взяла і положила собі під матрац, а наш «швестер» полізла, знайшла, призвала Лідію – так звали дівчину, повезла її до міста, вона несла свою миску. Там майстер на білій мисці написав чи випалив чорним лаком «Лідія та її номер». Далі в цю миску бузувірка наткнула цей злощасний скривавлений тампон на дротяну підставку, поставила в миску з написом, а миску поставила на вікно видачі, де ми отримували свою їжу. А з нами в таборі були душ десять хлопців, та ще на нашій кухні варили каву для французів. Вони також з цього вікна видачі одержували свою каву, також бачили цю наругу. Це продовжувалося до самого визволення не менше, ніж півроку.

 Коли війна перейшла на територію Західної Європи, наш старий поляк поїхав у відпустку і не повернувся, на його місце прислали молодого чеха. Він не дуже прискіпувався і взагалі нам настало полегшення, тому що наша «дурочка з тряпочкою» переключила свою увагу на молодого чеха. На заводі також всі стали як паралізовані, німці собі збиралися в купки, а ми собі розмовляли, що нас чекає? Нашими руками заливали вибухівку, ходили чутки, що нас усіх загонять у цехи і підірвуть. Страху натерпілись, але цього не сталося. Кругом стрілянина, бомбування, та коли по-справжньому почалась артпідготовка, тоді стало ясно, що це кінець. 

Звільнили нас союзні війська. На наш завод вони поставили свою охорону, ми на роботу вже не ходили. Ходили такі чутки, що коли зустрінуться фронти радянський і союзницький, тоді нас відпустять додому. Завозили нам хліб (доволі), продукти, але варили обід наші дівчата. Були супи з макаронів, картоплі, один раз на день. Звільнили нас 6-го квітня 1945 року, а додому вирушили 8-го травня 1945 року. В цей час ми жили в ейфорії,у великій радості, що скоро повернемося додому. І от одного разу до нас у двір наїхало багато машин – студебекерів. Сказали, що будуть везти на потяг, а ми були не зібрані. Хоч у нас не було дуже чого збирати.. Тоді солдати сказали, що приїдуть іншим разом. А цього вечора піднявся такий ураган, гроза з дощем, що з наших бараків позривало дахи, позаносило їх далеко за територію табору. А в бараках ми бродили по кісточки у воді. Як би там не було, а через день по нас знову приїхали, вивезли в поле, звозили таких як ми з усієї округи, туди подавали потяги. Як ми туди товпилися, це треба було бачити. Лізли один поперед одного, кожен боявся, щоб не відстати. Поїхали потихеньку. Взяли з собою трохи сухарів, яких насушили на сонці. Сказали, що нам будуть давати їсти, але ніхто нічого не давав.

Довезли нас союзники поїздом до річки Ельби, через річку переправлялися на паромах, маленьких пароплавах, катерах. Переправили через річку, а з другого боку ходили радянські солдати в кубанках з червоними стрічками. Хлискають по чоботях пльотками і кричать нам навздогін: «што, бляди, вернулись?». Оце так зустріч! А ми сподівалися на своїх, рідних, чекали з нетерпінням. І таке розчарування, а що нас чекає попереду? Над річкою Ельбою був ліс, тут ми й розташувалися. На землі, на траві перебули до ранку, а вранці прислали один трактор з причіпом. Хто хотів, клав свої речі. Я свій мішечок несла сама. Йти було далеченько до міста Віттенберг, там був якийсь загороджений великий двір. Туди нас і завели. Там була організована солдатська кухня, варили суп та пекли хліб. Все це роздавали. Але людей була така маса, що дотовпитися туди було неможливо. Я була від голоду така знесилена, що мені весь час хотілося спати. Хтось із дівчат приніс кусень хліба, поділився зі мною. Потім нас повели на вокзал, посадили в поїзд і поїхали далі. Коли доїхали до Берліна, я з однією дівчиною пішли навмання, може де щось випросимо. Йшли на запах хліба. Німці, в кого пекарня, самі печуть, самі і продають. Але куди не зайдеш, скрізь відмова, кажуть, що вже були ваші і все віддали. Ті вулиці, по яких ми проходили, були кругом розбиті, вікна дошками забиті, а всередині люди живуть. В одній такій пекарні нам дали по куску хліба і ми з радістю повернулися до поїзда, який ще стояв. А міг би й поїхати. Незабаром поїзд рушив. Можна вважати, що я теж була в Берліні. Ми їдемо додому, а назустріч військові потяги з нашими солдатами. Ми стали жаліться, що голодуємо, а вони нам кажуть, що вслід за ними іде ешелон з продовольством для німців, то ви із закритих вагонів, що під пломбами, не руште, а на відкритих платформах картопля, то ви можете поживитись. От їдемо ми в одному напрямку, а назустріч нам їде потяг в протилежному напрямку. Ще не зупинився на цій станції ні один, ні другий, потихеньку стишує хід, а вже наші сміливці лізуть на платформи, як пірати на абордаж, гребуть ту картоплю. Я, звісно, лізти так високо не могла, попросила хлопців, щоб мені накидали вниз. Трохи запаслися. І вже повеселішали. Як поїзд їде – ми начистимо картоплі, а як десь перед світлофором зупиниться, понад потягом вогнища, вогнища, вогнища. А тут відкрився світлофор, наша картопля тільки почала кипіти. Ми хапаємо свої котелки і у вагон, десь на наступній зупинці доваримо.

Доїхали ми до станції Високо-Литовськ. Тут нам провели митний огляд, цілий ешелон вивантажився, кожен поклав поперед себе свої речі. Але що в нас було кримінального? Деякі ганчірочки, котрі привезли з дому і берегли, бо це рідне, з дому. У декотрих дівчат були знайомі хлопці, то вони їм дещо придбали під час безвладдя. Тут же на цій станції від нас відокремили чоловіків, хлопців та після перевірки направили в армію. А ми їхали до станції Брест-Литовськ. Завели нас в загороджену організацію, зробили опит: звідки забрані були, як поїхали – добровільно чи примусово? Де працювали? Видали нам по хлібині, шматочок сала грам 200 та трохи яєчного сухого порошку. Але що нам з ним робити в дорозі, тим більш, що цей продукт нам був невідомий. Так і привезли його додому. А ще нам видали так званий «Літер» на придбання проїзних квитків. Ми відразу відокремилися від основної маси людей: я, моя сусідка Ольга Мефодіївна та ще дві землячки, і пішли на вокзал за квитками. Поткнулися туди, а там повно людей, не те що черга, а непролазний натовп. Якось так вийшло, що з моєї ініціативі пішли понад залізничною колією та й питаємо: де той поїзд, що їде в напрямку Києва? Нам залізничники порадили, куди йти. На той час стояв вантажний потяг, ми примостилися під круглим лісом на платформі та й поїхали. А далі від перегону до перегону їхали і в пульманах після вугілля, а в них від вібрації пилюка вугільна стояла стовпом. Ми як повилазили звідти, були чорні як шахтарі, котрі вилізли з забою. Їхали і на хопрах на рамах, а з під коліс летіли іскри, було дуже страшно, але швидше, швидше. Так ми доїхали до Києва. Перейшли галерею, вийшли до міста. Щоб придбати квиток, треба пройти санобробку. Пішли. А там знову черга, ми повернулися назад на вокзал. 

Розташувалися ми між центральним входом та станцією метро «Вокзальна», під забором на тротуарі. Поїзди і пароплави ходили тоді по парним числам і не парним, а ми приїхали якраз в той день, коли вони вже поїхали. А це значить, що нам треба буде тут сидіти ще два дні. Хліб, той  що нам дали в Бресті, ми вже з’їли. Грошей у нас немає, то як нам бути? Одна дівчина з нашої групи пішла до вокзалу, а в цей час приїхав приміський потяг, люди везли на базар, що в кого було, і виміняла трохи свіжих огірків. Я вже не пам’ятаю, що вона за них віддала. Поділилася з нами тими огірками, ми їх з’їли без хліба, а ввечері знов щось віддали залізничнику за те, що він вивів нас через службову хвірточку на перон до приміських потягів. Звісно, квитків у нас не було. Сіли ми в потяг, що йшов на Яготин, наступного ранку сіли на потяг до Гребінки, Миргорода, Лубен і Ромодана. Вокзал там був розбитий, далеко від перону було приміщення, пристосоване під зал очікування. Там було повно військових, поранених, циганів та різних старців, евакуйованих. Ми були вже такі виснажені, що повалилися прямо на підлогу поміж тими людьми, нам було вже все байдуже. Нічого і нікого не боялися. На ранок зібралися їхати далі, розпитали людей, де йдуть потяги на Кременчук. Там якраз стояв вантажний потяг, ми залізли на платформу під дрова, заховалися, поки рушив, виїхали за світлофор та й повилазили нагору. Зранку йшов невеликий дощ, а потім прояснилося сонце і ми раді були, що кінчається наша подорож. Так ми доїхали до Кременчука без квитків, зате з «літерою» в кишені. В Кременчуці на вокзалі я від знайомих чоловіків з Поток дізналася, що померли моя мама і бабушка. Тут прийшов поїзд Кобеляки – Крюків, я вийшла на перон і зустріла бабушкину сестру тьотю Фєню. Наш батько висилав їй гроші по атестату 400 крб. щомісяця. Якраз вона приїхала у військкомат одержувати гроші.

 Кобзар Ольга Петрівна

Автор: Кобзар Ольга Петрівна 15 вересня 2009 р. «На прохання мого сина написати спогади про своє дитинство та юність, я погодилася, та не знаю, як воно в мене вийде.»

Джерело: «Кременчуку - 440 років». Матеріали науково-практичної конференції. 2011 рік.